На весіллі бін не побував. Він тільки в Гомелі, років через двадцять опісля, випадково зустрів на вулиці, серед потоку пішоходів, молоду вродливу жінку з легеньким слідом опіку на щоці. Жінка впізнала його, кинулася крізь натовп і при людях уткнулась йому обличчям в груди, заплакала і, задихаючись від почуттів, вимовила: "Спасибі, спасибі вам, Олександре Івановичу! Ви просто не знаєте, що ви зробили для мене... Я тепер учителька, у мене дома двійко таких гарненьких дочечок..."
Недалеко від Варі сидів Костя-переросток. Як і всі партизанські діти, він три роки не ходив до школи, записався в другий клас, хоч був на зріст майже по саме плече директорові. Костя часто підсідав до вікна, повертав до сонця своє гостре, зморщене, в темному пушку обличчя і про щось довго, з нудним виглядом думав. Думав чи, може, просто дрімав. А вчитель раптом спинявся, щось йому плутало мову і осколки немовби гостріше ворушилися в рані під пов'язкою. Олександр Іванович питав себе: "Хто б міг повірити?.. Ну от зайшла б стороння людина, не кривичанська, чи подумала б вона, що цей хлопчак, підліток... своїми руками... задушив вгодовану німецьку вівчарку. Тоді, в одну з облав на городи, в соснячку під лісом. І сам упав коло пса, ні живий ні мертвий, з клубком шер--сті в руках..." Зараз Костя сумно дивився у вікно, тільки зрідка, немовби крізь сон, різко стенав плечем. Що йому ввижалося за вікном, хтозна.
А той же Павлик Гриб з малою горошинкою-сестрою, для якої він був з дитинства за няньку? (На його щупленькій сестрі — довга до п'ят куфайка і такі ж бездонні чоловічі валянки, що й в одному вона могла б заховатися з головою). Коли вдруге палили село, вони вдвох, тікаючи від пожежі й стрілянини, загубили своїх, забрели в хтозна-які хащі. Під холодним осіннім дощем, голодні, в самих сорочечках, накинутих спохвату на себе, вони потім цілий тиждень блукали десь у глушині по болотах, лісових урочищах, ховалися від поліцаїв та фашистів, аж поки в сусідньому районі, за сорок кілометрів від свого села, не набрели випадково—вже зовсім знесилені—на загін партизанів.
Цих дітей не треба було кликати до школи. Вони самі приходили сюди — за годину, а то й раніше, купками стояли в дворі, переминалися з ноги на ногу, з очікуванням поглядали на вікна, поки не виходила тітка Мокрина й не кликала: "Та заходьте, заходьте вже, мої погорільці, погрієтесь коло печі, бо ви там зовсім задубнете на вітрі".
Тітка відчиняла двері, впускала їх у хату, а тоді пригощала кожного гарячим млинцем, примовляючи, що від таких млинців душа в людини добрішає і тане як віск.
З попелищ, з ям, з пожежних спогадів і снів діти бігли до школи, у свій тісний клас, щоб хоч трохи забути про те минуле, про невідступно страшне, послухати свого Олександра Івановича; а він їм щедро оповідував і про комбрига Котовського, і про великий Дніпробуд, і про Московське метро з підземними чудо-палацами. І діти оживали на уроках, відчуваючи серцем, що є на світі велика Радянська земля і є на Радянській землі красиві, не спалені ворогом міста, а в тих містах — щасливе життя, з крамницями, з піснями під патефон, як було і в них до війни, і що те велике життя неодмінно повернеться до них, у знищене фашистами село...
На стіні ходики, бо на якогось дорожчого годинника школа тоді ще не розжилась (та, мабуть, не було годинників і в усьому селі, люди жили за сонцем), і Олександр Іванович вів уроки, як йому підказувала душа: не довго й не коротко, а так, щоб не дуже стомлювалися діти. Коли він бачив, як дехто з учнів, особливо меншенькі, починали солодко стулювати очі, пригрівшись від теплої печі, він тоді казав:
— Ну, дітлахи, перерва! Гайда на вулицю. І відпускав малих з класу.
Учні без галасу, принишкло виходили у двір. Трохи потоптавшись у затишку, вони сідали на призьбі й одразу куняли проти сонця. Всі були якісь в'ялі, сонні, ніби недавно прокинулись від зимової сплячки, не дуже кидалися гратись. Тітка Мокрина спочатку побоювалась, що її квартиранти (діти є діти, думала вона)__ полізуть на город, за поли їх не втримаєш, і, дивись, витопчуть їй грядку, а в неї так гарно зійшла перша цибуля й редиска. Пораючись біля печі, вона підбігала до вікна, нишком поглядала у двір. І дивувалась в душі: що це за діти, що з ними поробила війна? Всі наче притоптані до землі, приглушені. Ні галасу, ні сміху, ні тієї біганини, від якої гриміла колись школа. Стоять, немов сироти, руки опущені додолу. Або туляться гуртом до причілка, гріються. Ні, такі квартиранти на город не полізуть, тітка це бачила. Вони ще з ям знають, що таке город, що таке бульба. Вони затямили з війни: ходи обережно, стежкою, не зачепи того, що зійшло. Нога всохне, коли стопчеш городину, бо то — наш хліб і життя...
Якщо діти виходили кудись, то на вигін; за ворота і там блукали невеликими гуртками, як голодні гуси, вищипували зелену траву. Шукали собі козельці, молочай, кульбаби, рвали молоде, скроплене росою листя щавлю. Підпасалися на весняній траві. Щавель збирали і додому на борщ.
