Говорю се не лиш для твого здоровля, але в обороні краси.
— Що будемо займатися такими дурницями, як моє здоровля. Ліпше говорім про що інше. Я знаю, що роблю зле сама навіть зі собою, але що ж пораджу, коли не годна інакше...
Криса вдивився в свіжі копички сіна недалеко, від яких ішов запах.
— От, видиш ті копички — я би з радої душі викачався на них, але в твоїх очах було би се неприличне, дике! Ти розглядала би ся, чи люди не підзирають тебе і не обмовляють, бо людське око — то прецінь така блаженна інстанція, що видить навіть твою муку, гіркі болі, терпіння і старається помочи тобі, ха-ха-ха! — Криса гриз нервозно папіроску. — Говорю се нині для того, що з життя впав мені під увагу яркий контраст до цілої твоєї натури. В часі твоєї неприсутності мав я нагоду пізнати одну гуцулку... Не знаю, з котрого боку маю зачати про неї?.. Возьмім приміром таке, що оповіла мені зі свого способу життя. Вліті наносить води в сад і купається там та вилежує на сонці, гола як ящірка. Нічого в тім особлившого, але се вже ціхує людину зовсім відмінного типу, ніж ти. Або приміром таке: по другім разі нашої знайомості заходить вона в мою робітню, ведемо розмову про всякі справи допізна, потім вона ночує у мене без ніяких короводів, зовсім як товариш, мужчина! І се нас ні до чого не обов'язує! Скажи, чи є в тім що надзвичайного, неморального?
Альва слухала тих слів з запертим віддихом, позеленіла, але не виявила по собі нічого, лише відповіла спокійно:
— Розумію її, але я не могла би так поступити.
— От, в тім саме чорт, що ти навіть в найдрібнішій справі не годна зробити так, як би хотіла й як дійсно повинна, лише так як тебе витресували. Ти будеш лютувати, корчитися під тою тресурою, але на волос не відступиш від неї, бо зараз пекло втворилося би ся під тобою. Ти набредеш собі в своїй анемічній уяві якусь наймарнійшу постанову, приміром виїзд до Берліна, і носишся з тим, але в купіль будеш тягнути також і сорочку, бо вона, ну, бо вона краща і моральнійша, ніж твоє власне живе тіло. Се одна з тих незлічимих дрібниць, якими ти спутала себе, в тім фальш і вся трагедія твого життя.
Альва спитала зі силуваним спокоєм:
— То інтелігентна людина, про яку ти згадував?
— Но, так. Ближче не знаю... Студентка...
Альва терла долонею по руці, зиркала збоку лівим оком на Крису, на її лиці замерз потайний, гіркий усміх. Подумала:
"Но, так — тепер розумію"...
Вкучилося йому. Глянув на годинник і сказав:
— Маю ще навідатися до одного товариша.
— То ходім, я підведу тебе. Добре?
— Прошу.
Зайшли на четверту вулицю. Коло самої брами Криса завернув і підвів Альву до рога, вона вернула ще раз з ним, він підвів її знов.
— Ти під котре число мав піти? Може, вже час, а я спинюю тебе?
— Так, вже пора, але я не хочу знов забирати тобі часу.
— Але ж я не маю нині нічого до роботи.
Криса був лихий.
"Вона підглядає мене, — подумав. Зрештою, було йому байдуже. — Нині не пригорнув я її, не поцілував за цілий час розлуки, — нехай там. Вона і так того не потребує..."
XIII
Ждав в парку на поперічці, а головною дорогою мала надійти Альва. Сидів на старій прогнилій лавці і міг з-поза корчів видіти на яких сто кроків. Вкучилося чекати, витягнув з кишені книжку і думав над творчістю Арне Дібфеста, що написав дві новели і вмер в двадцятім році на сухоти... А він чекає на дівчину... Чи не ліпше, якби вона прийшла в його хату або він до неї?
