Надворі, біля плоту, стояв вороний кінь. Тонконогий невтомний скакун, немов і не зміряв сьогодні вздовж та впоперек табунчанські степи, нетерпляче бив копитом землю, рвався на волю; його блискуча, як вороняче крило, спина парувала на сонці. Інший кінь давно вже звалився б з ніг, а Орлик, як і сам Володька, був наче стожилий.
— Знов на діжурство?
Мати підсіла до сина, немов у саму душу заглянула. Просто диво, як зміцнів її син за літо: шия стала міцна, плечі м'язисті, груди так і розпирали сорочку. Мати розгладила йому червоний рубець на лобі (бач, як нарізав •картуз!..), пальцями розчесала змокрілий чуб. Володька аж заполум'янів од тих материнських ластощів. Схилився над мискою, буркнув:
— Мамо, поклади щось Зінькові полуднувати... Він там зостався, в степу, — підвів голову й м'якше: —у Бачила німецьких шулік? І сьогодні ракети кидали... Хліб сухий же стоїть, як порох.
Зачерпнув ложкою борщу, та так і скам'янів з одкритим ротом: вороний зненацька рвонув повідок, аж затріщав дерев'яний пліт. Щось прогуркотіло, жахнуло за хатою.
Вже надворі Володька побачив: літак! Двокрилий "горбач" шурхнув над головою, уткнувся носом в землю, лиш курява встала за ним. Ти ба: сів просто на толоці!
Як і тоді, під час пожежі/ сипонули люди з усіх кутків. Оно,, виблискуючи п'ятами, побігли Поліщуки =— Валько і Льонька. Попереду, задерши хвіст, стрибала Хмелева Дунька •— без неї, рогатої, ніяке діло не святиться. З'юрмились діти й жінки круг літака, бо це ж неабияке диво: перший аероплан сів у Табунчанському!
Володька пробився крізь натовп, оком знавця визначив: приземлився ПО-2, санітарний варіант. Із пілотської кабіни саме виліз невисокий щупленький льотчик в синьому вигорілому комбінезоні. Він здер з голови шлем, ніяково усміхнувся: скільки очей, здивованих, зацікавлених, вп'ялося у нього! Нежданий при-шелець був, мабуть, в літах, бо заріс густою рудою щетиною. Але
щось дитяче світилося в його добрих очах, голубих-голубих, як дві небесні краплини; молодили його й короткий білявий чубчик та густе ластовиння, що просвічувалось навіть крізь бороду.
— Звідтіля прилетіли? — підступилася ближче тітка Катерина.
— Та звідти,— безброво нахмурився льотчик. — Звідти, хай йому чорт. Пруть, валять... На цій таратайці, — кивнув на літак, — одірватись не можна.
Затихли всі, ніби в отих голубих льотчикових очах побачили відблиск далеких з-аграв. Гуде, клекоче земля, вогненно палають ріки, і в пекельному бушовищі огню й заліза останньою кров'ю стікають наші...
— Скрутно, ох, і скрутно хлопцям... — Одвернувся пілот, бо не міг брехнею втішати. — Третю добу без сну мотаюсь — патрони вожу на передову. Зовсім загнав свого "коня"... Та й сам з сил вибився... Переночую у вас і — далі...
— Гайда, сину, до мене, — як малого, взяла тітка Катерина льотчика за рукав. — Гаряченького хоч з'їси.
І він слухняно пішов за присмученою жінкою і, як зняв свого шлема, так і ніс його, стиснувши в кулаці; за вишнево-багряним обрієм сідало сонце, і хоч який коротенький був пілот у настовбурченому комбінезоні, тяглася за ним довга-довга тінь, наче та дорога, що привела його в незнайоме село.
Дітлашня, жінки і, звичайно, Хмелева Дунька — всі повалили за льотчиком. Хлопчаки вистрибували попереду, кожному кортіло доторкнутись до пілотського комбінезона, і жмурились од щастя, коли дядя військовий легенько тріпав за чубчик.
