Турецькі бранці

Сидір Воробкевич

Сторінка 2 з 3

І вона відтворила віконце та дивилася на божий світ, на зорі небесні, на дрімаючий Стамбул... їй завузько було у тих широких, золотих кімнатах, її душили ті чудні східні пахощі... І її душа туди гадками-думками літала, де Дніпро синій, де Київ золотоворотий, де ріка Сула, у котрій малою купалася і понад крутий берег співаночки щебетала, де могили, кургани, степи безкраї зеленіють шовковими травами. Довго, довго гляділа вона крізь віконце, витала душею на Україні, пригадувала собі неньку покійну Горпину і безталанного брата Петра... а тут і чує, і собі не вірить, що хтось-то у Скутарі українську пісню співає... Серце зраділо і око засіяло, неначеб вона справді на Україні з дівчатами-подругами пісні на вечорницях проводила.

Вже пісня утихла, лиш соловейко на циприсі заводить. Наслухала ще довго султанка, а потім заплакала, мов мала дитина. Хто співав сю пісню? їй так мило, серденько її так тьохкає у грудях, раде б вискочити, бо йому там затісно, раде б щось промовити, та мови не знає:

Віще серце, віще серце

Все передом знає,

Воно все би нам сказало,

Та мови не має...

Цілу нічку і очі не приминалися у султанки, годі було забути про рідну пісню українську. Хто її співав? Може, який невольник трибунчучного паші? Може, хто з України? Нині скажу його відшукати, нині, може, вчую що про мій рідний, незабутній край. Може, нещасний невольник не має правди у свого пана, може, бідує у чорній неволі? Треба його відшукати, визволити із лютої неволі, поліпшити щербату долю!

У таких гадках провітало султанку сонечко, виринаюче із синього Маримор'я. Помолилася потай миру, щоб і євнухи не чули, до пречистої Діви і до межигорського Спаса, перехрестилася і плеснула у долоні. Отворилися двері, а чорний раб став перед нею. "Най прийде зараз Кизляр-ага!" Ефіоп уклонився і вийшов. Незабаром ввійшов у кімнату сивобородатий начальник євнухів, уклонився низько та проговорив:

— Що зводиш розказати, дорога перло серайська?

— Повище сераю, недалеко Скутарі співав хтось нині уночі українську пісню. Того співака рада я б видіти; вишукай його і приведи сюди! промовила султанка.

Кизляр-ага уклонився і вийшов. Слуги й яничари розбіглися по цілім місті і сам Кизляр-ага пішов шукати українського співака. По дорозі поступив до склепу Мехмета і зобачив там нашого Юсуфа.

— Ти мослим? — спитав його ага.

— Ні! — відповів Юсуф.

— А звідки ж ти родом?

— З України.

— Як ти сюди прийшов?

— Татари мене у полон взяли, та Мехметові сюди продали.

— Де ти був сеї ночі?

— Дома.

— А що робив?

— Те, що другі люди роблять — спав!

— Але ти й співав сеї ночі; тебе сторожа серайська чула; а ти не знаєш, що ночами співати не вільно?

Юсуф лиш зачервонівся, мов калина у лузі, і проговорив крізь плач:

— Я гадав, що тут так вільно співати, як і у нас.

— Ходи ж зі мною!

— Як же ж я можу склеп Мехмета лишати?

— Збирайся та ходи я жарту не знаю! — гримнув ага.

— Добродію мій любий, паноньку мій милосердний, лишіть мене тут, я більше вже не співатиму.

— Ходи! — ще раз гримнув ага.

Видів Юсуф, що біда, зібрався, замкнув склеп і ступав боязкою ступою за Кизляр-агою, трясся, мов лист кленовий, від вітру, неначеб його вже засудили на смерть.

Ідуть вони вузькими і широкими дорогами: араби, болгари, чорногорці і всілякі люди кланяються перед агою і зглядаються на блідого Юсуфа, мовби самих себе питали: що то за один? Що він провинив? Юсуфові аж лице паленіє — рад би він і під землю попасти.