Аж тут показалася Альва! Не видить його, лиш іде скоро, вже право нього, вітер обвиває сукню, з трудом добуваються стрункі коліна, вона лине похилена вперед, з довгим носом, достоту як слонка, — в Крисі збудилася приспана, стрілецька жилка.
— Ох, якби мені тут моя рушничка!
Добув мигом пістоль і вицілив. Здавленим свистом шибнув стріл серед вітру, Альва помчала далі. Криса оббіг стежкою і вийшов на дорогу.
Альва видивилася врадувана і спитала:
— Я спізнилася, може?
— Ні, сим разом я!
— Та-ак!? О, то зле!
Довгий час не в'язалася розмова, врешті Альва жалувала, що розминулася зі своїм званєм. Мала одиноку охоту піти на медицину, але обставини зложилися так, що вона не могла. І тепер ще мріє про той стан і видить в нім своє одиноке утрачене щастє.
— Чи ходить тобі о становище, хліб чи о науку? — спитав нетерпеливо.
— Преці становиська не здобуваєся без праці.
— Отже, кажи, що подобалося тобі становисько лікаря, який щодня має до діла з ранами і перев'язками. Щодо науки, то не лише медицини, але всього нині вільно вчитися.
Стиснула його нервозно студеною, як лід, рукою.
— Ні, ти мене зовсім не розумієш, ги-ги-ги!.. Я хотіла би краяти трупи... Заходжу не раз з одною приятелькою на просекторію, снуюся по всіх закамарках, куди навіть професори не заглядають, і придивляюся всяким небіжчикам.
Криса пересунув уважно рукою по плечах дівчини.
Рисувала парасолькою по піску, глянула збоку попри себе і закинула сукню на коліна.
— Що сталося? — спитав Криса.
— Десь на цвях... або, може, міль... Він посмотрів уважно.
— Ні, се від кульки... Глянула здивована на нього.
— Що ж в тім надзвичайного, — сказав спокійно, — може, і тебе хотів хтось взяти під ланцет, аби відкрити тайну...
XIV
Вертав зполудня домів, назустріч в сінях надійшла Ольга.
— Я була у вас і лишила картку, щоби ви зараз прийшли до мене, бо зі мною дуже зле.
Ввів її в робітню. Ольга сіла і попрохала склянку води.
— Що ж сталося?
— Мій наречений смертельно хорий. Криса дивився їй в очі, вона сиділа студена і як би здержувала сміх та силувалася укрити остатну брехню.
— Відки ви довідалися, що він хорий?
— Дістала телеграму.
— Де ж вона?
— Лишила дома.
Криса ходив по хаті і тер чоло, врешті станув навпроти Ольги, дивився їй остро в лице і говорив, а в душі поборював сумнів:
— Тут нема що гаяти час. Моя рада така: їдьте зараз до нього. Як не маєте грошей, то позичу вам..
— Я не можу їхати, бо він того не бажає. Криса видивився.
— Як-то не бажає?
— Я мала виїхати відси раз на все до нього, — ми так умовилися перед кількома місяцями, — тим часом він пише тепер, що лишився без місця, в крайній нужді, і щоби я не приїздила, бо буду лише завадою для нього.
— Падлюка ваш наречений! — крикнув Криса і вгатив кулаком в стіл, аж Ольга підскочила.
Визвірилася, він схопив її за руку, сказав два слова і спитав:
— Так чи ні?
Упала як підкошена і простогнувала слова мертвим голосом, як з-під води:
— Так, я — рятуйте мене — до смерті буду вам вдячна — до смерті не спроневірюся вам.
Відітхнув і ходив по хаті, як звір по клітці.
— Ге, герой з-під кінського копита! Дайте тут той лист; я поїду до вашого нареченого і зітру йому кості на муку.
— Не маю при собі, зім'яла дома і кинула за ліжко. Криса стямився і станув:
— Але не розумію одної річі: ви зачали за телеграму, а тут говорите про якийсь лист?..
