Землянка

Віктор Близнець

Сторінка 7 з 33

Між ними тінню промайнула Василина — Федьчина жінка. "Чого вони як перелякані? — подумав хлопець про Василину та її дочку Надю. — Людей страхаються. Обоє зелені, немов мерці. Зачують перехожого — і попідтинню та в хату…"

Кудим спровадив худобу за ворота, пригладив цупкі, мов навощені, вуса:

— По холодку, знаця, держи кіз у затишку, де лоза й осички, а як пригріє — виганяй на гору, щоб свіжим вітром продувало.

— Та вже продує.

Кудим причинив за собою хвіртку: "Кахи-ках!" — і пішов розкидати гній. У Волошки засвербіли очі — зіпнувся, щоб нишком зиркнути у вікно. Наче серпом підкосило його. Крізь шибку, прямо на хлопця, витріщився Гавриїл. Здавалося, дідові заткнули рота клоччям: божий чоловік наминав бринзу. "Тьху сатана! — Волошка оперезав батогом козу, що стала передніми на тин і обскубувала вербові китички. — За день своє жлукто не наб’єш!"

Кози, розсипаючи зелений горошок, побігли під гору до села. Їхні ратички видавлювали чіткі сліди в грязюці. Пахло кислим молоком і стійлом. Волошка йшов спроквола, в його мозку нав’язливо крутилося: "Ой Кудиме, ой Кудиме… Ой Кудиме, Кудиме… куди дме… розідме… Ану:

Ой Кудиме, Кудиме,

Чого пузо тобі дме?

Дме мене від молока…

Молока… ка… ка…ка", — і далі не йшло. В Оврама Дині — як із торби сипляться, а в нього скрипить, рипить, мов немащений віз, а з місця — ні руш.

На горі, звідки видно Інгул та всю Мартинівку, Волошка сказав: "Тпру, рогаті-бородаті!" — і подався до ледь примітного горбика; над ним пиптиком стирчало перекинуте відро без денця. Вовка дзенькнув пужалном по димарі — вниз посипалась земля.

— Прочумарюйся, бо сонце давно поснідало.

З нори виповз сонний пом’ятий Мишко.

Погнали кіз вуличкою. Жінки виводили й своїх "маньок" чи "дуньок", сухоребре стадо поповнювалось. Мода на кіз пішла від Кудима. Він перший рознюхав, що в Долинській за лантух ячменю або вівса можна виміняти "цикавку". Виходить, був у нього хлібець, бо притяг за мотузок аж три кози з приплодом. За Кудимом й інші криничуватці, хто приховав на городі мірку зерна, брали клумачок та йшли на станцію. Все-таки хвіст у дворі та й дітям ложка молока.

У Троянів ніяких запасів не було. І Вовка найнявся до Кудима, щоб заробити на осінь кізку. Жінки обіцяли пастухові хто що: валянки, курку, якщо заведеться, Яценки — кролицю, Деркачиха — полотна на сорочку. Диня підпряг до Вовки голодного Циганчука: хай і він, сирота, чимось годується…

Пастухи підібрали по дорозі Чирву, Оврамову Білку і вже хотіли повертати до мосту, але тут побачили щось дивне.

Напроти Оврамої землянки, де раніш була кузня, зібрався гурт жінок. Дехто з лопатою, дехто з вилами-трійчатками. Наряд у них, чи що?

Жінки обступили Волошчину матір. Трояниха, по-мужицьки розставивши ноги, клепає сапу. Гухкає молотком по чорному рилу наковальні, колода-підставка здригається, вгрузаючи у вологу землю.

Що вони собі надумали?

Ось до гурту чалапає всюдисуща Ониська. Стала віддалік, зігнулась по-сорочачому, затулила сонце долонею і завелась:

— Ой же, баби, не чіпайте землі. Борони господь, не чіпайте, бо вона, єй-право, стріляє. Що того заліза, оружія, пороху в землі — живого місця нема. Казав один чоловік, у Кудима зараз: візьми жмут соломи і ткни де заманеться — гахне, і так гахне, зуби не визбираєш. Цю війну, людоньки, дай бог за сто літ вихаркать…

Ще довго страхала б Ониська жінок, які враз притихли, — зупинила Волошчина мати:

— Не каркай, Онисько, і без того на душі каменюка.

