Хлопчик і тінь

Віктор Близнець

Сторінка 5 з 11

Ще ранньою весною Гаркавка викосив траву, обійшов острів і визбирав тріски й склянки, де які траплялися, засипав промиті дощами канавки і ями, а потім взяв у радгоспі тракторець і закоткував увесь луг.

Та все ж…

Немов нічний диверсант, забрався на острів кріт (і хто його перевіз через Десну?), нагорнув довгим рівненьким рядком отих горбиків-териконів, які тепер чорніють з трави. Їх треба гарненько розрівняти, а якщо вдасться, то й вигнати крота за межі льотного поля. (Ви знаєте, що таке виганяти крота і скільки то буде писку, реготу, настрашливих "ось!", "не чіпай!", "вкусить!", коли хлопці викопають і вигорнуть з-під землі щось дивовижне, небачене, те, що називається в народі — зінське щеня? Ми ще повернемося до підземних кротових лабіринтів, коли буде нагода). А в хлопців ще один клопіт — знищити молоді будяки, які наросли вже після першого укосу, випнулися до сонця і своїм тугим лапатим листям ніби сміються, дратуються з Гаркавки, показують йому повні пригорщі золотої роси. Ех, походить сьогодні гострий сікач по буйних будякових головах!

Робота, як бачите, у землекопів не дуже нудна. Та все ж Майко чогось огинається і боком-боком, поза спинами інших, обходить гурт з лопатами і підкочується до коменданта:

— Я "зебру", я з вами "зебру" буду вішати!

Він так гаряче і віддано дивиться иа Гаркавку, що наш комендант, якби він навіть був кам’яний, не зміг би йому відмовити. Щось тільки німе, насмішкувате промайнуло в очах Гаркавки, мовляв, і хитрий же ти лис, Майко Голованчику, але комендант одразу ж і махнув рукою, погодився: ладно, беру тебе з собою!

І от вони втрьох, Гаркавка попереду, а за ним Санько і патлатий Голованчик, ідуть сипучою доріжкою на пагорб, на самий його вершечок.

— Гурію Івановичу, — оббігає Майко по дорозі коменданта і намагається зазирнути йому у вічі. — Ви де новий човен купили, у Києві?

— У Києві, — холодно зронює той.

_ — Сильний човен! І назвали добряче — "Алігатор". А скільки грошей второхкали? Рублів, мабуть, триста? І привезли як? Катером чи на машині?

— Катером.

— Ну, а ваша стара довбанка? Що ви будете з нею робити?

Майко навіть облизав спраглі пришерхлі губи: так йому пече, так кортить знати, що буде з довбанкою, куди і в які краї попливе пропахла смолою посудина, чиєсь неждане щастя?

— Продам, — ще холодніше одказує Гаркавка.

— І кому? Напитали покупця? Щоб не комусь ледачому, а в добрі руки…

— Не думав, — одбуркується Гаркавка.

Може, Гаркавка навмисно такий холодний і неприступний, щоб роздражнити Майка ще більше. І бідний Maйко аж витягує шию та знов за своє:

— Вам два човни — воно ні до чого. Ви самі, а син ваш Артур не любить возитися…

Щось, видно, Гаркавці не сподобалося в тих словах. Одвернувся, крякнув і пішов різкіше.

Скоро він привів хлопців до щогли, яка стриміла на вершечку, на самому чолопку білого піщаного пагорба! Цю щоглу видно здалеку — з лугів, з-за крутого деснянського повороту, з усіх куточків селища. Збита з високих жердин і укріплена на землі дротами, вона була ніби маяком для рибалок, для пасажирів, які поверталися з Києва.

— Он-он, уже злазити нам, наша пристань, — казали дубечанці й метушилися, підхвачували свої торби, коли з-за повороту, над горбкуватими сипучими берегами Десни витикався в небі гострий шпиль щогли.

