В безшумних ступаках він ходив у нічну розвідку, з-під землі добував язика: то заарканить гевала красновця, то стриножить петлюрівця, то засупонить денікінця. "Червоний диявол!" — казали про нього одні з повагою, інші зі страхом.
Запнутий у червону шкіру, і пройшов Гарба всю Україну від Лозової до Бугу, вже самим виглядом своїм лякаючи куркульство та попівство.
— Ну що, кайлуєш, Гарбо? — питає ротний.
— Кайлую.
— І скоро дно?
— Та вже й дно.
Ротний з Гарбою перекинулись словом — і досить. І їм все ясно. Все найпотрібніше сказано. Це ніби означає: хлопці наші окопалися, зараз насухо витруть затвори, поставлять приціли (та ті ближчі пагорби), закурять солдатського громобою і тоді ніяка сила не виб’є нас із п’ятачка цієї крем’янистої землі.
За спиною бійців нуртував неспокійний Буг, під мостом сичала спінена вода, в кручах зітхала хвиля. Сонце розігнало туман, далеч проясніла, вже видно за горбами солом’яні шапки подільського села. Тихо було й душно, як перед дощем. Лиш зрідка в селі гавкне стривожений пес та кукурікне півень. І знову тиша, млосна дрімотність. Тут, на рівній сіножаті, протряхала земля й ожереди сіна немовби тліли — над ними сизо вився димок. Сонце припі кало, хлопці скидали ватянки й піджаки, тільки Гарба парився в червоній шкірянці — в окопі стояв терпкий дубильний запах.
— Гарбо, що там у селі? — чмихнуло з лівого флангу.
— Шляхта самогон дудлить, — хтось відказав Гарбиним басом.
Реготнули бійці, ротний сказав: "Тихше, хлоп’ята!" — і замовкло над Бугом.
Шанець ротного в центрі, саме на в’їзді до мосту. Це наче дзьоб розпластаного птаха, що закрив собою міст; двома крильми навбіч — окопи сторожі. Бруствер наїжачився дулами гвинтівок, спітнілі обличчя солдатів звернені до села, в очах — скам’яніле чекання.
— Ротний, бачу вершника! — гукнув дозорець.
Це помітили всі. По дорозі, що вела до ріки, лисячим хвостом стовбурчилась курява. Перед нею неслась темна кулька, ось вона побільшала, роздвоїлась, видно конячий храп, пузирясту спину вершника.
— Польський улан, — мовив Гарба і звів курок.
Вершник вискочив на пагір, здибив коня. З-під долоні зиркнув на міст, на купки свіжої землі, що бозна-як виросли тут за минулу ніч.
Улан, очевидно, не вірив своїм очам. Стояв наче вкопаний, вертів головою. Мабуть, розмишляв: звідки взялись червоні?
Сорок бійців тримали його на мушці.
— Дозволь, начальнику… Пошлю пр-рівєт з Молдаванки і свинцеву крапку.
Це сказав Єрван, гарячий одесит-портовик, сухопутний моряк у тільнику і в дамських пантофлях на босу ногу. Ротний звів на нього білі колючі надбрівки:
— Не дурій, Одесо, ще сьорбнеш солоного.
Улан, розвернувши коня, чимдуж покушпелив назад у село.
Розвідка…
Знали бійці, що за нею відбудеться. Недовго ждати.
Хвилею прокотився насторожений говір з окопу в окоп. Хлопці частіше задиміли "самопалами", хтось очкуром стягував розпанахані штани, хтось перед носом у ямку викладав лічені патрони, комусь стало жарко і він скидав сорочку, підставивши сонцю худі незасмаглі плечі.
— Готові? — тихо спитав командир.
— Готові, готові, — докотилось із флангів.
Колишній лісоруб оглянув свою артіль. Добре вкорінилися рубаки, мов у землю вросли. Над бруствером тільки неголені, пилом припудрені обличчя; від безсоння, від напруги запалені повіки, шерхлі губи міцно стиснуті. Хто вони, звідки? Глянь поверх і все зрозумієш: в одних злинялі селянські картузики, в других чорні від гару й диму робочі кепки, треті й геть простоволосі. А над ними, як дух революції, вогнисто-червоний Гарба.
