Дядя Максим повісив на кілок плащ, портфель і скомандував:
— Несіть молоток, гвіздки! І дроту пошукайте!
Сам пішов за хату, притяг стареньку драбину.
До паркану міцно прибив високу жердину, потім обережно зняв з гачків скриньку і дротом прикріпив її вгорі.
— О, тепер справжня шпаківня! — сказав задоволено.— Пірат уже не залізе туди.
Дядя Максим спустився на землю.
— До речі, а де цей розбійник?
— Ми арештували його,— сказав Юрко і загадково підморгнув Іллюшці.
— Як то — арештували?
— Ходіть, покажемо.
Всі троє пішли в Юрків сад. Тут, під грушею, стояла догори дном розсохла дерев’яна діжка. Юрко навалився плечем, перехилив діжку — і з-під неї, як очманілий, вискочив Пірат. Кинувся до груші і — разраз-раз! — видряпався на саму верхівку. А тоді як закричить: "Мя-я-у!" Мовляв, більше не буду, простіть мене, людоньки!
— Отож дивись, злодюго! — пригрозив йому Юрко.
* * *
— Іллюшо! Юрасю! — гукнув через тин художник.— Скоріше сюди!
В одну мить хлопці були у дворі дяді Максима. Господар метушився біля хати, схвильовано поправляв окуляри на носі:
— Шпаченята вилетіли! Он вони!
На осокоровій гілці, що нависла над тином, сиділи молоді шпаченята. Мати-шпачиха перескочила на вищу гілку і щось скоромовкою загомоніла до дітей, ніби підбадьорювала їх, запрошувала до себе.
Одне шпаченя присіло, напружилось і пурхнуло до матері. Ось воно повисло на гілочці, злякано затріпотіло крильцями, а коли твердо стало на ноги, переможно запищало на весь двір. За сміливцем потяглося друге, потім — третє і четверте шпаченя. А мати забралась ще вище і знову кликала до себе малюків.
Хлопці, ніби то вони самі вчились літати, стрибали й верещали від радості. І поки вони носились круг осокора, дядя Максим щось спішно черкав олівцем у блокноті.
— Гей, козаки, оцініть роботу! — і простяг аркуш паперу.
Глянули хлопці — аж у долоні сплеснули. На малюнку — двоє шпаченят. Ну просто живі! І чимось схожі на них, Юрка та Іллюшку. Такі ж веселі, меткі, невсидющі!
Хлопці стояли посеред двору, захоплені красою життя і його відблиском — простенькою картинкою художника. А на верхів’ї осокора співала, аж захлиналась дружна сім’я шпаків.
* * *
— Мамо, то це вони — рятівники наші? Це вони підняли шпаківню аж до хмар?
— Вони, дітки, вони.
— А літати вони уміють?
— І літати, і плавати, і будувати — все уміють. А чого не вміють — вчаться.
— А хто ж вони такі?
— Люди. Найкращі друзі наші.