Бо ж таки, як і кожному зрадникові, соромно йому було свого лицаря зраджувати. Однак і на другий день підплатив його злий чарівник. І знов Омелько впівдень на сонну сопілку заграв, і знов лицар Ігор заснув, і знову марно його розбудити намагалась прекрасна княжна Оксанка.
А коли сталось так само й на третій день, відлітаючи, сказала Оксанка Омелькові:
— Скажи своєму панові, що більше я сюди прилітати не можу.
Коли ж він хоче мене побачити, хай приїде до скляного замку. Тільки хай попереду свою шапку козацьку на списа повісить. Коли ж ти, Омельку, цього не перекажеш, то не сподівайся, що тобі твої збитки минуться!
І з тим відлетіла на блакитному повозі.
Як же прокинувся Ігор і почув, що йому Оксанка переказувала, розвиднілось йому в голові. Взяв він Омелька за петельки та й почав із ним говорити, але трохи інакше, як попереду говорив. Не хочу я цієї розмови тут переказувати від слова до слова. Буде й того, коли скажу, що скінчилась та розмова так: вхопив козак Ігор сонну сопілку й так торохнув нею по голові Омелечка, що сопілка на скалочки розлетілась, а Омелькова голова тріснула, як достиглий кавун. Така кара постигла його за зраду! Тоді подякував Ігор милій бабусі, подарував їй Омелькового коня, а на прощання сказав:
— Розкажіть, бабусю, чарівникові, що було Омелькові. Коли ж і далі той лиходій до мене чіплятиметься, то скажіть, що й його Ігор Шрубенко зможе побороти. Бо ж не такий чарівник хитрий, коли показав мені, як княжна Оксанка в дійсності виглядає. Тепер я її не то що на землі, а й під землею знайду!
Притис коня острогами і, як вихор, вилетів з бабиного дворища. Грає-скаче під ним кониченько, що відпочивав аж три дні. Але в лицаря не грає серце. Знає Ігор, що з чарівником тяжко боротися без помочі інших чар. А де ти їх тут, у чужому лісі, шукатимеш?! Аж нараз чує він, що глибоко в долині, під тією кручею, на якій він опинився, страшенними голосами сваряться якісь дивні люди. Глянув Ігор додолу та й бачить, що то б’ються на дні провалля страшні великани.
"Певне, теж чарівники! — подумав лицар.— Ну, що ж! Може, вони з тим чарівником, що мені шкодить, у сварці, то мені проти нього поможуть".
І, не гаючи часу, пустив коня під кручу та й став поміж великанами, що саме позасукували рукави, щоб почати знову навкулачки.
В’їхав між них, чемно привітався та й говорить:
— Ясні панове великани! Чого ж це ви такий гармидер ізняли, аж ліс вгинається? Може б, я вам чимсь став у пригоді?
А найстарший поглянув на нього згори та й каже:
— Чи бач, який найшовся Соломон?! Чим же ти нам можеш помогти, комашко?
— Як чим? — не злякався Ігор.— Доброю радою! А ви мені за неї також доброю радою заплатите. Чи згода?
— Ну, та вже згода! — кажуть разом усі великани.— Будь нам за суддю. От,— кажуть,— помер наш батько та й залишив нам оцей плащ з імли. Хто цього плаща одягне, відразу опиниться там, де тільки схоче. Видима річ, що кожен із нас радніший стати власником цього плаща.
— Хм, хм! — сказав Ігор, наслідуючи свого старого тата.— Хм... А знаєте що?
А вони всі разом питають:
— А що?
— От що,— каже лицар.— Бачите оте дерево на краю провалля?
— Бачимо! — кажуть усі три великани разом.
— Так біжіть ви всі чимдуж до того дерева та назад. Хто перший з вас сюди добіжить, тому й належатиметься цей плащ без жодної сварки та бійки. А поки ви бігатимете, позичте мені його на одну хвильку! Я вмить тут буду.