Зараз Гаркавка став перед нею і закурив. Дим голубим німбом оповив його чоло. В цю мить, з німбом на голові, в застиглій позі, стоячи на білому чистому вершечку пагорба і поглядаючи в небо, комендант скидався на святого, а може, на самого бога. І мислі в Гаркавки були небесні: як підняти на щоглу "зебру" або "ковбасу" (так називають авіатори смугастий полотняний рукав, що показує напрям вітру).

— Ну що ж, за діло, хлопці, — сказав Гаркавка.

Витяг з-під пахви скручений у трубочку згорток, розв'язав його і легенько струсив пилюгу. Хмарка пилу одлетіла геть, і тоді на лагідному вітрі розправилося трубою і затріпотіло в Гаркавчиних руках біле полотно, посмуговане впоперек чорними смугами. Воно трохи скидалося на матроську тільняшку, тільки смуги на ньому були широкі, густо пофарбовані чорною фарбою, і рукав цей — Санько добре знав, бо не раз літав на Ані — видно льотчикам здалеку в небі, ще на підході до аеродрому.

Поки Гаркавка прив’язував якісь мотузки до "зебри", Санько задер голову і лупав очима вгору. "Як же туди лізти, на самий вершечок? — питав він себе. — Дряпатися на щоглу, хапатися руками й ногами, як папуаси, коли лізуть на пальму? (А дертися, відчував Санько, доведеться, мабуть, йому, бо він найменший і найлегший серед них трьох). Та ні, навряд чи заберешся туди — щогла тонка, як свічка, і гнеться навіть од вітру".

А Гаркавка мудрує щось своє. Підходить до щогли і пробує похитати її рукою. Висока жердина легенько хитається, піддзвонюють дроти, натягнуті від неї в три боки до землі.

— Несіть каміння сюди, — глибокодумно мовить Гаркавка. — І лопату давайте, он вона там, під кущем.

Справді, під кущем прихована у Гаркавки штихова лопата, ломик і навіть купкою лежить бите каміння. Бачите, все наготовив, приховав хазяйновитий Гаркавка! Ми крекчемо, ми тягнемо з Майком чимале каміння, каже Санько, а комендант укладає сірі кругляки, трамбує, стукає держаком лопати, а тоді ще ногами топче і пробує: "Чи міцно стоїть щогла?"

Здається, задоволений.

— Годиться, — обтрушує пісок з колін; супить у небо колючі брови.

Тепер він спинається на стовпець, забитий під щоглою, витягує вгору свої коротенькі руки. Тягнеться і ніяк не може дотягнутися до якогось залізного грибочка.

— Держи мене! — гукає Майкові.

Майка й просити не треба. Аж вгруз бідолаха в пісок. Плечем, усім тілом підсаджує низенького коменданта, так навалюється, наче хоче повалити і його, і всю цю благеньку хитку споруду.

— Ага! — второпав нарешті Санько. — Он коліщатка на щоглі і дві дротини натягнуті, вони пересовуються туди й сюди, вгору-вниз. Це як на флагштоці в піонерському таборі або як десь у президента перед палацом, де вивішуються прапори.

Натужившись, Гаркавка зачіплює "зебру" на маленькі гачечки, туго прив’язує до дротини. І саме вчасно. Бо Майко посковзнувся в піску, чи що, крикнув: "Дер!.. ой!.. жіться!.." — і впав на коліна, а на нього і через нього полетів у пісок Гаркавка. Та все обійшлося благополучно, засміялися навіть разом. Хлопці кинулися і подали вдвох Гаркавці картуза.

Лице у Гаркавки було червоне од натуги, але, як завжди, — поважливе і серйозне. Він підсмикнув козирок.

— Музику! — кивнув хлопцям.

Голованчик і Санько Білововк разом підняли труби — і міддю, дзвоном, розлогою луною озвалося небо, зітхнули, відгукнулися стиха оповиті синім туманом луги і ліси за Десною.

Ту-ру,

туру-ру-ру-ру,

рум,

— виводили Санько і Голованчик, а під ту музику Гаркавка легенько, обережно підтягував у небо "зебру". Вона все вище й вище повзла на щоглу і от завмерла на самому вершечку. Вітер розправив полотно, надув тугим рукавом; і затріпотів над островом смугастий стяг навігації, знак того, що Дубечня сьогодні ж буде відкрита для повітряного сполучення.

