тоді давай будемо дружити! До самого кінця!
Вітя простяг Ліні руку, вона подала йому свою. Дуже серйозно і мовчки вони потиснули одне одному долоні. Тепер можна було говорити про все на світі. Можна було ділитись найпотаємнішим. І навіть таким:
— Знаєш, Ліно, мій батько... він був археолог... Перед самою війною він почав проводити розкопки... Недалеко, зовсім недалеко звідси. Там повинно бути старовинне місто, старе руське місто, він у цьому переконаний... Він написав мені, йдучи на фронт: "Чим би ти не займався, коли виростеш, спробуй знайти моє місто, якого я не знайшов".
— Так,— сказала Ліна,— значить, він не повернувся?
— Ні,— сказав Вітя.— У нього були дуже високі чоботи. Він у них ходив на полювання. Він навіть на бурого ходив...
Вона згадала про Лідку, але ця таємниця здалась їй надто дрібною і незначною, і вона нічого не розповіла. Вона тільки запитала:
— Кому ти тоді дав лілеї?
Вітя зніяковів, немов його упіймали на якомусь поганому вчинку.
— Тобі.
— А ми не знали. Ми думали, може, Ірі... їй дуже подобається твоя сорочка.
— А тобі?
— Сорочка — що! Сорочка — це дурниця.
— Так,— сказав Вітя,— сорочка — це дурниця.
Мабуть, у тому й було найголовніше, що Вітя зрозумів навіть таке, чого вона не могла як слід пояснити.
— Розповідай про місто,— попросила Ліна.— Все розповідай!
IV
Велика таємниця не пригнічує. Велика таємниця окрилює і робить людину сильнішою, навіть кращою.
Зате дрібна, прикра таємниця давить і заважає. Страшенно заважає.
Ліна дивитись не могла на Ліду. Не тому, що та з'їла коржики і коржиків уже не було. Нехай би попросила — Ліна б їй усі коржики віддала й миттю про них би забула. Подумаєш, коржики, велике щастя — коржики! Але отак, коли нікого нема, порпатись у чужому мішку, озиратись, чи хто не йде...
І однак Ліна ніяк не могла сказати всім: а Лідка злодійка! Страшно було вимовити вголос таке слово. Ліні здавалося, що якби про неї так сказали, то вона негайно б умерла. Або провалилась би під землю. І тому вона вирішила розповісти усе тільки Віті.
— Та ну! — не повірив Вітя.
— Щоб мені з цього місця не зійти.
— Може, вона ненормальна? Вона що, під подушку все ховає і поночі, при світлі місяця, поїдає ваші коржики?
— Коржики тільки у мене були.
— Та не в цьому річ... Знаєш, а її треба від цього вилікувати. Правда, правда! От лунатикам, наприклад, на дорозі миску з водою ставлять...
V
Іра захворіла. У неї боліло горло. Вона сиділа в озері страшенно довго, аж посиніла. Вона сказала — по секрету, звичайно, зате всім,— що хоче вмерти, бо Вітя навіть уваги на неї не звертає.
Іра, звичайно, не вмерла, зате захворіла. Вона кашляла, в неї боліло горло, і вона просилась додому. Іру поклали в ізолятор.
Ліна сказала:
— Ходімо в ліс, мабуть, уже є суниці. Назбираємо для Іри, а що залишиться — наше буде.
На пропозицію всі пристали. Навіть Лідка, яка нікуди не любила ходити. Коли всі вирушали в похід, у неї обов'язково починала боліти голова або розтягувалася "жилка" на нозі.
Ліс, як і люди, також має свої таємниці. Галявини й зарості, тріск сухих галузок, голоси птахів і трави. Вожата пояснювала, яку траву збирати: вони вирішили віднести потім трави в аптеку.
Суниць було мало. Певно, хтось раніше приходив і визбирав, або ж у їхньому лісі, над яким частіше спадають дощі, аніж світить сонце, взагалі не дуже хотіли рости суниці.
Ліна несла глечик, і кожен, хто знаходив ягоду, біг до Ліни і клав знахідку у глечик. Ліна весь час дивилася, скільки назбирали і чи не пом'ялись ягоди.
— Ой,— сказав хтось,— а де Ліда? Ліда пропала!
— Егей, егей, Лідо, де ти ?!
Скільки не гукали, скільки не кликали — Ліда не озивалась. Стурбована вожата вирішила, що треба її пошукати. Ліс був невеликий, хижі звірі в ньому не водились, гадюк теж ніби досі ніхто не стрічав, але все одно вожата хвилювалась. Усі групами розійшлись по лісі, домовившись зустрітися на галявині біля великого дуба.
Ліду знайшов Вітя. Вона сиділа навпочіпки і жменями збирала з трави ягоди. Ліда натрапила на чудову суничну галявину, там ягід було більше, ніж вони всі разом назбирали за цілий день.
— Ти чула, як ми кликали?
— Та... чула... тобто, не чула...
— А для Іри ти чом суниць не нарвала? Ми як вирішили? Спершу для Іри, а що зостанеться — нам!
— А ви ж уже багато назбирали! Я думала — те, що на галявині, мені зосталось.
