Зараз впаде на голови табунчанців...
'— Назад! На ріллю відходьте!
Загуло, завихрилось, вдарилось об землю полум'я — тільки дим та іскри полетіли за вітром. А на межі, замість вогняного валу, лишились купки попелу — ще свіжого, ще гарячого, з димком і духом горілої землі.
Як осколки пожежі, по цей бік зораної смуги, серед густого пирію, деінде схоплювались червоні язички. Та хлопці були насторожі — картузами, а то й голими п'ятками збивали, затоптували останніх "півнів".
І відразу стало тихо й німо в степу. Наче й не вирувала тут страшна вогненна буря.
Люди мовчки зібрались до гурту.
— Ну от і все... Хух! — видихнув хтось, як після важкої буденної роботи.
— А, чорт! — скубнув себе Шумило за обсмалений чуб (він уже сидів під трактором і з насолодою смоктав цигарку). — Пропав фасон! — І серйозно до Володьки: — Вогонь, брате, — сліпа сила: в добрих руках він життя, у злих — погибель.
Коло трактора товпилися всі, хто прибіг у поле.
— Пішла за вітром пшеничка, — жалкували. — Гектарів, мабуть, двадцять.
— І хто б то міг? Не саме ж зайнялось...
Володька, який був колгоспним об'їждчиком, винувато закліпав очима. Зранку до ночі не злазив з коня, гасав степом, стеріг колгоспне добро. А виходить — недогледів...
— Я бачив, їй-бо... їду отам, зирк — блиснув вогонь. І хтось у лісосмугу подався. Наче мужчина...
Загудів розтривожений натовп:
— Хіба мало наволочі...
— Он, кажуть, диверсантів у районі зловили.
— Диверсанти... А своїх немає хіба? Отих, що колгосп їм поперек горла.
— Еге ж, їм земелька й досі сниться...
У щілинку поміж людьми Володька нетерпляче глянув на свого коня, прив'язаного до тракторного колеса. Йому хотілося зараз же скочити на Орлика і рвонути в степ. Все ще стояла перед очима та спина, що, як тінь, прослизнула в лісосмугу. Тоді, коли спалахнула пожежа, він якось не звернув уваги на ту полохливу тінь, бо одна думка була: скоріше в село, підняти людей! Ще й з трактором провозився, доки оборав п'ятачок, де стояло пальне. А тепер ось почув розмови, весь напружився, злий і рішучий, — подався б4 у степ, кожний кущик і рівчак обнишпорив би, аби тільки знайти отого і притягти, як гадюку, на суд громади... Та
пізно! Шукай вітра в полі!.. І все-таки подався до коня, бо аж тіпались руки.
— Слухайте, — зупинив Володьку чийсь голос. — /V де старий Хміль? Він же сторож — чи як? — коло трактора?
— Те-е, сторож... Дома! Хропе під клунею.
— Он, бачите, козу послав... сторожувать. Табунчанці наче зараз лише уздріли Хмелеву Дуньку —
перелякану, з обсмаленим хвостом козу — і реготнули в один голос. Льонька, який намагався осідлати Дуньку, подумав, що з нього сміються — пурхнув за Вальчину спину.
"Справді, куди ж подівся сторож? — смутна підозра закралась у Володьчину душу. — Коло трактора не було, і на пожежу не прибіг. Невже так-таки спить? І камінь піднявся б..."
Відв'язав Орлика.
— Куди, сину? — спитав батько.
— Та... в степ. Робота ж...
— Додому давай. Перекусиш, помиєшся...
Шумило поклав праву руку на синове плече, лівою взяв коня за повідок, і вони пішли по високій ковилі. Люди мимоволі замилувалися ними: обоє високі, майже плече в плече, худоіцаві, по-циганськи загорілі, легкою ходою міряли степ і про щось збуджено говорили. Льоньці кортіло послухати, та незручно мозолити очі старшим. І Льонька з братом тупцював позаду.
