Потім ватажок признався, що якесь чуття, дароване альпіністам досвідом і розумінням гір, говорило йому про небезпеку, але він не зорієнтувався зразу, де вона причаїлась — адже сам пройшов через розколину, не провалився. Розколину зовсім не було видно, бо спершу її льодком вкрило, а потому занесло снігом — рівненько, тихо, біло, спокійно і — підступно.
— Отаке, Михайлику. Ну, спустилися ми врешті в долину. Не уявляєш, яка то радість, яка втіха — людське житло по шести днях безлюдних, білих гір. Може, люди ще й за тим ідуть в гори, щоб зрозуміти, що значить людське житло по безлюдді. Вогонь. Чисто, тихо,— але не так, як у горах, бо — затишно. Запах дому, свіжого хліба. Смачна страва на столі. Світ стає такий безпечний і певний. А в нас попереду — знову дорога, знову перехід, переправа через ріку, безлюддя, льодовик, гори. Мене раптом як отим колючим душем знову обсипало — від самої думки про пороги, чорні круговерті і скажено холодну навіть улітку воду гірської ріки. Отак, Михаську,— нікуди від правди не дінешся — усі пішли, а я зостався. Страх мене здолав. Страх перед дорогою. Щось там я говорив, пояснював, хлопці не відповідали, мовчки ладнали рюкзаки, наче мене й не було, наче не існував я, наче не йшов з ними разом від самого початку. Перемовлялись між собою тихо, а мені не відповідали, пішли. Я ж залишився. І тільки вони пішли, я відразу позбувся втіхи від сонця, від затишку і смачної гарячої страви. Зовсім утратив радість, наче вони її з собою прихопили, в рюкзак спакували. А наздоганяти їх все одно не пішов. Тепер уже з дурної гордості не став би наздоганяти... І раптом біжить до хати сусідка, бліда, руки трусяться й губи не укладаються слово сказати. Ледве я зрозумів, що там, у річці, двоє дітлахів: зірвалися, з кручі зірвалися, вода понесла, вони вчепилися за камінь — як ще тримаються, а мати у вир за ними кинулася.
Учитель присунувся зовсім близько, зовсім близько й довірливо. Михаськові зробилося моторошно. Про свій клопіт він зараз не пам'ятав.
— Так-то, Михайле. Перейшов я через сто смертей, був на льодовій вершині й повернувся в долину, до тепла, до сонця й трави, і не схотів іти далі — врешті, кого це могло обходити? Правда? Не схотів — і не пішов: моя біда — мій клопіт.
— Ви порятували їх? — суворо й вимогливо, з тривогою запитав Михасько.
— Порятував.
Михасько не випитував, як це було. Відповідь наче вивільнила його від тривоги, пояснення давалися зайві, досить було одного цього слова, але хлопець хотів знати ще одне:
— Ви потім ходили в гори?
Учитель усміхнувся, наче сподівався цього запитання і йому дуже кортіло відповісти на те питання:
— Ходив. І не одну ріку перейшов, не один поріг здолав. Бачиш, Михайле, на людській дорозі, в житті людському, безліч рік може трапитися — а одна обов'язково така, котра визначить, який ти і хто ти.
— Це — не обов'язково ріка,— сказав Михасько.— Може бути дорога, наприклад, або й що інше, правда?
— Правда, Михаську. Якраз це я й мав на увазі.
Михасько торкнувся пояса, на якому донедавна висів брелок, поглянув на учителя. Тепер не мусив дивитися у підлогу. Зовсім не мав уже потреби ховати погляд. І від цього прийшло приємне, аж радісне полегшення.
— У мене теж таке було,— сказав Михасько.— Спочатку — на дорозі, з дороги почалося... А потім — у брамі, в білий день у брамі, я вам зараз усе розповім,— сказав Михасько, знову торкаючись пояса, на якому донедавна висів брелок. Михасько аж тепер по-справжньому зрадів, що іграшка належала не Смугастому.