Всюди тихо: нічні птахи втихли, поховалися перед дневним світлом, гамору людського ще не чути, солодкий сон колисав ще всіх, а сонце ясне не виринало із синього моря. Тихо і над морським берегом. Аж тут рознісся стукіт кінських копит, а із-за гори виявилися три їздці. Один їздець — старий татарин, з кинджалом та пістолями за поясом — їхав вперед, пробираючись крізь дебрі та густі корчі. Вслід за ним їхало двоє молодих турків. їздці нам знайомі: се Ісмаїл, Ївга і Петро виїздили із-за гори. І радість, і боязнь малювалися на їх лицях, коні були помучені, а їздці усе їх наганяли, щоби віддалитися від неприязного Царгорода.
— Скоро нам треба пробиратися в от сей гай,— казав Ісмаїл, показуючи на ліс, що недалеко у мряці бовванів.— Там відітхнемо трохи та знов поїдемо до моря, де нас ожидають чайки.
Похиливши голову, їхав Ісмаїл. Ліс став ближче вияснюватися з туману. Незабаром станули наші їздці перед лісом. Високі дерева та густі корчі не давали приступу. Насилу перебралися молодята за старим татарином поміж лісового гущавиною. Патиччя тріщало, посохле листя шелестіло під копитами, а дичина розскакувалася перед ними. Ліс ставав усе густішим та темнішим. У глибині лісу стали, коней коло дерев поприв'язували, а самі посідали, щоби трохи підкріпитися.
— А не жалко тобі, сивобородатий Ісмаїле, кидати своєї сторони? — спитав Петро.
— А хіба ж ви знаєте, котра моя сторона?
— Та вже ж не інша, як Туреччина,— сказав Петро.
— Здається, ми вже стали щирими приятелями, а ви й досі ще не знаєте, хто я і звідки я. А треба б вже вам раз знати, що не вражий турок між вами, а хто інший. Ось послухайте. Я родом із зеленої України, такий же українець, як би й ти, Петре. Моя родина була у селі Золотарівці, де і я родився, виріс і старітися почав. Татарва, що не пожалувала наш хутір, не пожалувала й нашого села. Страшно казати, яке горе нас постигло. Ціле село сіло попелом, що й знаку не зосталось, а людей та худобу погнали татари з собою у Крим. Бідував я у Криму, тяжко терпів неволю. Із Криму дістався я і кільканадцять наших земляків у руки Муфті, що отепер султанує в Царгороді. Не раз ми їздили по Чорному морю, не раз завертали до Синопи, Трапезонту, ба і до Кафи їздили. Визволитись нам було годі, а на поміч із Запорожжя не було надії, бо там присіла козаків ляхва. Тож став я вірно служити нашому панові, не раз прислужився я йому в тяжкій біді, не раз ставав у пригоді. Пізнав мій пан мою вірність, став зі мною лагідніше обходитися, а вконець, коли зістав султаномцарем, поставив мене надзорцею в'язниці. Не захотілось би мені вже було тоді і волі, бо, правду сказати, незле діялося мені; але як побачив я моїх побратимів та вас, як ви бідуєте, горюєте, як ви загибаєте у тяжкій неволі, то на мене якийсь неспокій — ніби сум напав. Усе мені щось начеб напоминало вас і моїх побратимів визволити. Так кинув я моє надзорство і став способу шукати, як би вас визволити. Хвалити бога, ми тепер вже вільні, дасть бог, може, щасливо зайдем у нашу незабутню Україну. Десь там плаче моя мати та батько у сирій землі, що нема їх синка, щоб заплакав над їх могилою, а сестриця нещасна десь уночі по полю блудить, до третіх півнів вижидає: чи не над'їде братчик, її кісток, що татари порозсіпували, у могилу зложити і могилу барвінком та рутою уквітчати, а калиною червоною засадити.
Покапали сльози на його сиву бороду. І Петро і Ївга згадали своє давнє горе та гірко ридали разом із козаком-старцем Степаном...
