А ми з Люською пішли стежкою понад річкою.
Нарешті я побачив перед собою незнайоме поселення і на березі хлопчину,— човна свого на той час він встиг уже розкласти і сушив тут же.
Хлопчик відразу ж пояснив:
— Ваш товариш уже в медпункті. Його підвезли, я попросив шофера з радгоспу...
І несподівано всміхнувся:
— Бідкається ваш товариш. Завтра, каже, в море виходити... А фельдшер жартує,— чого ж ви тоді сюди прийшли: якщо можете бігти в порт, то біжіть і зараз!
— Спасибі тобі, Леоніде Леонідовичу! До зустрічі, хлопче, через півроку в бухті Голубій. Приходь зустрічати з рейсу.
Тоді ми й розлучилися. Я пішов до медпункту, а хлопчина згорнув брезентового човна і почимчикував з Люською додому.
Штурмана до вечора лікували в медпункті, а вже смерком ми повернулися на попутній машині в бухту Голубу.
А другого дня почався в нас промисловий рейс. "Дунай" відчалив і йшов попід скелястими берегами. Рибалки стояли на палубі і роздивлялися вже знайомі нам краєвиди. Рвучкий вітер з океану стругав верхівки хвиль. Прощай, рідна радянська земле! Не скоро ми тебе побачимо.
Попереду на зеленавій сопці замаячіли дві сірі плямки. Капітан пройшовся біноклем по берегу і весело промовив:
— Он якісь діти прощаються з нами!
Здогад одразу полонив мене. Я попросив у капітана бінокль. Так і є!
— Та це ж знаєте хто? — вигукнув я.— Це ж наш Леонід Леонідович із Люською.
— Та який там іще Леонід Леонідович,— усміхнувся капітан.— Хлопчина якийсь із дівчинкою.
— Так, так, товаришу капітан,— кажу я.— А називають цього хлопчину на березі Леонід Леонідович!
І розповів про наші із штурманом Артемчуком учорашні пригоди.
— Славні ростуть у нас діти,— задумливо промовив капітан.— А як же вони тепер доберуться додому? Проти течії із веслом не попливеш.
— Пішки,— пояснив я.
— Довгенько ж доведеться їм іти,— спохмурнів капітан, а потім голосно дав команду: — Стоп машина!
— Єсть стоп машина! — почулось із штурманської рубки.
За хвилину судно стишувало хід, перемагаючи піняві хвилі.
І ось уже спущено на воду моторну шлюпку, щоб відвезти дітей річкою додому.
Наш Леонід Леонідович із Люською, певно, здогадалися, що це по них пливе шлюпка, і побігли назустріч із сопки. Рибалка забрав дітей з їхнім човном до себе. Весело завурчав двигун, і шлюпка пішла проти течії. Люська сиділа скраю і міцно трималася обома руками за борт, а хлопець стояв посередині і махав веслом на прощання.
Штурман Артемчук, накульгуючи, зайшов до рубки і натис кнопку гудка. Далеко над морем полетіло басовите гудіння. Нам так хотілося, щоб, почувши його, на шлюпці здогадалися про наше прощальне побажання.
— Щастя у житті вам, Люсько і Леоніде Леонідовичу!