Вступили у першу серайську браму і там щезли.

Сидить султанка Тгаран на дивані, головоньку на білі груди понурила — задумалася.

Отворилися двері, і ввійшов Кизляр-ага.

— А що, знайшов? — запитала скоро султанка.

Ага махнув лиш головою.

— Приведи ж його сюди!

Привів Юсуфа до кімнати. Лиш глянула султанка на лице малого хлопчика, зараз спізнала свого брата Петра і серденько її сильніше стало битися у грудях. Вона махнула рукою, і Кизляр-ага вийшов з кімнати.

— Звідки ти, хлопче? — спитала тихо султанка, а Юсуф ледве промовив крізь сльози:

— З України!

— Як же ж ти називаєшся?

— Тепер Юсуф, а дома Петром звали.

— Як називалася твоя ненька? Мав ти брата і сестру?

— Мою неньку убили татари, Горпиною звалася. Брата не мав я, лиш сестру Ївгу. Обох нас узяли татари в полон — сестра у кримського хана, а мене сюди продали.

— І мене сюди продали, братику мій незабутній! Я твоя сестра! — промовила Ївга, і сльози рясні полилися по її лицю.

— Се ти, сестро моя, Ївго люба! — крикнув радісно Петро, і обоє обнялися, і щирі сльози блиснули і по личку скотилися, наче дорогоцінні перли.

— Мені серце казало,— прощебетала Ївга,— що се ти сю пісню співав, і я відгадала: се мій брат Петро, моя єдина потіха на далекій чужині! — І знов приголубилися і поцілувалися, наче ті сизі голуб'ята.— Коли така вже наша доля, коли вже нам так суджено, наш вік далеко від рідної незабутньої України проживати, то хоч удвох згадаємо нашу неньку Україну, наші степи й луги, гори і бори — то серцю легше стане і легше удвох горе і тугу забувати. Вже не одаліски співатимуть мені пісень та ще чужинецьких, а ти заведеш рідної української — то й легше поплачеться.

Отак говорила Ївга, і знов обоє обнялися і сердешно заплакали.

Дійшло і до султана, що його дорога перла знайшла свого брата. Ся вість і його утішила. Вже в Ївги личко повеселішало, вже легше їй неволю терпіти, вже легше й груди віддихають, неначеб тяжкий камінь із серця упав. Прикликав до себе султан Юсуфа, убрав його в соболі і порфіри, поставив його агою і приймив до свого сераю.

Недовго тривало щастя Ївги і Петра. Що іно заблисло їм сонце, що іно розступилася трохи туга та сум великий, а вже знову зблизилася темна хмара, що затьмила їм ясне сонце — щасливу їх долю.

У Царгороді піднявся бунт проти султана Ібраїма. Улеми скинули його із отоманського престола. Попався Ібраїм у темну темницю, щоб там свого життя досултанувати; тут і погиб він від руки Капит-баші на приказ Муфті. Гірка ж доля припала нашим бранцям. У сераю падишаха є один відділ, Ескі-серай зветься — там замикають по смерті турецького султана всі його жінки і одаліски, щоби по нім весь вік свій тужили і сумували. У Ескі-сераю, у темних льохах, що і світла божого не видати, там плачуть султанські жінки і одаліски, там і наша Ївга, там і Петро, як два світла у темряві світять. Ой темніє-гасне світло від темноти — ой гаснуть від злиденного горя, від великої туги, від неволі лютої наші світла — Ївга і Петро. Не мине днинка, не мине година, щоб не проливали бідні сироти гірких сліз. Далася їм аж тепер люта неволя узнаки.

Чимало часу перемкнуло, як Петро і Ївга у темниці сиділи. Усе гіршало їм, усе більша туга-розпука засідала у серці, Ївга ридала, благала милосердного бога, щоби спас її та братика молодого з турецької неволі, щоби послав їм утіху, відраду на далекій чужині. Долетів, мабуть, ридаючий голосок Ївги до милосердного бога, вознеслися, мабуть, сумні, тужливі зітхання Петра у синє небо, що Господь не забув сиріт і в давленій ворожій чужині.