Ще трохи посиділи, побалакали, а далі каже Степан:
— Час уже нам вибиратися в далеку дорогу. Недалеко коло берега чекають на нас козаки-молодці, мої побратими.
— Господи боже! — каже Петро.— Ти великий милосердієм своїм, приведи нас у наш рідний край без злої напасті та без нещастя.
Посідали і пощезали між деревами...
У Царгороді лютує султан. Йому донесли, що його вірний слуга Ісмаїл та дванадцять невольників і Тгаран, і Юсуф повтікали. Султан розізлився, лютує, кричить, розсилає погоню на всі сторони, щоб або живцем привели втікачів, або на місці порубали невірних невольників. Тисяча яничар розскочилося на всі сторони в погоню.
У сторону, куди поїхали бранці-невольники турецькі, погналося сто збройних яничар.
Степан, Петро і ївга вже були ген в дорозі. Ліс заховався за горами, тільки вершок ще червонівся від сонця, що, скупавшися у синьому морі, виринуло на голубе небо.
— Чогось моє серце здригається, якесь лихо віщує,— каже Петро засумувавшися.— Відай, не побачу я вже моєї України.
— Кинь лихом об землю та смійся з віщування твого серця! — гукає старий Степан.— Веселому легко і лихо перебути.
— Дай боже, розминутись нам з лихом,— одвітує знов Петро,— та на моє серце чогось сум западає.
Саме тоді, як кінчив Петро, задудніла за ними оддалік земля під яничарськими табунами. То не вовки-сіроманці стадо овець розпуджували, то турки, бісурмани, лихі яничари бідних невольників доганяли, несподівано постигали, страху великого завдавали.
— Ох лихо! — крикне Степан, оглянувшись,— на лихо віщував ти нам, Петре! Гей за мною! — І погнались щосили до моря.
— Гей, братці-товариші! — кричить Степан,— умилосердіться, виступайте із заливу морського та на поміч прибувайте!
Скоро те товариші-побратими зачувають, зараз на поміч прибувають, за мечі, за пістолі хватають, до бою стають. Так стає п'ятнадцять немічних невольників — турецьких бранців до бою нерівного, завзятого. Жене старий Степан з Петром вперед, рубають яничар, а за ними вступають товариші, готові борше полягти, аніж попастися у неволю турецьку. Ой не встоїть сила невольників-бранців проти перемоги яничар! Вже старому Степанові голову стято, а Петра молодого три турки обскочили, рани глибокі йому завдають, у серце ціляють, із коника вороного зваляють. Вже із товаришів Степана тільки троє воює, на турків-яничар наступає, перемогу від себе відбиває. А де ж Ївга? І вона була в бою завзятім, і вона витягнула шаблю, щоб до бою стати. Коли ж бачить, із невольників тілько троє та ще поранених, відбивається, а її братик Петро у крові купається — звертає вона до берега морського та із конем в море кидається, щоб лучче потонути в морі, як пережити люту годину. Погналися за нею яничари, та вже не догнали, тільки бачили, як вона у хвилях потопала, на дно моря спускалася. Вже і трьох останніх бранців нема на конях, тільки на землі кров'ю заливаються — вже нема бою, не чути і хряску шабель. Тільки яничарів сімдесят із сотні осталося та сумують, думають над трупами. Вхопили вражу голову Степана на списа та погналися до Царгорода, щоби показати султанові.
Полягла козацька голова Петра у далекій чужині, а Ївга купається вовіки у хвилях Чорного моря. Нема кому поплакати над бідними бранцями, і ворон не закряче над кістками невольничими, нема неньки рідної, щоби поплакала над сердешною Ївгою, нещасною султанською бранкою. Тільки вітер заграв сумно, загудів, заплакав над трупами, а море запінилося, погналося з шумом до Царгорода, ніби сварилось на турків та віщувало, що принесе колись ще чубатих запорожців помститись за невинну смерть безталанних сиріт...