Так і зробили: великани побігли до білого дерева, а Ігор обгорнув себе плащем із мли, та ледве встиг проказати: "До скляного замку!", й ледве він свою шапку на спис настромив, як в тій миті спинився біля красуні-княжни Оксанки.
— Люба моя кралю! Коли й я тобі любий, ховайся мерщій під цей плащ, не кажучи й слова! Поговоримо потім!..
Оксанка не була дуже балакуча та цікава, вмить сховалась під плащ щільно біля Ігоря, а цей тільки гукнув:
— Назад, у провалля!
І в цій хвилині вони опинились у проваллі, по якому саме повертали від білого дерева великани.
Ігор повісив плаща на сучок, сам швиденько в сідельце, посадив позад себе княжну Оксанку і тільки шапкою помахав великанам:
— Дай вам Боже здоровлячка й усякого щастя. Ось ваш плащ!.. — і притис острогами боки коневі.
Та ледве кінь вискочив з котлована, де бігали великани, озвалась до Ігоря княжна Оксанка:
— Лицарю мій милий, Ігорику мій любий! Хочу тебе попрохати про щось дуже-дуже важливе.
— Тільки скажи, моя найдорожча, все з радістю для тебе зроблю, бо ж я тебе щиро кохаю.
— Так спини коника! — говорить Оксанка.— Посідаємо десь під скелею любенько та й поговоримо гарненько.
Вискочили вони з сідельця, пустили коня на зелений моріжок, посідали біля потоку в кам’янім фотелі[25], й почала Оксанка оповідати:
— Насамперед, Ігорю, велике тобі спасибі, що ти мене врятував від чарівного закляття, а ще більше тобі дяка, що ти мене ніколи не питав, хто я й чого була заворожена. Тепер я можу й мушу тобі все розповісти, щоб не сталась потім якась прикра несподіванка. Чи можу я говорити все по щирій правді?
Ігор тільки пригорнув до себе Оксанку:
— Ну, та як же ж інакше?.. Говори, говори все!
— Так слухай! Батько мій був дуже злий чарівник. А оті три великани, що — чуєш? — ще й досі там за скелями б’ються,— то мої рідні брати...
І вона замовкла.
— Хм-хм... — батьківським звичаєм промимрив Ігор. Але ж що був він дуже стриманий, то вчас прикусив губу, щоб не сказати передчасно чогось неслушного, подумав трохи, а тоді й каже:
— Так слухаю, Оксанко, далі...
— Наше володарство,— продовжувала Оксанка,— було в сусідстві з тими маєтками, що придбав їх твій тато, полковник Шруб. У мого ж батька, крім мене й трьох синів, було ще одинадцять дочок. Кожна з них мала на обов’язку завідувати погодою в одному місяці. В дванадцятому місяці погоду доглядав сам батько. Я ж була ще маленька, вчилась різних наук, а звали мене княжною, бо ж батько мене вельми любив і хотів, щоб після його смерті я стала володаркою його земель і добра.
От коли я вже трохи підросла,— чогось одної ночі мені не спалось.
І побачила я, що перед північчю повставали мої сестри з ліжок, раптом перетворились їхні білі довгі сорочечки на білі пав’ячі пера, махнули вони крилами й відлетіли в чорну ніч. Так мене це вразило й зацікавило, що я зірвалась із ліжка й з криком кинулась за ними до дверей. Таж у ту мить вхопив мене за руку мій батько.
— Стій! — гукнув грізно.— Забороняю тобі бігти за сестрами та довідуватись, чого й куди вони відлетіли! Я хочу, щоб ти назавжди зосталась людиною! Йди лягай і забудь, що ти бачила!
