Не можу сказати: був. І не каюсь.
Андрій: Нема перед ким каятись.
Данило: Та таки нема.
Іван: А! Сибір, Сибір! І Сибір лопне.
Данило: Правду кажеш. Ось лиш народ підросте…
Андрій: Та трішки розумом окріпне…
Данило: Но… Вибачайте… Що маєм — маєм… А вам не шкода, що вас з міста вирушили за гарма-дарма?
Андрій: Шкода, Даниле.
Данило: Мабуть там видніше. Ось у вас ще білі штани.
Клавдій: Хе-хе-хе!
Данило: Не знати — чого їм смішно?
Андрій: Пан професор має таку вдачу.
Данило: А! Вдача? Вибачайте.
Виходить Ната. Ір кидається до неї. Ната рівна, спокійна, поважна.
Данило: Коли дивлюсь на ту пані — робиться легше.
Ір: Нато?
Ната: Так. Все. Дай цигарку.
Ір: Нато? Я не вірю! Я не вірю! Це не може бути.
Ната: Вже… Є (дядьки дивляться на Нату незрозуміло)… Чого так дивитесь?
Данило: Ви щось казали…
Ната: То до неї… Бачте яка вона.
Іван: (з другого кінця) Слухай, Даниле! Слухай… А може б так того… Може б так простити… Тож Христос…
Ната: (перебиває) Іване! Ви простите, але він не простить…
Іван: Так вже він затратив лице? А чого ж він хоче?
Ната: Каже, що ви з німцями.
Іван: (грізно з другого кінця сцени, встаючи з лантуха) Хто з німцями?
Данило: Як то з німцями?
Іван: А чи сказав йому Платон у вічі: ти брешеш!
Данило: Вмерти мусить той чоловік. Він каже неправду проти Бога. Ми тут біля оцих жорен… На самому, можна сказати, краю життя…
Ір: Не будьте такі сердиті.
Данило: Як то сердиті? То я маю і тут мовчати? Тут? У себе? (показує на жорна) Біля отієї машини… Тисячі літ…
Ір: Та він і сам не знає, що каже.
Данило: То хай спитає.
Ір: Я ж вам казала… Колись і він був…
Данило: Був! Був! Каналії! Життя так спотворити!
Здалека чути дзвін тривоги.
Партизан на горищі: Увага! Літаки!
Всі втихають. Один з дядьків підсуває колодочку, стає на неї і прикручує світло. Півтемно. Непорушно і мовчазно. З хати, серед великої тиші, доносяться лише слова Платона.
Платон: І ви кажете, що для того треба стати Юдою? Донос! Зрада! Підступ! Щоб все згинуло, лиш ви жили? Так, чоловіче, не буде! Ми будемо жити — вмруть нечисті!
Літаки літають над хатою, їх рев заглушає слова Платона.
Данило: Пролітають! (головою показує вверх).
Іван: Шукають.
Данило: Здається, пролетіли (до Андрія). А ви ж, пане, як? То ж ми вас знаємо. Чули багато… Залишаєтесь з нами, чи як?
Андрій: (сидить спиною до глядача) Що ж тут маю робити?
Данило: Хіба те, що й ми.
Іван: Не личить їм це, Даниле. Україна є ж не тільки тут… Світ широкий.
Андрій: Ото ж то.
Іван: Бо у лісі… Як тут скажеш… Серця тут багато, але кожнє серце — серце… І тільки.
Данило: Ми тут з Данилом та з Платоном все кажемо: як не буде наших у світі — все ніпочом! Ми тут… Це правда! Але рішають — там! (спльовує).
Іван: Рішають там! Що й казати.
Данило: І хоч-не-хоч, а світу нам треба!
Іван: Трудно!
Виходить партизан.
Партизан: Суд вислухав свідків оскарження. Черга за свідками оскарженого. Просимо Андрія Михайлюка. Пане Михайлюк! Чи погоджуєтесь сказати слово в користь підсудного?
Андрій: Так (до Андрія підбігають Ір, Ната, Клавдій).
Ір: Що ж ви скажете?
Ната: Що ти скажеш?
Андрій: Правду.
Клавдій: Я так і думав.
Ната: Дякую, милий!
Андрій відходить.
Клавдій: Це є властиво те… Я був завжди переконаний…
Ната: В чому?
Клавдій: В його непослідовності…
Ната: Я вас не розумію.
Клавдій: Що тут розуміти.