Всі троє, Гаркавка і його помічники, стояли під щоглою і дивилися в синє літнє небо. Пливла, снувалася над ними легенька хмарина і тут же танула, пролітав червонодзьобий лелека, а на щоглі показував на захід обперезаний смугами рукав, і Гаркавка оком знавця вже бачив, з якого боку літаки будуть заходити на посадку.

Та не встигли вони й надивитися вволю…

— Гурію Івановичу, — раптом ні з того ні з сього озвався Майко. — А ваша стара довбанка, вона чого притоплена? Вона без дірок, ніде не була пробита?

— Не була пробита, — механічно, весь у полоні своїх думок відповів Гаркавка.

— А чого ж на дні вона лежить і залита водою?

Гаркавка поморщився, збираючись щось буркнути. Та йому і Майкові перебили. Гомін, крики, голоси докотилися з лугу. Почулося галасливе й збуджене вигукування:

— Гей… егей!.. уди!.. Сюди!..

— Що там таке? — стривожився Гаркавка.

Насупився і кивком показав хлопцям: за мною!

Вони швидко спустилися з пагорба, грузнучи й розтоптуючи під собою пісок. Проскочили повз будку (а позаду махала їм "зебра" з високої щогли), і от під ногами у них — рівний зелений луг, тверда острівна земля. Здалеку побачили: гурт малих землекопів, отих відчайдух, яких послав Гаркавка у поле з лопатами і сікачами, збився зараз докупи й чогось бунтує. Стрибають, галасують, крутяться на місці хлопчаки і махають руками Гаркавці: сюди, швидше, скоріше до нас!

Комендант із хлопцями припустив бігом.

Першою вискочила їм назустріч мала Козета, Майкова сестра, і, беззуба, з розпатланими косенятами, залепетала настрахано і шепеляво:

— Тамо! Жвірюка шидить! Горушиться!

— Яка звірюка, де ворушиться?

Крик, писк і сміх у гурті, нічого не втямиш. Усі разом галасують, скачуть над кротовинням, а чорна свіжа земля справді ворушиться, то горбиться, то провалюється ямками; видно, що там під землею гребеться щось живе, гребеться, риє, підкопується просто під ноги хлопцям. Одні відскакують від того живого клубка, а інші навіть близько бояться підступитися, тільки кричать:

— Кріт, кріт! Зінське щеня!

Ось тепер можна було зрозуміти, що тут діється.

Гаркавка оглянувся і почухав потилицю: оце так похазяйнували малі помічники! Добру латку землі перекопали йому і витовкли. Мабуть, хтось із хлопчаків натрапив на кротовий лабіринт, на підземні його ходи. І давай лопатами цюкати та йти за тими норами-тунелями. А потім гуртом кинулися й почали ногами, п’ятами вдавлювати землю, обрушувати її, а нори були неглибоко пориті, земля над ними легко обвалювалася. Так вони з криками й гуками йшли (і, може, гнали під землею наполоханого бідолаху) аж до останнього горбика, до свіжого, зовсім недавно нагорнутого кротовиння. І тут! Стали, збилися докупи, сторопіло закліпали очима:

— Дивіться! Глядіть! Що це таке?

Чорна свіжа шапка землі ворушилася, швидко росла, розсипалася маленькими грудочками. Хтось ізсподу — це видно було всім — копав собі нору далі; мабуть, тікав, рятувався, поспішно вигортав землю, і от — запищали всі, одступилися — різкувато гребонув і показав на світло… білі розчепірені кігті. Навіть широку лапу показав, щетинисту. Та, ніби злякавшись світла, швиденько зашпортався і почав загортати себе землею.

Тоді в гурті й загаласували всі:

— Кріт, зінське щеня!

Цим дітлахам, що товклися тут, на лузі, слово "зінське щеня" було таке ж страшне й цікаве, як голопуцьки, сопухи, болотяні ночовики.

1 2 3 4 5 6 7