Я дуже злякалась, все пообіцяла, чого вимагав батько, й вернулась у ліжко. Та другої ночі, саме перед північчю, я мимохіть прокинулась і знову бачила, як сестри раптом змінились на павичок та одна по одній випурхнули з нашої кімнати. Після того щоночі я прокидалась о тій самій годині, щоночі бачила, як відлітали сестрички, й забракло мені сили терпіти далі цю таємницю. Тоді я попросила в найкоханішої моєї сестриці висвітлення. От вона й розповіла мені, що вони кожної ночі літають до вашої чарівної яблуні на вечерю. Що ж, мені дуже захотілось покуштувати золотого яблучка, може, ще більше, як твоєму татові,— то моя сестричка й принесла мені у дзьобі шматочок. Як тільки я діткнулась того яблучка губами,— враз і я змінилась на павичку. Та моя біда була більша за біду сестер: я вже назавжди стала птахом. Тільки що була я княжною, то в мене на голові виросла золота коронка.
З того часу і я щоночі літала з сестричками до яблуні, а на мою провинність припало керувати дощем в тій країні.
Ігор слухав, затаївши дух.
— Ну, ну, продовжуй, продовжуй! — просив він, коли Оксанка на хвилинку замовкла.
— Батько, перетворивши мене за мою неслухняність на павичку, все ж таки мене трохи пожалів і за якийсь час сказав: "Якщо матимеш щастя, то колись тебе розчарує чудова гра такого юнака, котрий вмітиме бути делікатним, не даватиме тобі недоречних та неслушних питань, як ти це дозволила собі з своєю сестричкою..." Тож чи маю я тепер говорити, як я тобі безконечно вдячна, що ти мене шукав, що перетерпів стільки трудів та небезпек і став моїм рятівником.
— Зате ж тепер ми вже ніколи не розлучимось! — стиснув Оксанині ручки Ігор.
— Ні, ні!.. Ще постривай, мій сміливий лицарю! Ще це не все! Моє звільнення від чарів може стати повним тільки тоді, коли будуть звільнені й мої брати. Тоді тільки я зможу бути твоєю на все життя.
— А як же з них зняти закляття? Скажи швидше! Я готовий на все! — скрикнув молодий Ігор.
— Це й дуже легко, й дуже тяжко,— відповіла з сумом Оксанка.— Вони стануть звичайними людьми тоді, коли їх хтось чужий поцілує в чоло.
— Про мене, хоч і десять разів!
— Але ж ти не можеш досягти до їхніх голів! Бачив, які великани!
— Добра думка більше за всякого великана! — відповів бравий лицар.— Згадай, як я їм порадив поділити плаща й через те здобув тебе. Тож на поцілунок завжди знайдеться рада! Біжи ти, Оксанко, мерщій до них! Вони з тієї бійки та біганини, напевно, потомились, як воли після оранки. Так ти їм скажи, щоб вони нашвидку впіймали пару ведмедів й десяток чи два кабанів та розложили багаття, а ти їм зробиш смачну та масну вечерю. По вечері вони полягають спати, а тоді я обережно під’їду до кожного на коні й поцілую кожного, куди там треба. Все-таки ж то мої майбутні швагри![26] Чи не так?
Та Оксанка вже не витрачала часу на відповідь: вона, мов блискавка, помчала до братів. Зробила їм чудову масну вечерю, ну, а по масній їжі кожному ж хочеться спати. Тож, як великани полягали довкола багаття, видряпалась княжна Оксанка на скелю й почала кивати пальчиком на лицаря-козака. Ігор миттю на коника, підскочив потихеньку до першого брата — та цмок його в чоло! А великан тільки зітхнув й раптом зменшився, мов той балоник, якого ви проткнули голкою. Ігор тоді — до другого, цмокнув і його. І з другим сталось так само, а потім і з третім. Тільки ж третій великан після Ігоревого поцілунку став такий маленький, як хлопчик: дуже-бо сильно поцілував його розрадуваний лицар! І встали всі вони зовсім не такі погані, як були раніш, а цілком такі, як звичайні люди.
Й почали бувші великани дякувати Ігореві, бо, як казали:
"Дуже то кепська річ бути великанами.