Та листка йому стачило лиш прикрити хвостика, а самому — куди? Куди там сховаєшся сам, коли тебе було видно за кілометр ще з літа, а зараз вже осінь? Коли б не густа та висока мушійка, лежав би ти, голубе, вже десь на столі у дядька, а то й летів би кудись аж за полярне коло в гості до альбатросів!..
А що ж дині? Диням стало тісно на баштані, і вони своїм гудинням повилізали на горбисту до ріки цілину, там доспіли і, переспілі, зривалися стрімголов і котилися поміж скелями вниз, у воду...
...З фронту від батька прийшла посилка. Всі ці роки від нього не було чути ні слова, та й куди його нам писати, коли ми під фашистами, а батько десь проти них воює.
Сьогодні вже третій тиждень, як ми вільні, як нас звільнили, і ось — посилка! Мати взяла її на руки, подивилася на фанерний бік, де хімічним олівцем батьковою рукою було написано наше прізвище, притулилася головою до печі і сказала:
— Ой...
— А я вам, Зіно, що я вам говорила? — засьорбала носом тітка Варецька.— Що я вам говорила: живий він чи не живий?..
У посилці було дві банки тушонки, грудка білого, аж голубого, цукру, брусок чорного мила і... ковзани! Не ті дерев'яні, що ми їх робили самі і знизу обгинали дротом, а блискучі, з закрученими догори носами, всі із суцільного заліза і якраз на мою ногу!
— Тато, тато, тато! Живий наш тато! — зататали мої менші брат і сестра.
— Не кричіть. Щоб я цього крику більше не чула,— тихо сказала мати і глянула у вікно на спалені, як і наша, людські хати, на невисокі, наче могили, осілі під водою землянки.
Брат і сестра замовкли, і, угнувши голови, ми потихеньку вишептались із хати.
На подвір'ї я блиснув ковзанами на ввесь куток, і незабаром, стрибаючи через калюжі, до нашого сарая мчали мої кореші.
Вітька Осадчий, а по-вуличному Блоха, бо вмів на руках ходити, побачивши в моїх руках ковзани, роззявив рота і навіть понюхав їх...
Не довго думаючи, ми сіли кріпити ковзани до моїх дерев'яних, виструганих з верби, черевиків. Але, чи дерев'яна підошва на черевиках була пощерблена і дерка, чи кріплення нікудишнє, ковзани до черевиків не приставали. Ми вже і так, ми вже і сяк, що ми лише не робили! Прикручували їх і кабелем, ув'язували на цурках мотузками, виходило одне: лише стану на них — вони хи-литав'ються на підметці, кособочаться і лягають на бік, на землю.
А час пік, припікав, не те слово, бо з нашої річки,— через дорогу внизу під городами,— з-під її набухлого блідо-синього льоду вже щось глухо гуло, погримлювало і здригалося, і по всьому було видно і чути, що вона, наша річка, ось-ось, з хвилини на хвилину мав скреснути!.. В мене затремтіли руки, а тут ще під носом зависла краплина, я замотав головою, краплина не падала, Вітька-Блоха нестерпно довго розв'язував зубами на мотузці гудза, кабель при натяжці рвався — я аж упрів!..
— Біжіть гляньте! — вкотре пересохлими губами казав я братові і сестрі, і вони бігли, а знадвору вже солодко пахло гноєм, і мені з дверей було добре видно, як синім димком, навпроти, парував пригірок, як попід сараєм, крадучись, лапа в лапу, як вовк, ступав мокрий задрипаний кіт, і струмки, один з-поперед одного, з городу, саду і поля, хоча вже снігу й не було,— і звідкіля вони лиш беруться! — каламутними дзюрками по розгаслій лискучій землі наввипередки летіли до річки. Яром гуло, яром шуміла вода, прибувало її у криниці, вода в погребі, в діжках, у ночвах, в собачій буді, вода в стінах нашої хати, понабрякали й не зачиняються двері, вода в потемнілій вишневій корі, вода в горобцях — от уже накупалися і понапивалися від пуза!
— А може, прикрутимо до моїх? — запропонував Мишко Варецький, а по-нашому, Пуп, бо в нього справді на животі був не пуп, а пупище.— Може, прикрутимо до моїх чунь, вони м'якенькі.
