Камінний господар

Леся Українка

Сторінка 5 з 8
Високі, вузькі вікна з балконами сягають сливе до підлоги, жалюзі на них закриті. Донна Анна у сивій з чорним півжалобній сукні сидить
при столику, перебирає у скриньці коштовні покраси і приміряє їх до себе, дивлячись у свічадо.
К о м а н д о р
(увіходить)
Чого се ви вбираєтесь?
А н н а
На завтра
покраси вибираю. Завтра хочу
піти на бій биків.
К о м а н д о р
У півжалобі?!
А н н а
(з досадою відсуває покраси)
Ох, ті жалоби! і коли їм край?
К о м а н д о р
(спокійно)
Ся має вісім день іще тривати.
По дядькові вона не дуже довга.
А н н а
Найцікавіше те, що я і в вічі
не бачила ніколи того дядька.
К о м а н до р
То справи не зміняє. Ви тепер
належите до дому де Мендозів,
тож вам годиться шанувати пам'ять
всіх свояків.
А н н а
Продовж їм, боже, віку!
Бо се тепер по дядькові жалоба,
а то була по тітці, перед нею ж —
коли б не помилитись! — брат у третіх
чи небіж у четвертих нам помер...
К о м а н д о р
На кого ви розсердились?
А н н а
Я тільки
хотіла пригадати, скільки днів
я не була в жалобі з того часу,
як з вами одружилась.
К о м а н д о р
Цілий місяць.
А н н а
(іронічно)
Ах, цілий місяць? Се багато, справдії
К о м а н д о р
Не розумію вашої досади.
Невже-таки для марної розваги
ладні ви занедбати всі почесні
звичаї давні?
А н н а
(встає)
Що се за слова?
Я не додержую звичаїв чесних?
Коли я що ганебного вчинила?
К о м а н д о р
Про щось ганебне й мови буть не може,
але для нас і збочення найменше
було б ступнем до прірви. Не забудьте,
що командорський плащ мені дістався
не просьбами, не грішми, не насильством,
але чеснотою. З нас, де Мендозів,
були здавен всі лицарі без страху,
всі дами без догани. Чи ж подоба,
щоб саме вас юрба могла огудить,
коли ви завтра...
А н н а
(роздражнено)
Я не йду нікуди.
К о м а н д о р
Зовсім нема потреби замикатись.
Ми завтра маємо піти до церкви.
А н н а
Я не збиралася до церкви завтра.
К о м а н д о р
А все-таки ми мусимо піти, —
казати казань має фра Іньїго.
А н н а
Се найнудніший в світі проповідник!
К о м а н д о р
Я з вами згоджуюсь. Та королева
злюбила ті казання. Отже, ходить
і цілий двір на них. Коли не буде
з усіх грандес лиш вас, то се помітять.
Анна мовчки зітхає.
(Командор виймає з кишені молитовні чітки з димчастого кришталю).
Я вам купив чітки до півжалоби,
а трохи згодом справлю з аметисту.
А н н а
(бере чітки)
Спасибі, тільки нащо се?
К о м а н д о р
Вам треба
пишнотою всіх дам переважати.
І ще, будь ласка, як прийдем до церкви,
не попускайте донні Консепсьйон
край королеви сісти. Теє місце
належить вам. Прошу вас пам'ятати,
що нам належить перше місце всюди,
бо ми його займати можем гідно,
і нас ніхто не може замінити, —
ручить за те не тільки честь Мендозів,
а й ордену мого почесний прапор.
Коли ж не тільки донна Консепсьйон,
а й королева схоче те забути,
то я не гаючись покину двір,
за мною рушить все моє лицарство,
і вже тоді нехай його величність
придержує корону хоч руками,
щоб часом не схитнулась. Я зумію
одважно боронити прав лицарських,
та тільки треба, щоб вони були
всім навіч безперечні, а для того
ми мусим пильнувать не тільки честі,
але й вимог найменших етикети,
щонайдрібніших. Хай вони здаються
для вас нудними, марними, без глузду..
А н н а
Терпливосте свята!
К о м а н д о р
Так, справді треба
молитись до терпливості святої,
коли хто хоче встоять на верхів'ї
тих прав, що вимагають обов'язків.
Права без обов'язків — то сваволя
Анна знов зітхає.
Зітхаєте? Що ж, вам було відомо,
які вас тут повинності чекають.
Свідомо ви обрали вашу долю,
і ваше каяття прийшло запізно.
А н н а
(гордо)
І в думці я не маю каяття.
Я признаю вам рацію. Забудьте
мої химери — вже вони минули.
К о м а н д о р
Осе слова справдешньої грандеси!
Тепер я пізнаю свою дружину.
Простіть, я був на мить не певен вас,
і так мені тоді самотньо стало,
і боротьба здалась мені тяжкою
за той щабель, що має нас поставить
ще вище.
А н н а
(живо)
За який щабель? Таж вище
є тільки трон!
К о м а н д о р
Так, тільки трон.
(Пауза).
Давно б я
сей план вам розказав, якби я бачив,
що ви тим жити можете, чим я.
А н н а
А ви сього не бачили?
К о м а н д о р
Я каюсь.
Але тепер я кожний крок мій хочу
робити з вами враз. Найвища скеля
лише тоді вінець почесний має,
коли зів'є гніздо на ній орлиця.
А н н а
Орлиця?
К о м а н д о р
Так, орлиця тільки може
на гострому і гладкому шпилі
собі тривку оселю збудувати
і жити в ній, не боячись безвіддя,
ні сонця стріл, ані грізьби перунів.
За те їй надгорода — високості...
А н н а
(переймає)
...у чистому нагірному повітрі
без пахощів облесливих долин.
Чи так?
К о м а н д о р
Так. Дайте руку.
Анна подає руку, він стискає.
І добраніч.
А н н а
Ви йдете?
К о м а н д о р
Так, на раду капітулу*,
як часом запізнюся, то не ждіть.

