Бояриня

Леся Українка

Сторінка 3 з 5
Він і сам так звик.
Мене ж матуся тільки та Степан
зовуть іще Ганнусею.
О к с а н а
А як же
ти тута звешся?
Г а н н а
Аннушка.
О к с а н а
Чи ба!
(немов ухваляючи)
"Ганнушка".
Г а н н а (поправляюш)
Ні-бо, "Аннушка", Оксано.
О к с а н а
Не вимовлю. Проте ж воно нічого
і по-московському, хто добре вміє.
А як по-їхньому Оксана буде?
Г а н н а
Аксинья чи Аксюша.
О к с а н а
Щось негарно.
Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю,
мене таки Оксаною зови.
Г а н н а (лащиться до Оксани)
Як хочеш, так і зватиму, сестричко.
Я так тебе люблю! Зраділа, боже,
як брат тебе з України привіз!
О к с а н а
Ти ще мене, Ганнусенько, не знаєш,
а може ж, я лиха...
Г а н н а
Ні, ні, ти добра!
Ти, бач, усе до мене: "Погуляй,
забався, не сиди!" А ти б почула,
як інші всі боярині спиняють
своїх сестер та дочок. Їй же богу,
ні за поріг не випустять ніколи.
(Ще більше лащиться)
Оксаночко... ріднесенька... я маю
тебе щось попрохати...
О к с а н а
Що, сестричко?
(Ганна мовчить збентежена)
Хотіла б, може, що з моїх уборів?
Бери, що хочеш. Дам тобі й намисто,
ще й коси у дрібушки заплету,
вберу тебе, неначе гетьманівну.
Г а н н а (смутно)
Та ні, сього матуся не дозволять...
Я не об тім... Я хочу попрохати,
щоб ти... пішла зо мною у садок...
О к с а н а
Ото й всього? Було про що просити.
Ходім хоч зараз.
Г а н н а
Ні, не зараз, потім...
О к с а н а
Коли ти схочеш. Що ж там у садку?
Г а н н а
Та, бач... самій отам в садку сидіти
мені не можна...
О к с а н а
Вже й сього не можна?
Г а н н а
А з мамкою піти — вона розплеще
усім про те, чого я там сиджу.
О к с а н а (сміючись)
А ти ж там що ворожиш?
От хитруха!
Г а н н а
Та я нічого... тільки виглядаю,
чи не проїдуть вулицею часом
царські стрільці. Вони надвечір їздять.
О к с а н а
Либонь, царський стрілець тобі устрелив
дівоче серденько?
Г а н н а
Та я ж, Оксано,
заручена.
О к с а н а
За царського стрільця?
Г а н н а
Авжеж.
О к с а н а
То чом же він до нас не прийде?
Г а н н а
Хоч би й прийшов, то я ж хіба побачу?
Я в теремі, а він там, у світлиці.
О к с а н а
То вам і бачитись не можна?
Г а н н а
Де ж там!
О к с а н а
Прилюдно — ні, а тільки крадькома?
Г а н н а
Ні, як то крадькома?
О к с а н а
А ти ж хотіла
до нього вийти у садок.
Г а н н а
До нього?
Ні, я ще сорому не загубила!
І як се ти подумати могла,
що я тебе просила проводжати
мене на сходини?.. Невже, Оксано,
вважаєш ти, що я така нечесна?
О к с а н а
Та бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть?
Як дівчина постоїть на розмові
з своїм зарученим, то вже й нечесна?
Г а н н а
Авжеж, тут так.
О к с а н а
Навіщо ж ти виходиш
туди в садок?
Г а н н а
Я здалека дивлюся,
як він там вулицею проїздить.
Інакше ж я його нігде не бачу,
хіба що в церкві.
О к с а н а
Де ж ви розмовляли?
Г а н н а
Нігде.
О к с а н а
А як же він тебе посватав?
Г а н н а
Як? Через сваху. Як звичайно всі.
О к с а н а
Я щось не розберу.
Г а н н а
Бо ти не знаєш
тутешніх звичаїв. Нехай лиш мати