— Телеграму дістала я вчора від його товариша, а нині лист від нього самого.
Криса так був прибитий, що не полапався на брехні.
— Позвольте мені папіроску. Поклав тютюн на столі.
— Сядь коло мене.
Сів, вона обіймила його і вцілувалася зимними устами, як роздавлена сливка. Відвернув лице і здержувався, аби не порскнути сміхом.
Вмить став поважний і відсунувся від неї.
— Обійми мене трохи, я нині дуже бідна.
Пригорнув її і гладив по голові.
Змінила голос і зачала шепелявити, як дитина. У інших дівчат в деяку хвилю виходить се зовсім природно, в Ольги разило штучністю, але Криса мовчав і слухав.
— Знає-с, Юрасю, я взе стільки витерпіла від людей... Я віддаюся їм цілою душею, цілим серцем, а вони ніколи не розуміють мене, лисе кривдять.
— Зірви з людьми, будь сама!
— Ще в часі розрухів посвятила ся я для партії, переховувала у себе брошури, гроші, товаришів, за якими стежила жандармерія, а потім при процесі свинота зложила всю вину на мене.
— Покинь всіх товаришів на світі, будь сама, відшукай себе!
— Але я мовчала, як гріб, вини не могли мені доказати і мусили випустити з тюрми... потім жерли мене дома так, що я не могла видержати і поїхала вчитися на власний кошт. Начальник партії, директор Цедергольц, вистарав для мене посаду в "Народнім двигарі".
XV
"Дорогий Приятелю!
Перед хвилею стояла я і дивилася на тебе, як перейшов коло тої, для якої ти не байдужий!
Та сталося се не случайно, — я нарочно станула на боці, се справді по-дурному, але хотіла, аби ти прочув, що я так близько коло тебе. Спостерегла тебе цілком нечайно і, як все в таких случаях роблю, подалася взад, але не відійшла, ждала, але ти не звернув голови в мій бік. Пішла я в парк і тут на лавці, де ми звичайно сиділи, пишу тих кілька марних слів до тебе. Не хочу тебе спонукати, аби ти відізвався до мене або прийшов, ні, направду, що ні до чого тебе не взиваю, добре мені в тій самоті, боюся навіть нашої стрічі, чую аж надто добре, що ніколи вже по правді і щиро не поговоримо зі собою. Хотіла я дати тобі образ того, що чую і що передумала від наших останніх сходин, але боюся, що се вийде досить дерев'яне, — знаєш прецінь, що ніколи не потрафлю висловитися добре, але що мені дуже смутно, як ще ніколи не було, се факт.
Все тепер тебе маю на думці, веду боротьбу зі собою, то обвиняю тебе, то знов бороню. Маю якийсь жаль, але до кого? Признаюся тобі, що до себе найбільший, але проти своєї вдачі нічого не можу зробити, я цілком безсильна, борюся зі собою, але вкінці піддаюся, раl zreszta, szesc!
По написанню того всього застановлююся, чи тобі сей лист висилати, знаю, що не любиш такої шкрабанини і в додатку без змісту. На лавці тяжко мені ліпше написати, а таку відчувала я потребу побалакати з тобою і признатися, що дуже, дуже втішилася, коли побачила тебе і що в першій хвилі хотіла укрити ту радість і для того сховалася в вуличку. Хотіла сказати тобі, що хоч навіть не хочу, то все о тобі думати мушу і що по правді бажаю собі, аби ти не старався зійти зі мною. Мрію і вірю, що останеш для мене все такий, який був колись; бувають хвилі, в яких лише такого тебе виджу і всміхаюся тоді... Люблю, коли нічого не маю тобі закинути! Не можу вже більше писати, сподіваюся, що заки сей лист вишлю, може, ще щось допишу.
Постановила сей лист без прочитання вислати, бо могла би стрінути його та сама доля, яка інші стрічає.