Надзорцею Ескі-сераю був старий якийсь, сивобородий дідуган. Його поморщене лице, його чорні повислі брови та понурі очі явно говорили, що сей старець немало горя у своїм житті зазнав. Приглянувшись йому ближче, було добачити, що се і не турок, і не татарин, а по високім чолі, по довгих, начеб запорозьких вусах, сказати б, якийсь давній, горем прибитий січовик. Ніхто не чував у Царгороді про його родину, ніхто і не знав із ним так по-щироприятельськи поговорити, щоб заглянути у його таємничі речі. Затаївся татарин Ісмаїл (так його звали) у собі самому, нікому не виявлявся. Отож не раз бачив він сльози Ївги і Петра, їх нарікання на люту недолю. А то був на виду якийсь зимний, острий; здавалось, не знав ні пощади, ні милосердя, а тепер, коли бачив горе та недолю братерську, неначеб пом'якшав, змилосердився над ними. Не раз приступить до них, привітає щирим словом, потішить, розвеселить.

Одного разу приступив він до них дуже сумний на виду та питає:

— Не сказали б ви мені, звідки ви родом та чи по волі ви тут, чи ні?

Тоді-то стала Ївга і Петро своє життя бідолашне йому розповідати; приходилось не раз до сліз не то вже Ївзі та Петрові, а і старий Ісмаїл проковтнув не одну сльозу. Слухав він сирітського оповідання, не раз тяженько чогось зітхав, начеб яке давне горе у його серцю розбуджувалося. Скінчила Ївга оповідати, посхиляли брат із сестрою сумно головки... сидів і Ісмаїл, зажурившись, ніби задумавшись... а далі начеб зо сну пробудився, підніс голову і сказав:

— Знаю я те горе, і я колись бідував, загибав по темницях. Мав і я сестру любу, красну, мов те сонце ясне,— загинула вона, а я, як бачите, сюди дістався. Знаю я, що значить неволя, чого стоїть сестра братові. Діточки любі! Жалко мені, що ви так у неволі погибаете. Ласки шукати вам у теперішнього султана немащо. Воля ваша у ваших руках. Визволитеся самі — будете вольними, а ні — то ні. Хочете, я вам допоможу, бо жаль мені вас. Послухайте моєї ради, а може, вам буде добре. І я отут не по волі, не вольний я, а раб отого султана, що засів на османському престолі. Я хоч старий, а і старій пташині бажається волі. Ваш край, як чував я, сливе гостинністю, у вас не один чужинець знайшов приют сердешний. Може, і я проживу щасливо на волі свій вік у вашому краю, може, збереже мій попіл ваша земля. Коли ваша воля, то я потурбуюся вас і себе визволити.

Скінчив і пильно глядів на невольників; сльоза тремтіла в очах... Петро і Ївга кинулися до нього, мов до рідного батька, припали йому до ніг, з радісними сльозами в очах дякували йому:

— О, як же нам тобі віддячити, добродію наш,— прощебетала Ївга,— як висказати нашу любов до тебе, наш утішителю у лютому горі, наш спасителю із гіркої неволі! Повіки тебе не забудемо, а у наш край просимо, шануватимем та плекатимем вас, як рідного батька. Не буде нам більшого щастя, ні більшої радості, як побачити тебе у нашій хаті.

— Не пора дякувати — час минає,— каже татарин,— ви будьте готові, а я піду ще про дещо розвідатися. Завтра коло опівночі виберемось звідси.

Сказав і вийшов.

Уже на світ благословиться. Повнолиций місяць поблід, на сході небо забіліло. Від моря віє холодний вітер — темний туман покрив побережжя, а по долинах простяглася сива мряка.

1 2 3