тобі розкажуть, бо всього достоту
і я не знаю.
О к с а н а
Нібито виходить,
що ви отак, не мовивши ні слова,
і поберетесь?
Г а н н а
Так найпристойніше.
О к с а н а
Чудна тут молодь!..
(Усміхається якимсь спогадам мовчки.
Потім стиха, мрійливо).
Я ж було щовечір
виходжу до Степана на розмову.
Г а н н а
Як заручились?
О к с а н а
Та... як заручились...
Ну, раз стояла з ним, не заручившись,
інакше хто ж засвататися може?
Г а н н а (закриваючись)
Ой лихо, сором!
(Оксана мовчки знизує плечима).
Г а н н а
А твоя матуся
не знає й досі про твої стрівання?
О к с а н а
Чому не знає?
Г а н н а
Що ж, вона простила,
не прокляла тебе?
О к с а н а
Та за що, Ганно?
Самі ж вони були пак молоді,
то знають, що то любощі.
Г а н н а
Оксано!
Що тільки ти говориш?
(Знову закриваєтьс я)
О к с а н а (сміється)
От дурненька!
С т е п а н (увіходить поспішно)
Оксаночко, перевдягнися швидше
в московське вбрання. Там прийшли бояри.
О к с а н а
Та мати ж кажуть, що жінкам не можна
між чоловіцтвом бути.
С т е п а н
Бачиш, любко,
ти маєш тільки їх почастувати
та й знов у терем вернешся.
О к с а н а
Отак?
А як же частувати їх, Степане?
По-нашому, чи, може, як інакше?
С т е п а н
Ти винесеш їм на тарелі меду, —
матуся прилаштують, як там треба, —
уклонишся, боярин поцілує
тебе в уста...
О к с а н а
Степане! Що ти кажеш?
Мене бояри цілувати мають?
Чи се мені причулося?
С т е п а н
Ні, серце,
воно так є, та в тім нічого злого, —
то тільки звичай!
О к с а н а
Се ще так же звичай!
Нехай йому абищо! Не піду!
С т е п а н (понуро)
Як хочеш, тільки ти нас тим загубиш.
О к с а н а
Таке вигадуєш!
С т е п а н
Ба ти не знаєш,
які тут люди мстиві... За зневагу
старий боярин візьме, як не вийдеш,
а він же думний дяк, він має силу —
он син його ще молодий, — вже стольник;
він оклепає нас перед царем,
а там уже й готово "слово й діло".
О к с а н а
Ти не жартуєш?
С т е п а н (ще понуріше)
Як тобі здається?
О к с а н а (з жахом)
Степане, та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя бусурменська.
С т е п а н
Я й не казав тобі, що тута воля.
Та якби ми не гнули тута спини,
то на Україні, либонь, зігнули б
у три погибелі родину нашу
московські воєводи... Ось ти млієш
з огиди, що тебе якийсь там дід
торкне губами, а як я повинен
"холопом Стьопкою" себе взивати
та руки цілувати, як невільник,
то се нічого?
О к с а н а
Боже мій... Степане!
Хто ж каже, що нічого?
С т е п а н
Отже, бачиш...
Та що я тут розводжуся? Там дяк
мене чекає. То скажи, Оксано,
ти вийдеш?
О к с а н а
Я не знаю...
М а т и (виходить з кімнати)
Вийди, доню,
голубонько! І я тебе прошу!
Не дай мені, старій, на очі бачить
Степанової згуби!
Г а н н а
Ой сестричко,
якби ти знала, що за лютий дід
отой боярин!.. Я тебе благаю!
Сестриченько! Не загуби ж ти нас!
(Ридаючи, кидається до Оксани)
О к с а н а (до Ганни холодно, якось надміру спокійно)
Я вийду. Дай мені московське вбрання.
(Ганна кидається до скрині).
А ви, матусю, наготуйте меду.
їди, Степане, бав тим часом гості.

Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, бліда як смерть, здіймає з голови кораблика.

III

Дальня кімнатка у горішньому поверсі в Степановім домі.

С т е п а н (уводить г о с т я козака)
Ось тута поговорим, пане-брате,
бо, знаєш, там... тут буде захисніше.
(Оглядає сіни через двері, потім замикає двері
на замок і зачиняє вікна Сідає з гостем далі
від дверей Розмова ведеться неголосно).
Великі чиняться там кривди, кажеш?
Г і с т ь
Та там такі напасті, що крий боже!
І просвітку нікому не дають
московські посіпаки. Все нам в очі
тією присягою тичуть...
С т е п а н
Правда,
що присяга таки велика річ.
Г і с т ь (голосніше)
Чому ж вони самі забули бога?
С т е п а н
Помалу, пане-брате, ще підслуха
який слуга.
Г і с т ь
Та правда... Я й забув...
(Тихше)
Ми присяги не хочемо ламати,
але нехай же цар нас оборонить
від тої галичі.
С т е п а н
То трудна справа.
Адже когось він там держати мусить
для нагляду, а всі ті воєводи
один від одного не ліпші. Звісно,
за ними й інші всі порозпускались...
Г і с т ь
Послав би цар з українців кого,
в Москві ж тут є такі, от хоч би й ти,
що здавна і цареві служать вірне,
і рідний звичай вміють шанувати.
С т е п а н
Нас не пошлють...
Г і с т ь
Чому?
С т е п а н
Бо нам не вірять.
Г і с т ь
Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці!
С т е п а н
То тут, на очах, а з очей спустити
нас надовго не зважаться. Так, часом
ненадовго послами посилають,
і не самих, а вкупі з москалями...
Щоб воєводами ж настановити,
того не буде й зроду!
Г і с т ь
Не здивуйте ж,
як ми відкинемось до Дорошенка!
С т е п а н
(робить рух рукою, мов хоче гостеві затулити вуста)
Крий боже, пане-брате, що ти кажеш?
Г і с т ь (схаменувшись)
Так часом зірветься з досади слово...
Найгірше, пане-брате, догорає
оте, що нам не вірять. Мій свояк,
Черненко, знаєш?
(Степан потакує головою).
Так був уклепався,
що ледве-ледве вирвався з душею!
С т е п а н
Черненко? Він, здається, з найвірніших
царевих приятелів.
Г і с т ь
То-то й ба!
А хтось там наклепав при воєводі,
що ніби він послав у Чигирин
листа якогось. От було біди!
Що жінка плакала, в ногах валялась
у воєводи...
С т е п а н (гірко всміхнувшшь)
Є прислів'я, брате:
"Москва сльозам не вірить".
Г і с т ь
Щира правда!
Проте знайшлись такі, що помогли...
С т е п а н
Се хто ж?
Г і с т ь
Побрязкачі.
С т е п а н
Хіба що так.
Мовчання.
Г і с т ь
Вже так, що цупко затягли супоню
на наших боках. А проте є люди,
що не бояться, йдуть, мов на одчай,
бо, сказано, терпець їм увірвався!
(Присунувшись зовсім блізенько до Степана,
говорить пошепки).
Дівчата наші, — декотрі ще вкупі
були з дружиною твоєю в братстві. —
гуртом пошили корогву й послали
у Чигирин... звичайне, крадькома...
Іван, твій шурин, сам її одвозив...
Ніхто не знає ще. Якби дізнались,
то страшно здумати, що б там було!
(Одсунувшись, трохи голосніше).
Отак, як бач, одважуються люди...
(Степан в мовчазній задумі сіпає кінець свою пояса.
Гість устає).
Що ж, пане-брате, то нема надії
полегкості дістати від царя?
С т е п а н (отямившися з задуми, теж устає)
О ні, чому ж, я спробую. От згодом
в царя я буду на малій беседі.
Як буде він під чаркою, то, може,
я догоджу йому, він часом любить
пісень "черкасских" слухати, та жартів,
та всяких теревенів, не без того,
що й тропака звелить потанцювати.
Г і с т ь
Ото! Хіба ти в нього пахоля?
С т е п а н
Ба знаєш, як то кажуть: "Скачи, враже,
як пан накаже"... Та ладен я, брате,
уже хоч би й на голові ходити,
аби чогось добутися для тебе
та для Вкраїни. Дай мені супліку,
оту, що ти приготував цареві, —
як влучу слушний час, то я подам
до власних рук йому.
Г і с т ь
(виймає загорнений у хустину папір з печатками)
Ось, пане-брате,
хай бог тобі поможе! Не минути
розливу крові братньої, як тільки
супліка сяя марна буде.
С т е п а н
Боже,
не попусти!
Г і с т ь
Бувай здоров. Піду вже.
С т е п а н
Хай бог тебе провадить, пане-брате.
Чоломкаються. Гість виходить.
О к с а н а
(швиденько увіходить з інших дверей швидким кроком)
А я тебе, Степане, скрізь шукаю.
С т е п а н
Що там таке?
О к с а н а
Порадитися треба.
Мені Яхненко тут листа привіз
від братчиці-товаришки.
С т е п а н (з поспіхом)
Де лист?
Його спалити треба!
О к с а н а
Бог з тобою!
Чому спалити? То вона прохає,
щоб я, по змозі, грошей їй послала,
якусь вона потребу має пильну.
С т е п а н
Не посилай.
1 2 3 4 5