* Капітул — зібрання членів якогось ордену.

(Виходить).
Анна сідає і задумується.
Увіходить покоївка Маріквіта.
А н н а
Ти, Маріквіто? Де моя дуенья?
М а р і к в і т а
їй раптом так чогось недобре стало,
аж мусила лягти. Але як треба,
то я таки її покличу.
А н н а
Ні,
нехай спочине. Заплети мені
волосся на ніч та й іди.
М а р і к в і т а
(заплітаючи Анні коси)
Я маю
сеньйорі щось казати, тільки ждала,
щоб вийшов з дому наш сеньйор.
А н н а
Даремне.
Я від сеньйора таємниць не маю.
М а р і к в і т а
О, певна річ! Адже моя сеньйора
зовсім свята! Я саме се казала
тому слузі, як брала ті квітки.
А н н а
Який слуга? Що за квітки?
М а р і к в і т а
Недавно
слуга якийсь приніс квітки з гранати
від когось для сеньйори.
А н н а
(гнівно)
Буть не може!
Квітки з гранати, кажеш? І для мене?
М а р і к в і т а
Не знаю... Він казав... Воно-то правда —
зухвало трохи, бо квітки з гранати —
то знак жаги. Та що я поясняю!
Адже се всім відомо.
А н н а
Маріквіто,
я мушу знать, від кого ся образа!
М а р і к в і т а
Слуга імення не сказав, лиш мовив,
квітки ті даючи: "Се донні Анні
від мавра вірного".
Анна уривчасто скрикує.
Сеньйора знає,
від кого то?
А н н а
(збентежена)
Не треба тих квіток...
М а р і к в і т а
Я принесу, хоч покажу.
А н н а
Не треба!