Круглі Лідині очі раптом стали хитрі, в них уже не було сну ні на копійку. Вона немов чекала каверзних питань і приготувала на кожне наївну, але лукаву відповідь, до якої просто не можна було причепитись.
— А чому ти нікого не покликала? Сама знайшла — сидить і їсть!
— А хіба така галявина одна в лісі? — круглі Лідині очі стали ще кругліші, як дві горошини.
Дикі голуби насмішкувато булькали десь угорі.
Зозуля дражнилась — ку-ку, ку-ку! Зозуля хотіла бавитись у піжмурки, але з нею не варто було гратись — все одно не знайдеш.
Всі йшли разом, несли суниці хворій Ірі, яка навмисне простудилась, бо Ввтя Косаренко не звертав на неї уваги.
Ліна переступала через кожну травинку з такою обережністю, ніби ягоди можна було розхлюпати.
Іра від радості навіть захлинулась.
— Це все мені!? Справді все мені?
Вона виймала ягідки по одній і кожну подовгу тримала в роті, і від цього по піднебінню розливався і розтікався ароматний присмак.
А ввечері, завинувшись у простирало і вмостившись на ліжку — коліна під підборіддя, руки довкола колін,— Ліна пошепки і зловісно повідомила:
— Цс-с-с! Нікому не розповідайте, я вам щось скажу. Тут водиться привид! У-у-у! Не вірите? Височенний, білий, весь білий, без голови й без ніг, а рухається і говорить. Я вчора мало не збожеволіла: дивлюся вночі, а він стоїть... Над Лідчиним ліжком стоїть і придивляється, придивляється, так уважно, уважно, ніби напам'ять хоче вивчити... Я очі від страху заплющила, дихнути не можу, а він рухається, рухається...
— А-а! — Лідка затулила долонями очі.— Неправда! Не було тут нікого!
— А я кажу — був, бо я сама бачила. Був, весь білий, високий, без голови...
— М-мамо! — заверещала не своїм голосом Ліда.— Білий! Без голови!
Дівчата в палаті і собі запищали.
— Та нема тут нікого! — спокійним голосом сказала Ліна.— Просто вітер фіранку зачепив. Ось дивіться!
Вона вихилилася з вікна, перевісившись униз головою.
— Перестаньте верещати. Боягузи нещасні! Нема привида. Ви думаєте, він кожному з вас отак і явиться? Він же біля Лідки чогось шукав і якщо прийде, то до неї, і вночі, а не звечора...
У кімнаті довго не могли заснути. Крутилися, шепотіли, злякано скрикували. А Ліда не виймала голови з-під подушки.
Та це не врятувало її. Привид прийшов. Він справді був високий і білий, без ніг і без голови.
Він потермосив Ліду за плече:
— Вставай! — сказав привид потойбічним голосом.— Вставай і скажи, де солодкі коржики? І де моя суниця, червона суниця з моєї галявини? Віддай мою суницю!
Мабуть, аж десь на Марсі було чути дикий вереск. Ліда розбудила весь табір. Але перш ніж усі зрозуміли, в чому річ, привид устиг зникнути. Він вискочив у відчинене вікно, тільки голі п'яти блиснули в темряві, і це підтверджувало, що навіть привиди не можуть пересуватись по землі без ніг. Та, на жаль, тих п'ят ніхто не запримітив. Навіть Ліна, через яку привид перескочив, добираючись до вікна. Ліна твердила, що вона особисто цього разу ніякого привида не бачила.
І все-таки привид був. Він ходив услід за Лідкою. Він бурмотів їй на вухо, коли вона сиділа на лавці у сутінках:
— А де мої суниці? Де мої суниці?
Він клав їй під подушку гусениць, а за комір кидав кропиву.
Приїхала Лідина мама. Ніхто не знав, про що вони розмовляли з вожатою, але зате всі бачили, як вона, червона і розлютована, вийшла від вожатої і пішла до начальника табору. Звідти вона вийшла ще червоніша, вхопила за руку "Піду, і вони разом почали збиратися, щоб повернутись додому. Вдома вони, напевно, обидві страшенно налякались, побачивши у мішку великого їжака. Правда, привид даремно поклав у мішок Лідці їжака, бо хтозна, що вона з ним могла зробити. Ану ж взяла та засмажила і ум'яла на сніданок!
Після того, як Ліда поїхала трамваєм додому, привид також зник. Може, він взагалі пішов собі з цих країв, де безжалісно поїли суницю на його галявині, обірвавши навіть зелені ще ягідки. А може, він узяв та оселився у Лідиному домі і досі згадує їй ту суницю.
Як би там не було — в таборі привид більше не з'являвся.
Зрештою, про нього незабаром забули. Тільки Ліна і Вітя, вже через багато років, коли в табори почали їздити поїздом, згадували високого білого привида і питали одне одного:
— Як ти гадаєш, він їй дався взнаки?
— Як ти гадаєш, вона щось зрозуміла?
І їм обом ставало тривожно, коли вони думали, що може жити на світі людина з очима-горошинами, з очима, що дивляться на світ, мов на великий коржик, і прицілюються — з якого краю зручніше надкусити.