— А я ж і кажу. Тікайте, баби, від землі, ой тікайте, печінки одіб’є.

— Бери краще сапу, підемо в степ. Лівою сяк-так цюкатимеш.

— Христос із вами, на погибель іти…

Чим закінчилась ця спірка, Волошка недочув: з-поміж гурту вихопився Олесь Яценко, руки й ніс у жовто-бурих ляпках, заяча губа нетерпляче сіпається:

— Ходи, Вовко, сюди, покажу!

Олесь шмигонув за лампачний вал, що лишився від кузні.

— Дивись, я малював!

На високому фундаменті кривулястою смужкою були виведені слова:

"ВСІ СИЛИ НА ДОПОМОГУ ФРОНТУ"

— Де ж ти слова такі взяв?

— Твоя мати клапоть газети дала. А там здоровецькими написано "Кіровоградська правда" і оцего, що на стіні.

— А фарбу?

— Батько цеглу потовк у ступці, глини домішав і, бач, малює…

У Волошки від заздрощів заскеміло серце. Він тиняється у степу, а тут он що робиться. Жінки лопати клепають, хлопці про війну малюють… Троян, без слів, одібрав у Яценка щітку, сколотив у гільзі жовту воду, підфарбував знак оклику, щоб гучніше було: "Всі сили на допомогу фронту!"

— Не прийдеш до мене, не розкажеш, — засопів ображено.

— Прийду, Вовко… все-все розкажу! Це Яшка село розбуркав.

— Як — розбуркав?

— Не знаєш його? Десь кобилу зловив і гайда попід хатами. А люди й прочнулись…

Словом, було так.

6

Гукнувши пастухам: "Сідлайте, шкілєти, свої кози!" — Яшка Деркач направив коняку до переходу, який настелили наші сапери поруч зірваного мосту. "Так-так, так-так", — заговорили обчовгані дошки під копитами. Кобила з хрускотом вигинала хребет, ледь здибуючись на гору. Яшка сказав "соб" і повернув на Купівщину. Зупинився коло землянки Троянів ("Тпру! Несеш як навіжена!"), хвацько поправив пілотку:

— Тітко Оксано!

На вулицю визирнула Трояниха, в чунях на босу ногу, в обгорілій хустині вузлом на спині.

— Дивіться, що в мене.

— Скажи, навожденіє! Де ти знайшов?

— У Терновій балці.

— Оце по-хазяйськи. Для колгоспу згодиться.

— Така моцна, що й трактора перетягне… Стій, бенерювата! — пришпорив чахленьку шкапину, і вона, як туман, попливла вуличкою.

Яшка Деркач із шумом заїхав у двір Ольги-переселенки. Її та сестру Марусю німці вигнали з-під Воронежа, і вони, як усі біженці, пережидали негоду по українських селах і хуторах. Тоненька, в’юнка, мов школярка (і не скажеш, що дівка на виданні!), Ольга захоплено сплеснула в долоні. Все у неї дрібненьке — носик, вушка, підборіддячко, і все аж посміхається. А бравий Яшка підсмикнув галіфе, по-парубоцьки перекривив дівчину:

— Подь суди, Олькя!.. Ой ти, Ольга, Ольга молодая, забрали козаки, повезли з собою. Пойняла? Виходь увечері на свіданіє…

— Яшечка-комашечка, — чистою українською скоромовкою зацокотіла Ольга. — Ти ж малопуценький. Пригорну тебе — і не пискнеш.

— Ну-ну! — насупив руді брови Яшка. — Це ми подивимось.

Він хотів скаженим алюром вилетіть із двору ("Прощай, моя дівчинонько, до другої весни"), але кобила не пішла на смертельний (для себе) риск — обережно винесла Яшку на битий шлях. І Деркач, сполошивши Яценкову сім’ю, в оточенні галасливої обідраної дітлашні проїхав уздовж усього села. Люди виходили з темних землянок, мружились на сонце, перегукувались один з одним. Мабуть, щось тривожне, весняне проклюнулось у захололій душі степовика.

Оксана Трояниха вже не могла навернутись до запліснявілого погрібця. Тугіше стягла під пахвами хустку, побрела, тиха й задумлива, до кузні. Серед іржавого залізяччя знайшла старий леміш, обривком дроту підвісила його до стовпчика.