Шумилиха того дня пекла хліб, і в хаті аж сизо було від жароти й паляничного духу. Льотчик розстебнув комбінезон, і на комірці гімнастьорки вишнево зблиснули кубики. "Ух ти, лейтенант!" — прицмокнув Володька, що ні на крок не відступав од гостя.
Льонька, притиснувшись носом до шибки, слідкував за кожним рухом льотчика: коли той присьорбував борщ — і Льонька плямкав губами, коли той облизував ложку — і Льонька облизувався.
Льотчик розчервонівся не так од борщу, як від загальної уваги. Одсунув миску, подякував хазяйці за гаряченьке.
— Оце б закурити...
— Нашого попробуйте, домашнього, — Володька підставив свій кисет і до матері: — Не пускайте лейтенанта, хай спочине. Я скоро назад, — і побіг до вороного, а через хвильку скакав на коні в притихлий вечірній степ.
Повернувся Володька додому, коли було темно, і в хаті жовтим кружальцем світила гасничка. За столом сиділи Карпо Іванович і льотчик. Лейтенант встиг поголитися, його худорляве безброве обличчя по-хлопчачому загострилось; на підборідді, де кущилось руде волосся, тепер темніла глибока ямка.
— Я знав, Іване, — як до давнього знайомого, звертався коваль до пілота, — я ще тоді, на фінській, казав: це добром не закінчиться. Голими руками брали дзоти. Налетять такі, як ти, скинуть бомби, а вони, оті штучки, як горох од стіни, відскакують. Генерал приїхав, подивився і каже: "М-да, — каже, — бетон двометровий, хіба що динаміт його візьме". Ну, тоді й пішло: запряжуться хлопці в санки і ящики тягнуть під вогнем до самого дзоту... Наш Іван, знаєш, і чорта підірве, але скільки ж людей дарма пропало...
— Ладен зубами гризти броню, — стиснув кулаки лейтенант. — А що ти зробиш на моєму "горбатому"? Одна фанера!.. Летиш до переправи, думаєш: тільки б дотягти, тільки б скинути бомби, а там хоч і в землю носом.
Слухає їх Володька, і все в душі перевертається. Ні, вони не мають права так говорити, так думати! Що ж виходить по-їхньому: ми слабші за ворога? А де тачанка-рос-товчанка? Де наш бронепоїзд, що стоїть на запасному путі? Де наші танки? Вони ж є, є вони! Тільки ждуть наказу, тільки ждуть сигналу. Пролунає "вперед!" — і сталева лавина обрушиться на ворога, і посуне фашист назад. Коли це буде — сьогодні, завтра? Вже не раз Володька говорив собі: сьогодні! Але жаданого чуда не було, і ворог так само нестримно ліз, дерся вглиб країни...
Нервуючись, Володька ждав, коли закінчить батько з лейтенантом пусті балачки — інакше не міг він назвати оті розмови про невдачі, поразки, про відступ, йому конче треба поговорити з льотчиком. "Сьогодні або ніколи!" — рішуче подумав Володька.
Нарешті, батько встав з-за столу, важко покульгав до лежанки:
— Пора й на ночівлю!
Льотчик запалив цигарку. "Дихну свіжим повітрям", — і пішов покурити надвір. Володька й собі зліпив самокрутку і хутчіше — за льотчиком. Ніч була вже холоднувата; над степом, у високому, небі, рясніли іскристими гронами зорі, сріблястою шаллю вигинався Чумацький Шлях. Льотчик задер голову і так стояв хвилину-другу, ніби прислухаючись до таємничих позивних з далеких зірок.
— Добре, що не хмарить. Раненько полечу... Володьці треба було, щоб льотчик промовив хоч слово.