До школи не раз під'їжджав на бідарці Гордійович, голова сільради. Чорнуваті вуса у нього аж злиняли і сумно обвисли, щоки зовсім позападали, він тільки хитав головою і казав Сашкові, своєму підривникові: "Руїна, тяжка руїна, брате, в колгоспах — все попалив фашист! Ні плуга, ні борони в господарствах нема". Сором признатися — посилає він жінок у чужі села просити чи позичати насіння для посадки, бо весна, треба садити й сіяти, фронтові, підсобляти хлібом!
Гордійович питав про школу, питав, як тут діти, чи не підвезтл ще дровець, відкликав убік Мокрину й суворо дивився їй у вічі. Мовляв, не заспокоюйте мене, чесно скажіть, що з Григорієм, чи довго він мучитиметься від ран... Тітка Мокрина стояла на воротях маленька, сховавши руки під фартух, зажурено відповідала й щось перепитувала. А з лугу повівав теплий весняний вітер й відносив її слова кудись поза двором. Потім Гордійович копався в сіні, що лежало в його бідарці, і передавав хазяйці... кошик з картоплею: "Печи, Мокрино, підгодовуй наших дітей. Берегти їх треба, бачиш — мало їх, одна жменька повернулася з лісу. А було ж стільки!.. У кожній хаті вулик... І в мене восьмеро". Гордійович раптом' вмовк, провів кулаком по сухій щетині, згорбився й поїхав геть, щоб ніхто не бачив, як йому звело й скривило гіркою судомою обличчя.
А днів через два Гордійович підкотив до школи веселий, як ніколи. Він сам погукав дітей з лугу: "Сюди, живенько, от вам американські гостинці, передали для вас із області!" Діти юрмою накинулись на яскраві пакети, оченята горіли в кожного від радості: такого дива, в таких золотих та сріблястих обгортках вони ще ніколи не мали в житті. Чи знав Гордійович, що через ці ленд-лізовські подарунки він тиждень обминатиме школу, соромно буде потикатися дітям на очі... В тих золотих та срібних пакетиках виснажені війною кривичанські діти — вже потім, у класі — витягали собі такі гостинці: порошки для дезинфекції води, жувальну гумку, зубну пасту, крем для загару. І тільки в деяких, скромніше оформлених, було щось придатне для їжі, а саме: консервовані галети, які, однак, скидалися на брусочки темного желатину або на брикетики сухого торфу, без ніякого смаку й запаху.
"Які паразити! — не міг заспокоїтись Гордійович, крутив чорними вусами, сварився, ображений за дітей.— Нас водили за носа з тим другим фронтом, а дітям... а дітям всучили щось ніби для насмішки!"
.Словом, відпустити учнів на перерву було неважко. А от скликати в клас... Директор ходив круг хати, гукав і збирав їх так, як збирає господарка курчат, що порозбігалися десь у траві.
Якось на уроці Олександр Іванович пожурився про це вголос і звернувся до всіх:
— Де б нам, діти, знайти дзвоника? Погано без нього. Та й що то за школа, де не лунає голос дзвоника, правда?
Клас мовчав, мабуть, дехто думав, де ж його дістати такого добра. Тітка Мокрина витягувала з печі великий казан з водою, вона збиралася попарити хворого партизана. А Григорієві саме було погано, трясло й лихоманило його, і він похмуро озвався з-за перегородки, пожартував:
— На біса вам той дзвоник! Я вам буду зубами видзе-ленькувати, чуєте, як мене трясе й колотить.
Григорію ставало дедалі гірше й гірше, діти про те знали, і його невеселий жарт тільки засмутив клас. Перемовчали.
А тоді встав з-за козлика Павлик Гриб.
— У нас дома є дзвоник,— сказав Павлик і раптом чомусь почервонів.— Тільки він, Олександре Івановичу, не людський, а кінський.
— Який, який, Павлику?
— Ну, такий... Кінський,— повторив хлопець.— Ще від діда Філона зостався у нас. Я його на свого Буянчика вішав.
— Принеси, подивимось,— усміхнувся приховано вчитель і не став розпитувати хлопця ні про діда Філона, ні про його Буянчика.
Павлик на перерві швиденько збігав додому і влетів у клас розпашілий од вітру й захеканий. "От!" — і він подав Олександру Івановичу на долоні щось ніби живе, схоже на горобця. Усім своїм виглядом Павлик промовляв: "Беріть, тільки обережно, бо штука така, може пурхнути у вікно!"
Директор узяв. То був старий дзвоник, мідний, густо вкритий зеленкуватою іржею. Виднр, він довго лежав десь у землі.
— Де ж ти його відкопав? — спитав учитель.
І зрозумів: даремно спитав, мав би стриматися, не підштовхувати хлопця, бо Павлик одразу спохмурнів, запекло йому, видно, пережите. У нього аж виступили на обличчі, під тонкою шкірою, бурі темні плями. Днів через п'ять, на уроці, коли вони згадували своє погорільське лісове життя, встав і Павлик. Він твердо, це вже в нього була така звичка, сперся обома руками на стіл, як спирається чоловік на підводу чи підвіконня, опустив голову й глухо, ніби сам для себе, заговорив. Про те, найстрашніше для них.
...Він чув, що машини ревуть на вулиці, все горить: сусідні двори, клуні, сіно в людей; у хаті в них так світло стало, як удень, мати кидається з кутка в куток (і тінь кидається за нею), вона стиха охкає, не знає, що хапати в руки. "Аню, вдягайсь!" — крикнула мати на дочку, Пав-ликову сестру (ту, з якою він блукав у лісі). А мале дівчатко, настрахане криками на вулиці й палахкотінням заграви, топталось в ліжку, і от пригнулось, принишкло за подушками, уткнуло в темну щілину голову:
— Ма! Я вже сховалась.