— Забери свою ногу! — сказав я Пупові і заходився сплітати кабель з мотузкою удвоє: може, так, може, тепер прикрутяться? — Ти що, хочеш на них і поковзатися першим?
Пуп надув щоки. Його батько там, де й мій, та посилки з ковзанами не прислав.
На порозі закашляли задихані, забрьохані, чорні, як чорти, брат і сестра.
— Стоїть! Лиш посиніла! — вигукнула сестра і рукавом витерла золоті від сонця під носом шмарклі. Сестрині в чуньках ноги гнулися, і вона шукала в сараї місця, де б його присісти. Бо хоча сестрі йшов уже четвертий рік, та ходити як слід вона не вміла: всі свої перші кроки сестра просиділа на печі і лиш тепер, коли вигнали фашистів, вона вийшла надвір і вчилася ходити по землі, як люди.
— Стоїть? — перепитав я.
— Стоїть! Тільки наче згорбилася! — Замурзана сестра сяяла і не зводила з ковзанів очей.
Раптом з ріки, ніби ножем, щось когось пропороло, хряснуло і зарипіло... Прорипіло, продерлося, продаленіло і так само стихло, як і почалося... Як був зігнутий над ковзанами, я так і закляк. Руки мої, як і мої черевики, зробилися дерев'яні, і все навколо примерло, лише по дверях перед моїми очима плутаною спокійною ниткою стікала зі стріхи вода, і в кутку, на запиленій павутині, мляво погойдувався павучок... Та я знав, відчував, що тиша ця ненадовго, що варто буде в річку долити лишній ополоник води, як... І справді, як тільки я так подумав — з річки щось люто хльоснуло, хльоснуло, наче сухим батогом, широко, навідліг, аж береги ніби вщулились і попригинались, клацнуло десь, наче зубами, а потім тихо, ніби вві сні, жалібно, слізно заскімлило... заскімлило, ніби вітер у соломину, або, як ото буває, коли горить хата, то поскім-лює хтось наче з полум'я, тонюсінько проситься жити, домовинок чи мишка, пищить, і скімлить, і не хоче віддавати богові душу...
Я підняв голову: невже пішла, невже — все, бо від того річчи-ного дикого похльосту як був з піднятою над калюжею лапою, так і завмер задрипаний кіт, і горобці як летіли — так і повисли в повітрі простертими мокрими крильцями, балакучі струмки і ті зупинилися й перестали говорити.
Блоха і Пуп дивились на мене, а я — на них. Наші вуха зтон-шали і витягнулись: хльосне іще чи не хльосне? Бо якщо разок іще хльосне — тоді, а ми це знали,— капут. Тоді вже ніяка сила, ніякі танки, ніякі найкрикливіші команди не зупинять нашої річки: дихне — і пішло! Мости і кладки, човни і села, люди і звірі, живе, неживе — тремтіть і тікайте хто куди зможе, хто куди знає, бо я пішла, я несу свою кригу!..
Ми вслухалися.
На сестриних щоках підсихала грязючка, обплутані кабелем і мотузяччям блищали ковзани, а з річки було тихо... Тихо, бо тихо, тихесенько скраєчку калюжі на грудочку поставив лапу спочатку кіт, за ним, дивлячись на ріку з неба, ожили крилами горобці, поволеньки розганяючись, задзюркотіли струмки, і нам відлягло від серця...
— Не пішла... — пошепки видихнув Пуп.— Вона думає...
— Отож і є, що вона думає. А якщо надумає, то нам буде пізно! А поки не пізно,— я роззувся, заштовхав п'ятами черевики під табуретку і витягнув перед Блохою і Пупом босі ноги.— Поки не пізно, прикручуйте ковзани на босу!
— Та ти що, Микитко, здурів? — (Микитка, або Лис Микитка — це моє друге, вуличне ім'я.) — Ти, Микитко, завжди щось таке як зморозиш...
— Беріть, не гайтеся і в'яжіть, лише не кабелем, бо кабель буде різати. Прив'язуйте мотузками. Ну, кому я кажу?
Блоха і Пуп кинулися до моїх ніг, і ковзани до них як прилипли! Наче вони народилися для моїх босих ніг, а мої босі ноги — для них.