Довга, нестерпна пауза. І раптом:
— Нарешті.
— Ось вони.
— Йдуть.
Темна лінія горбів зламалась, її проткнули десятки, сотні кілків, вони посувалися рівним цепом, приклад до приклада, наближалися, росли на очах. Перший цеп спускався в долину, другий бовванів на видноколі. Вже чути було, як передні безладно горлають пісню чи лайку, брязкають острогами, вигукують: "Хам’є, начувайся!" Спішені улани… Вони йшли веселі, йшли на жменю голодранців, щоб носком штовхнути в Буг і потопити бидло під мостом. "Начувайся, хам’є!" Всі були розхристані, вихляли ногами, ніби от-от ушкварять "яблучко".
— П’яні, голубчики, в дим! — потішався Єрван з Молдаванки.
— Казав же, дудлять самогон.
— Ближче, ближче топайте, панські висівки!
— Багнетів у них нема.
— Як і в нас. Хоч цим порівнялись.
Тим часом у голові ротного визрів план. Не дати себе оточити. Поки підходить другий цеп, труснути перших, відкинуть назад, змішати в одному котлі, а далі…
— Грюк-грюк! — крешуть підкови, бряжчать остроги. Вгинається крем’яниста земля, густий частокіл заступає небо.
— В атаку! — пада на принишклі окопи.
— В атаку! — злітає на бруствер Гарба і вибухає клекотом. — Рубай, братці, вугля!
Це був нечуваний бій. На лузі, між ожередами сіна, зійшлись закляті вороги — батальйон білої Польщі і рота червоної України. Зійшлися врукопашну, змішалися, закружляли на місці, як череда, роз’ярена запахом крові.
І почалась косовиця.
Йшли грудьми на груди, хапали за барки, спліталися й падали в купу, по них топталися інші, хтось відповзав із проваленим черепом, хтось випльовував на пісок вибиті зуби. Гарба відчахнув лату і з риком: "Пана в ребро — людям добро!" — врізався в гущу. Шкірянка палала на ньому, очі палали, він косив люто, і лягав столочений ряд, хрящали панські хрящі, і очі з трави закликали небо: "Боже, спаси!"
Уже розтовкли й ожереди, сіно ворушилось під мертвими. "Прощай, мамо Одесо", — криво усміхався Єрван, він лежав горілиць, тільник його багрянів, а в долонях трепетало вибите око.
За токовищем у темних кручах басував неспокійний Буг, міст гудів і здригався, як туга тятива.
— Ну й косовиця! — сказав ошаліло ротний. Витер чорний піт з лиця, оглядів сіножать.
Батальйон білої Польщі і рота червоної України лежали трупом. Десь тільки з трави піднімалась рука, немов посилаючи прокляття у світ неправди й зла, та й падала ниць. Хтось стогнав нелюдським стогоном, аби швидше видихнуть недобите життя. "Невже я один на ногах?" — не повірив, сам собі здивувався ротний. Пам’ять йому як одбило, в гарячці й не помітив, куди подівся Гарба, чи є хто живий. Мине день, другий, і ротний збагне, що це було за побоїще. Без жодного пострілу. Вони сплелися в клубок, майже всі без багнетів, рвали й тягали одне одного, живе місиво кричало й корчилось, поглинаючи жертви. І він, лісоруб, рубав прикладом, по пояс обклавшись панськими трупами, і та страшна огорожа захищала його з флангів і тилу. А на одному горбі стояв польський кулемет, чорним дулом дивився на чорне завихрене коло, і йому заціпило, бо кулі не розбирають, де свої, а де ворог.
Ротний не тямив, що зараз він на мушці польського кулемета.