Бам, бам, бам, — понеслось над Інгулом. Здавалося, то весна закалатала у дзвони, скликаючи людей на хліборобську раду. І звідусіль висипали жінки, діти, закислі в німоті баби та діди.

— Доброго дня, сусіди. Що там таке?

— Видко, власть приїхала.

— Не купанти, часом, повертаються?

— І скаже таке. Щоб вони в могилі поверталися.

Юрба обступила Трояниху, голодні очі вп’ялися в закутану жінку, що била і била в леміш, струшуючи на землю журавлиний дзвін.

— Ну що, люди? — сказала Трояниха. — Доки ж у ноpax сидіти? Ховрахи, і ті повилазили. Якось жити треба. За дітей думати.

— Та воно пора. Земля підсихає.

— Отам, на горі, і сіяти можна.

— Сіять, то сіять. Колгоспу ж наче нема.

— Мо’ старшого виділить?

— Трояниху. У неї чоловік бригадиром був. Хай береться Оксана.

Мов гора кавунів на возі — похилені голови криничуватців. У хустках, шапках, у картузиках. Сонце притрушує їх весняним ряботинням. А за юрбою, за скаліченим селом — рахманний степ, танками утоптаний, зливами прибитий. Хто підніме його? Чим? Голими руками? Удовиним потом?

— Мужика годилося б за старшого, — обняла Трояниха сумним поглядом натовп. — Може, ви, Денисе? — звернулась до старого Яценка.

— Ви мене знаєте, люди. Пиляти скажете — пилятиму, тесати — тесатиму. А до бригадирства руки не стирчать… Берись, Оксано.

— Берись, берись, Оксано! — загомоніла юрба.

— Ну, то слухайте, товариші колгоспники. У кого яке збіжжя є, жито чи просо, гляди, й пшенички вузлик, городнього насіння, картопелька — несіть докупи. А ви, Денисе, складіть комірчину, гуртом допоможемо, для посівматеріалу. Думаю, Кудим зерна підкине на розвод.

— Кахи-ках!.. Знаця, того й зерна жменя.

— Не скісняйтесь, діду, потрусіть приполи.

— Дасть бог врожай, восени віддамо.

— Та я що? Як люди, знаця, так і я. За родную власть…

— То й добре. А ви, молодиці, готуйте реманент, у кого лопата, вила, сапа, — держаки Яценко витеше, — завтра й у поле. Чого ж нам ждати?

— Звісно, і так засиділись, хай йому решето.

— Бур’ян пре, як з води. Не посіємо зараз — заглушить росточки.

— І ще, громадяни, одне. Попросимо Ольгу, хай після роботи, — не часто, коли зможе, — на пошту в Сасове бігає. Вона моторненька. Дивись, новину принесе, як там на фронті, а й раптом письмо.

— Письмо… письмечко… хоч би вісточку, — зашепотіли спраглі за ласкою, за добрим словом осиротілі вуста. Наснилося, хай на мить, що зійшлися губи до губ: трепетні дівочі і жарини парубоцьких, зів’ялі від довгого чекання материнські й гіркі від пороху солдатські.

— Попросимо Ольгу?

— Ой, та я сама бігатиму! І ранечком, і вечерком, і за всяку погоду. Може й Марусинка озветься.

Можна було й розходитись по своїх кутках, але криничуватці топталися один коло одного. Оврам Диня шкріб п’ятірнею волосаті груди, плюскав тепленькими очками:

— Ех, Трояниха, не знала б ти лиха! Труснула мою душу, як грушу… У кого табачок?

— Пригощайся, Овраме. Звиняй, одна потрюха, шкварчить, клята, ще й стріляє.

— Я був живцем себе поховав. Глядь, жінки підняли.

— Наша женщина, щоб ти знав, як верба. Скільки не гнули, не топтали її, а вона коріння пустить — ожива!

— Нашому роду нема переводу. Не було й не буде.

Погомоніли степівчани і понесли весну в розтривоженому серці до своїх землянок. Прийшла ніч, місяць-молодик золотим серпом повис над Інгулом, зітхала темна вода в очеретах, зітхала українська мати, ворочаючись на лежаку.

1 2 3 4 5 6 7