До них підійшла Ліда. Від жароти у неї запали щоки, поруділо плаття. Сестра, спантеличено озираючись, розвела руками: "Десь гітару загубила... Не бачили, хлопці?" Валько тицьнув пальцем: "Он там, на дорозі лежить", і нетерпляче потяг Льоньку вбік. Коли одійшли від гурту, — коваль із сином, вже був далеко попереду, — Валько, наче сам до себе, сказав:
— Любить Шумило Володьку. Хоч і не батько.
— Як не батько? — одвісив губу Льонька. Малий аж присів, немов його вдруге оперезали батогом по жижках.— Як не батько?
— Не якай. Мовчи, ніби й не чув.
— Так вони ж..,
— Цить, кажу!.. Схожі — це правда. Бо коваль —— рідний брат Володьчиного батька.
2 В Близнець
17
Льонька боязко глянув на' Валька: він якось відразу змінився — по-старечому примружився, а очі стали глибокі-глибокі, дна їм не видно. Голос навіть не той — глухий, з льодком печалі.
— Вбили його батька. Давно, в тридцятому. Був пар-тієць. Повертався вночі додому. Ну, отам на кладці, проти контори і... Вранці знайшли... Мабуть, сокирою.
Льонька сьорбнув повітря — морозом перехопило йому горло.
— Володька... знає про це?
— Дивись, дурню, бовкни! — сердито зиркнув на брата і задумливо подивився на далеку лісосмугу.
— Може, ті самі й хліб підпалили, — вголос мовив Валько. — Або шпигуни. Чув, як тато казали: німці до війни готуються.
Це було над силу зрозуміти малому. Хвилину назад все було так просто і ясно: Карпо Іванович, Володька, тітка Катерина, сім'я як сім'я, гармошка, пісні, спільні вечори під берестками, і раптом — все обрушилось, змішалось, сплелося в химерний клубок. Ніч, дерев'яна кладка, убивство, а потім — пожежа, кінь із зав'язаними очима, клекіт вогню і чиясь тінь у лісосмузі.
Вночі Льоньці приснилася "Читанка", вірніше — сторінка, де був портрет командира. Вчителька перекреслила чорнилом: "Ворог народу" — і наказала заклеїти обличчя зрадника. Привиділось хлопцю: тільки взяв клаптик паперу, щоб закрити портрет, як той у погонах хукнув, повів кошлатою бровою і поліз до намисника. Чиркнув сірником — полум'я охопило кімнату.
— Горить! — скрикнув Льонька й, тремтячи всім тілом, прокинувся...
Пожежа не часто трапляється в степу. І рік, і два ще згадуватимуть, як бушувала заграва, як Шумило летів на коні крізь вогонь. Потім забудуться страхи, обростуть перекази анекдотами й жартами — про смалені чуби та Хмелеву Дуньку. Але в перші дні спомини свіжі й болючі, як і опіки на тілі. Говорили, що Арсен Поліщук викликав до себе в сільраду діда Хмеля, все допитувався, чого той покинув поле. Сторож клявся й божився, що пішов перекусити, якраз обідня пора, а господь і наслав...
Може, про цю розмову в сільраді ніхто б і не знав, та
сам Хміль жалівся на людях: "Чули? Наслав бог біду, —
побожно зводив угору очі, немов закликаючи небо в свід-
ки, — а мене за душу і — на грушу. За що, питаю, невин-
ного терзають?" :
Табунчанці недовірливо похитували головами.
Битва біля Чорної скелі
Неділя! Як найбільшого свята чекали хлопчаки вихідного, їх відпускали з дому, і вони, зібравшись ватагою, гнали на пашу, за село, колгоспних коней. Цілий день на волі! Чого тільки не траплялося в цей незабутній день!
Раненько обидва Поліщуки бігли в Табунчанське до конюшні. З їхнього кутка були вже тут Грицько Хмельовий і Володька Шумило. З Нерубаївки приводив свою команду Адик Ліщинський, отой Адик, що накульгує на ліву ногу.
