Так, я вважаю, що можна набагато більше довідатися із розповідей сучасників про Івана Франка — людину і творця, ніж, скажімо, із сотень наукових праць про нього.
Очевидно, я не передаю дослівно все сказане тоді Дариною Дмитрівною, передаю тільки її думки про важливе значення найменшого і найтоншого штриха, часом маленької деталі, інколи малопомітної події — усе це кидає промінчик світла на творчу індивідуальність.
Я запропонував тоді Вільде написати для журналу "Жовтень" декілька портретів-есе про сучасних їй письменників — про живих і про тих, яких уже нема поміж нами.
— Ловите мене на слові? — сварила на мене пальцем; вона любила жартома сварити на співбесідника пальцем.— Я справді в боргу перед багатьма письменниками, яких добре знала, зустрічалася з ними, дружила і про яких багато могла б розповісти. Візьмемо того ж Михайла Яцкова. Свого часу у зв'язку, здається, з його ювілеєм, я писала про нього щось на кшталт "відкритого листа". Та це було щось несміливе, експериментальне. Мені Яцків не раз розповідав і про свої невдачі, і про свої злети.
Або ж візьмемо того ж таки Козланюка...
— Тож навіщо далеко відкладати? — наполягав я на своєму "замовленні".— Будь-який номер журналу у вашому розпорядженні, Да-рино Дмитрівно.
— Коби ще...— блиснула вона весело окулярами (мені завжди здавалося, що вона носить окуляри для того, щоб люди, випадкові перехожі, не підглянули її веселої і доброї вдачі).— Коби ще редакція зарезервувала для мене не тільки номер журналу, а й також час. Мені здається, що я знаю, чому так мало в книжках і у пресі письменницького слова про наших колег. Ми вічно не маємо часу; ми носимося з романами, драмами, повістями, бо це головне, а інші матеріали, які видаються не так важливими, відкладаємо на колись... відкладаємо на старість. І часто не встигаємо,— зітхнула.
Того ж вечора я продовжував розмову з Дариною Дмитрівною на розпочату тему. Власне, мене цікавили зеренця, подробиці, епізоди, які стосувалися її взаємин з Ярославом Галаном; тоді я працював над сценарієм про публіциста-трибуна, і мені був дорогий буквально кожний новий штрих з його життя і творчості; я навіть планував, що Вільде ввійде в мій фільм і розповість про свої найцікавіші зустрічі і розмови з Галаном.
Вона, однак, рішуче відмовила:
— І то знаєте чому? — запитувала і водночас пояснювала свою відмову.— Десь-колись, здається, в університеті на вечорі, присвяченому пам'яті Ярослава Олександровича, я мала необережність висловитися, що Галан попри всю свою громадянську відвагу остерігався... і, остерігаючись, відчував свою смерть. У цьому він мені признався сам. А комусь із моїх критиків це не сподобалося... мені так передали. Деяким критикам хочеться бачити Галана тільки глашатаєм із бойовою сурмою, тільки з карабіном у руках. Та навіщо його обкрадати? З одного боку, це правильно: Галан бійцівською своєю натурою схожий на непримиренного Івана Вишенського. З другого боку, Галан — це також глибокий лірик, філософ, першорядний драматург, полум'яний патріот рідної землі.
Був такий вечір,— продовжувала Вільде,— коли Галан прийшов до мене. У 1948 році мене обрали депутатом до Верховної Ради У PCP, і я з тієї щасливої нагоди зібрала в себе вдома вузьке коло товаришів, серед них був також Ярослав Олександрович. Він, як завжди, до келіш-ка майже не торкався, не виголошував палких тостів і промов, сидів собі тихо, слухав і усміхався. Коли ж прощався, то, цілуючи по-старомодному в руку, сказав:
— Аж дух захоплює... так високо тебе піднесено. Та, на висоті перебуваючи, не зазнайся. Час, як бачиш, стоїть суворий: іще наша земля од війни не відпочила, іще йде ломка старого... а коли ламається, то часом за великим гуркотом якийсь там збайдужілий чиновник, запаморочений текучкою дня, може не почути людського болю. Тобі ж як депутатові і як письменникові належить чути все, і все тебе має боліти.
Таким різним і несподіваним міг бути Ярослав Галан.
Дарина Дмитрівна тоді роздумувала: чи різним, несподіваним, різким і добрим, немилосердним і щирим міг бути тільки Галан? Кожний письменник — це розлоге дерево, густо поросле гіллям... і на кожній гілочці інше листячко лопотить, інакша пташка співає, по-новому сонце переломлюється, інакше відлунюється пісня.
Воістину: не дерево — цілий світ.
Вона, мабуть, уявила себе деревом, в якому вміщений всесвіт, бо задихнулася:
— Мені інколи здається, що я живу тисячу років. Іще мені здається, що вмію підслуховувати людські думки. Тільки ви мене, Романе, не видавайте. Чуєте?
— Я був підлітком,— якось розповідав я Дарині Дмитрівні,— коли роздобув книжку "Метелики на шпильках", яку написала жінка, що мала неукраїнське, інтригуюче прізвище — Вільде. Не буду сьогодні хвалитися, що пам'ятаю усі історії з повістей збірки, запам'яталося тільки, що книжка була в м'яких палітурках... і ще пам'ятаю: тримаючи книжку в руках, я тоді уявляв собі метеликів, поприколюваних на шпильках терену. Чи був це символ людського страждання? Не знаю. Я, сільський підліток, був далекий від переживань довоєнної міщанської молоді, про що йшлося у книжці. Начитавшись Шевченка, Франка, Нечуя-Левицького, Лесі Українки, я вважав, що література повинна торкатися і описувати тільки "громадський чин", діяльність, яка йшла на користь цілому народові. У книжці Вільде мене на той час вразили приземлені інтереси міщухів, щось дуже "буденне".