Сам-самісінький стояв між забитих бійців, не знаючи, що далі робити. І раптом… Ще одна постать. З-за скирти вийшов білопольський поручик. Він наближався з багнетом (мабуть, тому й уцілів), і лезо холодно зблискувало на полуденному сонці. Піт і сонце сліпили ротному очі.
На полі бою — двоє. Мужик і поручик.
Кулеметники завмерли: чим закінчиться поєдинок?
Поручик наближався до ротного, він мав поставити риску під цим нечуваним боєм. Він був моложавий, пругкий, може, й красень між своїх панянок, та зараз ошкірив рот, замість обличчя — крейдяна маска, шнурочком витяглись вусики. Пана чи підпанка розпирала віковічна зненависть до хлопа, що заступив йому життя. Щезни, хлопе!
Ротний мов прикипів до землі, порятунку не було, думка спалахувала й гасла, він стояв у своєму колодязі й пропікав білу маску поглядом: "Стій! Замри!" Але той нестримно йшов, переступав через трупи, його багнет цілився в запалий мужицький живіт. Ось поручик, п’яно роздуваючи ніздрі, хитнувся на купі тіл, гострий кінчик сталі сичав і п’явся до жертви. І тоді лісоруб, не тямлячи себе, бухнувся ворогу під ноги, багнет ковзнув по його спині, ротний кліщами стис халявки чобіт, підняв над собою поручика і, ніби змахнув колуном, — хек! — ударив кістьми об землю.
Вдарив об землю, і вдарив тоді кулемет.
Наче ждав кулемет цієї миті, щоб нарешті висадить у повітря весь запас нерозтрачених куль. Він захлинався вогнем.
По траві, по листю різонув свинцевий дощ. Бризнула цівками зелень, запухирилась в ковбані вода. Злива настигала бійця, той не біг — сторчма летів по схилу, а над ним, і під ним, і довкола нього дзизкали кулі, вони пропікали мозок і гнали солдата в провалля. Круча… стрибок… повний рот піску.
Гухкало серце, воно гухкало в біле урвище, холодні кремінці осипались за комір.
— Ну й косовиця! — повторив очманіло ротний, безсило відкинувшись до стіни урвища.
Прислухався. Десь угорі повискували кулі.
— Гарчи не гарчи, не вкусиш… Живий.
А чи справді живий?
Помацав голову — ціла. Ворухнув рукою — ворушиться. Живий… дивина. Попав чортові в зуби — і вирвався.
В очах трохи розтуманилось. Уздрів: галіфе йому розпороло від пояса до колін (затулив клаптями голе тіло). Ф’ю-у!.. — і гімнастьорку порешетило, і каблук навіть одвалило. А він… живий. Знов обмацав себе: ніде й ніщо йому не боліло.
Чудасія, та й годі!
— Гей, хто в лісі, озовися!
Лиш темна хвиля прошурхотіла піском, лизнула чобіт і відкотилась назад. В кручах осідала тривожна вечірня сутінь. Затихло над Бугом, заголубіло. Міст довгою тінню прихилився до води, ніби гадав: "Все?.. Чи тільки початок драми?"
…Як писалося в фронтових зведеннях, авангард пролетарського полку, незважаючи на втрати, і далі виконував бойове завдання.
Була липнева ніч, а зорі зблискували червоно, як на мороз, і Марс лупав кривавим більмом. Дванадцять бійців залягло в окопах. Хто їх скликав сюди, на рубіж смерті? Одні приповзли самі, лугом волочачи порубане тіло. Інших, напівживих, витягали з-під трупів. Єрвана одлили водою, і тепер він, схилившись на бруствер, колисав у долоні вибите око й стогнав:
— Хлюпніть, корешки, на нього… пече.
За спиною бійців, у темних проваллях ночі, хлипав сивий Буг-дідуган, міст повис над рікою, як бурею звалене дерево. Попереду стелилася рівна сіножать, залита мороком липневої ночі, там і тут чорніли купи розтовченого сіна, між ними клубився туман, а може, то ворушились порубані, докликаючись рятівної смерті.
Зорі блискотіли червоно, і шкірянка Гарби відливала багряним блиском.