У кожного був свій Орлик чи Гнідий, і вважалося нечесним брати чужого коня. Старші, ті гасали на гарячих жеребчиках. А Льонька, наймолодший у цій компанії, вибрав собі найсмирнішу кобилу — Муху. Червоної масті, з великим і круглим, як діжка, черевом, вона ставилася до свого вершника з материнською поблажливістю. Коли хлоп'я підходило до неї, кобила тицяла м'якенькими губами в його щоку і весело форкала. Певно, сміялася з Льоньчиного картуза-мухомора, з-під якого виглядав лиш кінчик облупленого носа і гостре худе підборіддя.
І ось лунала команда:
— По конях!
Валько одним махом вискакував на Вихора. Незграбний і тонкий, як лозина, Адик стрибав на коня із воза. Відчайдушний шибайголова, гроза табунчанських садів Володька Шумило вже гарцював у дворі на жеребцеві, який хропів і рвався у степ. А Льонька все ще смикав за повід неповоротку Муху — тягнув стареньку до драбини.
Льонька знав кілька способів, як сідати на коня. Найкращим вважався "циганський". Лівою рукою треба вхопитися за гриву, відкинутись трохи назад, підстрибнути і... Словом, якщо переліт — можеш приземлитися десь аж під жолобом. Хто спритніший — вилазив на коня з розгону, хто слабак — просив підсадити. Льонька не любив підсадок:
2*
19
дивись, для сміху через Муху перекинуть. Єдиний був вихід — підвести кобилу до драбини. А там вже діло просте: стрибай з верхнього щабля та слідкуй, щоб в цю мить не рушила з місця конячина...
Нарешті, з превеликим трудом, забирався Льонька на широку Мушину спину і обома руками чіплявся за холку.
— Вперед, братва! — по-командирськи вигукував Шуми-ло й пускав жеребця в галоп; хлопці оточували табун з обох боків і гнали коней до Грушевої балки. Густа курява здіймалась над шляхом, гула під копитами суха, мов камінь, земля.
Малий Поліщук хоробро вйокав, хльоскав кобилу лозиною, і здавалось йому, що це не якийсь там Льонька-восьми-літок, а червоний кіннотник із шаблюкою летить в атаку на білих. Хоч добре знав: і сьогодні на скачках спече такі "коржі", що ні сісти, ні лежати не зможе цілий тиждень — однак терпляче гицав, не хотів відставати від старших.
За курною завісою сховалося село, і табун розсипався по степу. Наперед вихопилися Грицько й Володька, а за ними, припавши до грив, мчали й інші хлопці — по сухій ковилі назустріч ранішньому сонцю. Та ось крізь легкий туман проглянули знайомі обриси Чорної скелі, сяйнула між очеретами річечка, закучерявився берег молодими лозами. Ось вона, Грушева балка!
* * :!:
Хлопці відпустили коней і зібралися біля скелі. Валько з Грицьком розіклали вогнище. Коли Льонька, перевалюючись з ноги на ногу (нестерпно пекло від їзди!), підійшов до гурту, якраз Володька Шумило і Адик Ліщинський мірялись на палиці. Сьогодні мала відбутися битва між Табунчан-ським і Нерубаївкою. Верховоди двох ворогуючих груп — Володька і Адик — вирішували питання: кому бути "червоним" і кому "білим".
— Цур, я перший! — сказав Шумило і затиснув нижній кінець вербової палиці в дебелому кулаці. Поверх його руки поклав свій синюватий кулачок Адик Ліщинський. Володьчи-на рука перескочила через Адикову, а той блискавично повторив рух суперника.
— Не відсувай назад! — зарепетував Адик, і його гостре обличчя скривилось від люті.
Ліщинський був майже зверху — з його кулака .виглядав лише кінчик вербової гілки. Нерубаївці переможно засопіли. Але Володька, мов кліщами, вхбпився двома пальцями за слизький обрубок.
— Не вийде! Підкинь, підкинь! — закричали нерубаївці. Палиця от-от могла випасти з Володьчиної руки.