За хвилину я вже стояв у сараї на ковзанах, на голову вищий від усіх, а моєї сестри — то взагалі при підлозі не було й видно.
— Микитко,— звідкілясь знизу світила очима сестра,— і я з тобою на річку пішов,— (сестра росла з нами, з хлопцями, і говорила, як і ми: пішов, став, узяв, приніс...) — і я став на ковзани.
— І ти зі мною пішов, і ти зі мною став,— сказав я сестрі, набрав у рот побільше повітря і — переступив через поріг на подвір'я. Та лиш переступив і став, як ковзани вгрузли в розгаслу землю по самі мої босі ноги, по саме моє жовте румунське галіфе...
Такого я не передбачав. Що-що, але коли ти вже на ковзанах, і річка з льодом лежить внизу перед очима, і ось-ось має скреснути ще раз і назавжди, на все літо, а ти стоїш перед нею ні туди й ні сюди — це вже щось не те, такого не може бути!
Я глянув на Блоху і Пупа: чи скажуть, чи порадять що вони? Та Блоха і Пуп стояли, як пеньки, злякано мовчали брат і сестра, лиш один весняний з річки вітерець грався в кишенях мого галіфе.
— Беріть мене! — сказав я Блосі і Пупу.— Ти, Пупе, бери мене під пахви, а ти, Блоха, ставай між ноги і — гайда! Гайда бігом, бо інакше пропали!
Мишко-Пуп ще змалечку вже був готовим дядьком. І плечі, і очі, і походка — все в нього було як у справжнього дядька: сильне, впевнене і спокійне. Дивлячись на цього свого корешка, я вже знав, що коли Мишко виросте, то він таким і буде, хіба що, може, полисів чи заведе вуса. Мишко дядьком родився, дядьком і помре.
Він легко підхопив мене під пахви, а Блоха взяв мої ноги собі на плечі. І ось на Пупових руках і на Блошиних плечах, в залізних, блискучих на білу, ще не загорілу зимову ногу ковзанах, у жовтому румунському галіфе я пливу на лід до річки. Землі під собою не бачу, і тому мені здається, що хлопці несуть мене занадто повільно.
— Скільки ви будете нести? Чому так довго?
— Так слизько ж! — хрипить мені в потилицю Пуп.— У мене ж то в чунях очей нема, і я нічого не бачу!..
— Вже, вже, скоро вже,— спереду від ковзанів чмакає чунями Блоха і, чую, чомусь плюється...
А наді мною розлогими повільними колами, високо-високо, одна за одною, строго по порядку, ковзаються, наче на ковзанах, по синьому небі чорні весільні ворони.
— Ну, що там? — кричу я хлопцям.— Довго ви ще будете мною гецати?
— Вже, вже, скоро вже, ось, осьдечки, ось і прийшли,— чухкає чунями Блоха і нарешті опускає мене з ковзанами на лід.— Доплентались... хух...
Та не встиг я стати на лід, як переді мною раптом все заревло, все задвигтіло, закришилось і стало цапа і посунуло мене з ковзанами назад, на берег... Блоха і Пуп, підхопивши мою сестру, брат,— всі кинулись притьма тікати очеретом під гору: Пуп загубив чуню, повернувся, підняв, сестра заревла, він тою чунею з переляку став затуляти їй рота, Блоха вискочив на вишню, брат поліз на іншу, а мене з шурхотом сунуло на берег. Я вже стояв не на льоду, а на сухопутній його крижині! Зійти з крижини і бігти разом з усіма я побоявся, бо застряну ковзанами в землі, загрузну і — що тоді? Краще вже я буду сунутись, а там що буде, те й буде!
Крижина винесла мене аж під вишняк, уперлась у вишню, сунулася б, гаряча, й далі, та вже не могла — стомилась і стала.
— Ну, як? — спитав з вишні Блоха.
— Та ніяк! —весело відповів я.— Лише в ноги змерз! Ти, Вітько, давай злазь і біжи у сарай, принеси мені черевики, та будем у березі рибу руками ловить! Тепер вона вся під берегом! Бігом!
Блоха сплигнув з вишні і почесав під гору.
А річка давила з усіх сил: крижини валили більші і менші, та валили й такі, що можна було на них ще й поковзатися, та до них не дістанеш — вони пливли серединою.
На ріку накинулися ворони й сороки.