А все ж при тому всьому, хоча мене справді обступила звідусіль самота, тиша, з якої наче належало радіти — я наслуховувала людські голоси, людські кроки, я вигадала собі історію з хлопчиськом, малим, спритним і лукавим, назвавши його для принади Лісовиком, а по тому допасувавши до тої вигадки ще одну — наче хлопчак займався дельтапланеризмом і піднімався вгору над Тростяном; я з превеликою втіхою завела дружбу з великим білим псом хтозна-якої породи, і пес скрізь ходив за мною, супроводжував у всіх мандрівках, і я говорила до нього, хоча мені так дуже хотілося самоти; а ще уявлялося, що той хлопчак, Лісовик, обов'язково таки трапиться мені на очі, і ми тоді вже втрьох будемо блукати лісом, і я розповім Лісовикові про Марту, про всіх її звірів — хом'яка, папугу Лору, яка запитує геть усіх, чи гарна вона, про золотих рибок в акваріумі, про сороку Яшку, котру Марта вилікувала влітку — чи то зламане було крило, чи то перебита ніжка — а також про черепаху, яка не трималася дому і то губилася, то несподівано знову з'являлася десь у якомусь закапелку під шафою, а ще, звичайно, про мудрого королівського спанієля Пепіту,— про все я мала намір розповісти Лісовикові,— а от зараз біля мене стояла Марта, шапку вона нізащо не хотіла одягати, хоча тут, над Опором, закрижанілим і непокірним водночас, було досить холодно, морозяно, й шапку треба було одягати обов'язково.
Ми щойно спустилися до Опору згори, лижі тут, у долині, здавалися особливо важкими, тиснули Марті на плече, але вона уперто поправляла їх і не просила мене допомогти нести, це, правду сказавши, був зовсім особливий випадок, бо звичайно вона дивилася на мене хитро-благальними очима й косувала, косувала поглядом на лижі, і так промовисто благав той погляд: допоможи!
Червона її курточка здалеку виднілася на білому снігу, і я думала про те, як вона, моя мала дівчинка, уже виросла, і причаїлася в ній десь тихенько її упертість, дитина намагається саму себе уговтати, переконати, заспокоїти, але це їй не завжди вдається, і вибухає часом і лихий настрій, і неврівноваженість, і давіть злість.
Але зараз рука її спокійно й тихо вмостилася в моїй долоні, дівчинка скинула мокрі рукавички, натягла їх на встромлені сторч у сніг лижні палки, здавалося, що й рукавички, й палки, й місток через Опір, і гостроверха покрівля нової турбази — усе де поєднане докупи і не може бракувати в цій картині жодної деталі,— навіть далекий дим і гавкіт собаки — невід'ємні й довічні приналежності гір. Може, й ми з Мартою стали їх приналежністю і тепер завжди будемо тут, хоч як би далеко поїхали звідси — все одно зостанемося стояти над Опором, і будуть темніти тоненькі рисочки лижних палок з настромленими на них мокрими дитячими рукавицями, і барвистою плямою виднітиметься Мартина куртка, і дівчинка відгортатиме з-над очей волосся, і мружитиме очі так, що аж вії тріпотітимуть легенько й швидко,— а вона приглядатиметься до всього, щоб побачити все і запам'ятати ще більше, аніж встигла побачити тієї зими у Славську.
Це була її перша зима в горах, і перші слаломні лижі,— але вона натягала й зашнуровувала важкі черевики так, мов була звична до того віддавна, і уперто домагалася, щоб я дозволила їй вибратися на підйомнику вгору, аж ген туди, де на самому пагорбі вмостилося сонце й на якусь мить спинилося, не хотіло рушати в дальшу дорогу, і від нього розтікалося незвичайне зимове тепло, вся душа розігрівалася до самого денця і танула, танула й ніби могла випаруватися, зникнути, злетіти і підняти тебе з собою, й не треба було вигадувати Лісовика й дельтапланера, дивина єдналася з наземним, все можна було пояснити дуже просто, і все було таємничим до незрозумілості...
Хотілося лягти просто на сніг, він здавався теплим і м'яким, і поволі, теж десь там, вглибині, на денці танув, танув і ось-ось міг би зникнути — і хотілося, щоб сонце переходило крізь тебе аж у глиб того снігу. Обличчя здавалися засмаглими, як улітку, а сміх і людські голоси мали більше простору, котилися, ковзали по снігу, опинялися десь там, у долині, й знову зривалися й летіли вгору.
І все перепліталося — знову була осінь, я сиділа на сухому пеньку, собака на ймення Муха лежав поруч, майже не підводячись, пересувався клубочком по осінній траві за сонцем, а сонце гріло так гарно й так ласкаво, що тому не знаходилося порівняння. Просто — було сонце, було тепло, на траві лежав славний псисько, у повітрі пливла одненька ниточка бабиного літа і невидимими вузликами в'язала серпень з жовтнем, літо з осінню, весну з зимою і мене з білим світом.
Два поїзди внизу, на колії, що понад Опором, розминулися в білих снігах, оточили Славськ тісним колом гуркоту, свисту і помчали в різні боки, а ми з Мартою наче опинилися посередині світу — і чим більше довкола вбачалося простору, тим ближчим здавалося нам усе, що він у собі містив.