Іван: Де суд — там треба розуміти. Христос казав просто: не судіть… А ви ж, професоре, чую християнин…
Клавдій: Ви, Іване, цього не розумієте.
Іван: Може. Може…
Голоси: Тихо там!
Всі скупчуються біля дверей і уважно наслухують.
Голос Платона: Ви зветесь? (перерва) Народжені? (перерва). Хочете свідчити в користь підсудного?
Голос Андрія: Так.
Голос під дверима: Що він скаже? Що він скаже?
Ір: Що він скаже?
Ната: Тихо!
Всі: Тихо!
Голос: А чи можна відчинити двері!
Інший голос: Хочемо також чути!
Голос з хати: Відчиніть двері! Слухайте!
Двері відчиняються, з хати сяйво, що яскраво освітлює насторожені обличчя.
Голос з надвору: Ми хочемо також чути!
Голос з іншого боку: І ми!
Голос ще з іншого: І ми!
Голос з хати: Всі! Слухайте!
Відчиняються всі зовнішні двері, всі віконниці… Появляються голови. Люди витягаються, стають на пальці. Зброя, яскраве світло…
Голос: Я його бачу! О! О! Бачиш? Сидить?
Другий: Де? Де?
Інший: Так, так, так! Бачу, бачу! Опустив очі!
Інший голос: Михайлюк, Михайлюк! Говорить Михайлюк!
Голоси: Тихо! Тихо там!
Андрій говорить, його голос виривається з невідомого і виповняє всю залю глядачів.
Голос Андрія: Що можу сказати у користь цієї бідної, загубленої людини? Лише те, що вина тут не її, як такої. Вина є всіх нас, наших батьків, наших дідів… Що ми послухали не тих пророків, що ми пішли за болотяними огнями, що ми вбили в собі віру в добро, і віру в правду…
Зупиняється…Чути шум подібний до далекого рокотання грому… Вириваються окремі, невиразні вигуки.
Голос Андрія: На нас наступають зі сходу і заходу, нас хочуть стерти з цього простору, вирвати з цієї землі…
Вигуки: Не вирвуть! Не зітруть!
Всі: Правди! Правди вимагаємо! ПРАВДИИИИ!
Голос Андрія: Ми є правда! Наша правда — твердість! Наша правда — любов! Наша правда — вічність! Нас не знищити силою зброї! Ані страхом, ані зрадою, ані підкупом, ані обманом! Ми творимо суд! Перед нами не злочинець, а жертва. Це козлище днів наших, це невмолимість… І не ми його засуджуємо! Його засуджує та сила, що увійшла до нього. Він упав і ми не можемо подати йому руку допомоги! Мо-лі-мо-ся, браття!
Всі: (ніби далека луна) Мо-лі-мо-ся!
Ір: Андрію! Не вбивайте!
Голос з хати: Він вибрав смерть!
Ір: (вискакує на драбину) Не вбивайте!
Голос з хати: Він вибрав смерть!
Ір: Помилуйте!
Голос з хати: Він не хоче!
Всі: Хай умре! Хай умре!
Зривається пісня: "Небо синє, земля чорна, земля чорна — та гей!" Виходить Андрій. Він втомлений і витирає чоло… Пісня нараз вривається, з дверей виводять зв’язаного Петра Івановича. Всі розступаються, дають йому дорогу. Він йде поволі, з опущеною головою. Люди проводять його мовчазним поглядом. При виході до нього кидається Ір…
Ір: Петре! Не йди! Не йди, Петре!
Петро Іванович не відповідає. Зникає за порогом в темноті. Виходить Платон.
Платон: (серед глибокої загальної тиші) Сталося!
Данило: Твердими, Платоне, в ці часи бути мусимо!
Загальне, мов рокіт грому, бурчання народу.
Платон: Загнали нас в цю землю, а земля — земля!
Всі поволі з гамором виходять. Лишаються Платон, Іван, Данило…
Платон: Го-го-го! Воно вже і світає, а тут ще стільки недомеленого… Сарафино!
Сарафина: (з хати) Та йду вже, йду!
Платон: Поспішися!
Виходить Сарафина, закачує рукави, підтикає спідницю, крутить жорна. Платон жменями сипле під жорна зерно… До відчинених дверей вривається світанок, повіває вітер, хитає предмети. Чути спів птахів і далекий гуркіт літаків.
Завіса поволі закривається.