Тихий

Іван Багмут

Сторінка 3 з 3

Тихий басував, вигинався, підтанцьовував, а шерсть виблискувала на сонці, як атлас. Коли Сашко підвів його до лошат, Тихий заіржав так голосно, що аж залящало в вухах.

— Оце так тихий! — засміявся голова колгоспу.

— Який красунь! — чулося серед присутніх.

— Це піонерський вихованець! — сказав Омелян Кирилович.— Піонери виховали його.

Сашко гордо стояв біля свого лошати, тримаючи в руках повід. Катя дивилася на хлопця своїми усміхненими очима. Але Сашко чомусь не відчував ніяковості від того, що вона всміхалася. На думку йому раптом спали бабусині слова, і він змушений був признатися собі, що Катя зовсім і не кирпата і вся вона якась така... світла... хороша, немов сонячна.

1 2 3