Маріквіта, не слухаючи, вибігає і миттю вертається з китицею червоного гранатового цвіту.
(Одхиляючи квіти рукою та одвертаючись).
Геть викинь їх!
М а р і к в і т а
Я б їх собі взяла,
коли сеньйора їх не хоче. Тут же
квітки навдивовижу...
А н н а
Так... візьми...
М а р і к в і т а
От завтра я заквітчаюсь!
А н н а
Іди!
М а р і к в і т а
Чи тут не треба відчинити вікон?
Страх душно!
А н н а
(в задумі, безуважно)
Відчини.
М а р і к в і т а
(одчиняючи)
І жалюзі?
А н н а
Ні, може, видко з вулиці.
М а р і к в і т а
(одчиняючи жалюзі)
Та де ж там!
Тепер на вулиці зовсім безлюдно.
Тут не Севілья! Ох, тепер в Севільї
дзвенять-бринять всі вулиці від співів,
повітря в'ється в прудкій мадриленьї!
А тут повітря кам'яне...
А н н а
(нервово)
Ой, годі!
Маріквіта, говорячи, вихилилась Із вікна і розглядається на всі боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.
(Завваживши рух).
Та що ти, Маріквіто?!
М а р і к в і т а
(невинно)
Що? Нічого.
А н н а
Ти кинула до когось квітку?
М а р і к в і т а
Де ж тамі
Я нетлю проганяла... Чи сеньйора
нічого більш не потребує?
А н н а
Ні.
М а р і к в і т а
(кланяється, присідаючи)
Бажаю гарних, гарних снів!
А н н а
Добраніч!
Маріквіта вийшла, а вийшовши, полишила в кімнаті китицю з гранат. Анна, оглянувшись на двері, тремтячою рукою бере ту китицю і з тугою дивиться на неї.
(Стиха).
Від мавра вірного...
Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вікном, кидається на коліна перед Анною і покриває поцілунками її одежу й руки.
(Впустивши китицю, в нестямі).
Ви?!
Д о н Ж у а н
Я! ваш лицар!
Ваш вірний мавр!
А н н а
(опам'ятавшись)
Сеньйоре, хто дозволив?..
Д о н Ж у а н
(уставши)
Навіщо сеє лицемірство, Анно?
Я ж бачив, як ви тільки що держали
сю китицю.
А н н а
Се трапилось випадком.
Д о н Ж у а н
Такі випадки я благословляю!
(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом).
А н н а
Я вас прошу, ідіть, лишіть мене!
Д о н Ж у а н
Ви боїтесь мене?
А н н а
Я не повинна
приймати вас...
Д о н Ж у а н
Які слова безсилі!
Колись я не такі од вас чував!
Ох, Анно, Анно, де ж ті ваші горді
колишні мрії?
А н н а
Ті дівочі мрії —
то просто казка.
Д о н Ж у а н
А хіба ж ми з вами
не в казці живемо? На кладовищі,
між сміхом і слізьми, вродилась казка,
у танці розцвіла, зросла в розлуці...
А н н а
І час уже скінчитись їй.
Д о н Ж у а н
Як саме?
Що вірний лицар визволить принцесу
з камінної в'язниці, і почнеться
не казка вже, а пісня щастя й волі?
А н н а
(хитає головою)
Хіба не може казка тим скінчитись,
що лицар просто вернеться додому,
бо вже запізно рятувать принцесу?
Д о н Ж у а н
О ні! такого в казці не буває!
Таке трапляється хіба в житті,
та й то в нікчемному!
А н н а
Мені нічого
од вас не треба. Я вас не прошу
ні рятувать мене, ні потішати.
Я вам не скаржусь ні на що.
Д о н Ж у а н
Ох, Анно,
хіба я сам не бачу?..
(Ніжно).
Сії очі,
колись блискучі, горді, іскрометні,
тепер оправлені в жалобу темну
і погасили всі свої вогні.
Сі руки, що були мов ніжні квіти,
тепера стали мов слонова кість,
мов руки мучениці... Сяя постать
була мов буйна хвиля, а тепера
подібна до тії каріатиди,
що держить на собі тягар камінний.
(Бере її за руку).
Кохана, скинь же з себе той тягар!
Розбий камінну одіж!
А н н а
(в знесиллі)
Я не можу...
той камінь... він не тільки пригнітає,
він душу кам'янить... се найстрашніше.
Д о н Ж у а н
Ні, ні! Се тільки сон, камінна змора!
Я розбуджу тебе вогнем любові!
(Він пориває Анну в обійми, вона схиляється йому на плече і проривається риданням).
Ти плачеш? Сії сльози помсти просять!
Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку,
потім на сходах чутно важкі, повільні кроки командора.
А н н а
Се похода Гонзага! Утікайте!
Дон Ж у а н
Втікати? Ні. Тепер я маю змогу
йому не уступитися з дороги.
К о м а н д о р
(увіходить і бачить дон Жуана)
Ви? Тут?
Д о н Ж у а н
Я тут, сеньйоре де Мендоза.
Прийшов подякувать за веледушність,
колись мені показану. Тепер
я рівня вам. Либонь, се вам відомо?
Командор мовчки добуває свою шпагу, дон Жуан свою, і вступають в бій. Донна Анна скрикує.
К о м а н д о р
(оглядаючись на неї)
Я вам наказую мовчати.
Дон Жуан коле його в шию, він падає і вмирає.
Д о н Ж у а н
Край!
(Обтирає шпагу плащем командоровим).
А н н а
(до дон Жуана)
Що ви зробили!
Д о н Ж у а н
Що? Я подолав
сперечника у чеснім поєдинку.
А н н а
Сього за поєдинок не признають, —
ви будете покарані за вбивство.
Д о н Ж у а н
Мені се байдуже.
А н н а
Але мені
не байдуже, щоб тут мене взивали
подвійною вдовою
і по коханцю!
і по мужу,
Д о н Ж у а н
Я ж іще не був
коханцем вашим.
А н н а
Сеє знаєм ми.
Та хто ж тому повірить! Я не хочу
з іменням зрадниці, з печаттю ганьби
зостатися у сім гнізді осинім.
Д о н Ж у а н
Втікаймо вкупі!
А н н а
Ви ума збулися?
Се значить взяти камінь у дорогу!
Ідіть від мене, бо інакше зараз
я крик здійму й скажу, що ви хотіли
мене збезчестити, зрадецьки вбивши
сеньйора де Мендоза.
Д о н Ж у а н
Донно Анно,
ви можете сказати се?!
А н н а
(твердо)
Скажу.
Д о н Ж у а н
А що, як я скажу, що ви були
коханкою і спільницею вбивства?
А н н а
Се не по-лицарськи.
Д о н Ж у а н
А ви, сеньйоро,
по-якому збираєтесь робити?
А н н а
Я тільки боронюся.
1 2 3 4 5 6 7