Ну, а тепер він почне... Ще в степу, літаючи на Орлику, він придумав початок. Він скаже так: "Мені п'ятнадцять. І всі п'ятнадцять років були підготовкою до цієї вирішальної миті. І тоді, як почув од людей, точніше од старого Хмеля, трагічну історію про смерть мого батька й одрубав йому: "Брехня це!" — бо щось зловтішне 1 побачив у холодних очах сусіда; і тоді, як бушував у степу вогонь, і на моїх очах прослизнула в лісок зрадницька тінь, як свідок того, що на землі ще приховується нечисть; і тоді, як марили з Грицьком про подорожі на аеросанях, як штурмували з хлопцями Чорну скелю, потайки лазили в грушевий сад, грали, сміялися, мріяли, — словом, кожним кроком своїм я готувався до цієї миті. І ось вона прийшла, ця вирішальна мить. Сама доля звела мене з вами. Ви можете зрозуміти мене, лейтенанте? Я готовий сісти за кермо літака, готовий стати за приціл гармати, лягти за гашетку кулемета, — тільки візьміть з собою! Буду вантажить снаряди, буду копати окопи, — тільки візьміть з собою!
Я ладен на все, аби лиш бути там, де змітають нечисть з моєї землі!"
Це була гаряча, натхненна промова, але зараз, коли хлопець стояв перед льотчиком, який так спокійно, так буденно говорив про погоду, ■— красиві зворушливі слова ніби розтанули в пітьмі, і Володька хриплувато пробасив: Ви б могли взяти... одного чоловіка?
Льотчик все ще дивився на зорі. І раптом, не повертаючи білочубої голови, спитав:
— Маєш на увазі — тебе?
— Точно. Мене.
— А ти бачив, хлопче, — лейтенант за фронтовою звичкою з кулака потягнув цигарку, — ти бачив, хлопче, як німецькі винищувачі кишать у небі?
— Бачив. І винищувачів, і бомбовозів бачив.... Сьогодні, сволота, запалювальні ракети кидали. В пшеницю... Ми з Міхшком (це мій друг) гасили.
— Бачив, і добре. Сам не знаю, чи доповзу на тій коробці до штабу... Насядуть гади, чиркнуть по фанері трасуючими — і кришка.
— Лякаєте, чи як розуміти?
Льотчик одказав нехотя, з відчутною втомою в голосі:
— Ні, друже, не лякаю. А ризикувати життям твоїм не хочу, це правда, — він затоптав ногою цигарку і весело, по-дружньому додав: — Воно, життя твоє, орле, ще пригодиться. Не на день, не на два заварилася каша. Ясно? Ну, марш на бочок! — і льотчик пішов до хати.
И= * *
Володька зостався надворі. Забрався на копичку сіна, де ще за дня мати постелила йому, і, не роздягаючись, ліг. Ліг і потонув у зоряній безодні. Небо... Воно завжди бентежило хлопця. Синіми очима дивились на нього мільярди світів.
Вже не раз, захмелений чарами ночі, Володька непоміт-
но виходив із дому і брів невідомо куди. В степу, де наче із казки виринали темні горби Козацьких могил, часто блукала ще одна тінь. Вони, ці дві тіні, сходились на шляху, і тоді розлягався балками Грицьків сміх: "Ми, як лунатики, брате!"
Хлопці до ранку впивалися росами, хлопців п'янив неосяжний простір, і місяць, і зорі, і музика степу. Серце прагло високих слів, і вони, прислухаючись до відлуння, на повний голос читали Пушкіна і Єсеніна, Шевченка й Сосю-ру. Один починав:
Какая ночь! Я не могу.
Не спится мне. Такая лунность.
Другий відгукувався:
Ще треті півні не співали, Ніхто ніде не гомонів...
Та одного разу Володька побачив: вже не одна тінь блукає в степу, дві. Ні, ні, він нічого не мав проти Ліди! Хай ходять, хай стрічаються! І все-таки... Мужська дружба, мужське братство — оте найсвятіше він, Шумило, ні на що не проміняв би.
І тепер, виходячи в зоряний степ, він далеко обминав оті дві блукаючі тіні.
...Чумацький Віз повернув за північ, а Володька не міг заснути. Хоч виколи очі — не злипаються. Знов кликала-вабила місячна далеч. Поза хатою, щоб не стривожити батьків і льотчика, Володька обережно вийшов на дорогу.