— Цікаво, як би ви сприйняли мої "Метелики" тепер, через тридцять років,— перебила мене Дарина Дмитрівна.— Я вам колись принесу цей збірничок, десь він у мене є... Прочитаєте?
Свою обіцянку вона не виконала. І не можу ствердити, чи "Метелики на шпильках" старого видання збереглися у бібліотеці Дарини Дмитрівни, зате свідчу, що, буваючи в хатах колгоспників — своїх краян, я випадково то тут, то там натрапляю на старі, геть зачитані книжки з давньої читальняної бібліотеки. І хто знає, може, колись знову зустрінуся з книжкою "Метелики на шпильках", яка колись уперше відкрила мені письменницю на ім'я Ірина Вільде.
При нагоді, може, через тиждень, Дарина Дмитрівна повернулася до попередньої нашої розмови:
— Можете не повірити, Романе,— говорила,— але я весь час роздумувала над епізодом, про який ви оповіли. І знаєте, що мене схвилювало і що мене тривожить: я хотіла б дізнатися, як вплинула... ні, не конкретно котрась із повістей "Метеликів на шпильках", а будь-яка інша із повістей "Метеликів на шпильках", а будь-яка інша книжка, особливо мої "Сестри Річинські", впливали на характер, на душу читача? Що в ньому, в його душі зосталося від моєї книжки? Які думки збурила, переживання? Чи став він кращим? Бо ми, письменники, прагнемо... так, прагнемо, якщо не в голос, то потаємно прагнемо поселити добро в людському серці. Інакше навіщо писати книжки?
Я собі оце недавно отак фантазував: пустити поміж люди на рік чи два книжку з тією умовою, щоб вона повернулася назад до письменника... щоб повернулася з надписами, нотатками, з читацькими, може, сльозами або ж із байдужістю.
Ви уявляєте собі письменника, який одержав назад з народних нетрів свою книжку, яку ніхто не прочитав... а коли й прочитав, то не заплакав над нею, не замислився, не скреготнув зубом, не сполотнів од ненависті, не застогнав від сердечного болю?
Може б, тоді менше поміж нами плодилося байдужих книжок?
У вересні 1945 року я вступив у Станіславське педагогічне училище, куди мене, босого і напівроздягнутого, але зате в капелюсі, привів мій краянин Василь Юрійович Процюк, який потім загинув від рук українських буржуазних націоналістів. При педучилищі в колишньому монастирі сестер-василіанок була в нас своя так звана базова школа, директором якої назначили переселенця з міста Холма Володимира Островського.
Почекайте, це був той самий Володимир Островський, який написав повісті "Князь Сила-Тур", "Під однією булавою" та інші свої твори, які були, щоправда, невисокого гатунку і політично не завжди зорієнтовані, зате щедро друковані львівським видавцем Іваном Тиктором? Виявляється, той самий. Він міг ще про себе додати, що в Луцьку і в Холмі видавав "кооперативні часописи", неодноразово помилявся, однак після переїзду до Станіслава (тепер Івано-Франківськ) щиро хотів перебудуватися, в обласній газеті "Прикарпатська правда" неодноразово виступав з відповідними статтями. Журнал "Радянський Львів" видрукував його оповідання "Хочу бути мамою", а журнал "Україна" — новелу "Повернення".
Говорю про все це з певною поінформованістю не випадково. Старий, невисокий на зріст, щуплавий директор базової школи на своїх уроках педагогіки ділився з нами, першокурсниками, кожною своєю новиною, пов'язаною з його літературними успіхами. Пам'ятаю, він радів як дитина, коли Юрій Смолич, тодішній редактор "України", прислав йому телеграму про видрукування у журналі його оповідання.
Природна річ, що з десяток студентів училища, які пробували кволі свої сили на літературній ниві, "тяжіли" до Островського, давали йому читати свої перші витвори, очікуючи його присуду.
Інколи він запрошував нас на "літературні вечері" до себе додому в невеличкий будинок на Політичній вулиці, яка тепер названа іменем Дмитра Макогона — батька Ірини Вільде. Голодне післявоєнне студентство радо бігло в гості, щоб бодай вдосталь напитися чаю — вечори ми не випадково називали поміж собою "літературними вечерями".
Старий Островський з дружиною жив убого, видно ледве зводив кінці з кінцями і, певно, наше чаювання влітало йому в копійочку, ми це розуміли і віддячувалися йому хто чим міг: хтось приносив ворчик привезеної з дому картоплі, хтось — камси, купленої просто з бочки на станіславському базарі, а хто брався за сокиру й поспішав до повітки нарубати старому дров.
Одного вечора, коли ми постукали у двері, на поріг вийшов сам господар і попередив:
— Будьте, хлопці, розумні: у мене в гостях Ірина Вільде — відома наша письменниця.
Вільде?
Я тоді вперше побачив "справжню письменницю і, правду кажучи, був розчарований: я очікував від письменниці чогось виняткового, неземного, і в зовнішньому вигляді, і в поставі, і в розмові. Тим часом Вільде була вдягнута дуже просто — у грубий вовняний светр, розмова, яку вона вела за столом, теж не стосувалася літератури; вона цікавилася у "пані" Островської про ціни на базарі, кілька разів допитувалася, чи можна дістати у спекулянтів "фабричне" мило.