Біля нього був старий володар, що з неспокоєм все дивився поміж дівчата, аж нарешті вгледів срібну панночку. Тоді стало його обличчя радісне, він зійшов з підвищення, взяв Попелюшку за руку й провів її на крісло, аж в перші ряди. Там і просиділа вона, аж поки скінчились урочистості й почався славний бал.
На балу ж підійшов до неї князенко й попрохав у танець. Так і перейшли вони вдвох поміж всіма зачудованими гостями цілим садом. Але коли були близько воріт, Попелюшка помислила: чи не час їй вже й додому вертати? А тоді й сказала сама собі: "Імла за мною, імла передо мною" — і враз стала невидимою.
Прибігла додому, швиденько перебралась, поховала в горішок свою красну одіж та й почала приправляти вечерю для мачухи та її дочок. Незабаром і вони прийшли з балу. Не хотіли ні їсти, ні пити, а язики їм вертілись у роті, мов крила на вітряних млинах. Одна поперед одної свої враження викладали, князенка хвалили та про ту срібну красну панянку згадували. А найбільше ж їй заздрили, що сам володар її на крісла сісти запросив, а князенко перший танець із нею танцював.
— А чи не була то та сама панночка, що в минулу неділю приходила до церкви в блакитній сукні? — спитала сестер Попелюшка.
— А, що ти там, Попелюшище, на таких речах тямиш?! Була то інша, далеко за ту, блакитну, краща! Ти б здуріла, якби її побачила.
— От, такої! — на це Попелюшка.— Та ж я її добре бачила, й здалось мені, що була то панночка та сама.
— Де ж ти її бачила? — кинулись до неї й сестри, й мачуха.
— Вона по цій вулиці в срібних черевичках проходила й на наші вікна оглядалась.
— Ах, вона ж така негідниця! Хто їй дозволив у наші вікна заглядати? — закричали злі сестри. Й негайно позабивали всі вікна на вулицю дошками, щоб удруге та панночка не могла до них заглянути.
А тим часом князенко дуже засумував. Ще більш, як батькові, сподобалась йому срібна панночка. Шукав він її скрізь по всьому володарстві, коли ж побачив, що не знайде, заприсягнув, що не буде з жодною іншою женитись; перестав їсти й спати і враз помітно охляв. Бачить володар, що кепсько з його любим сином, покликав усіх мудреців, які були в володарстві, й питає в них ради, як ту дівчину знайти та як князенка врятувати? Три дні й три ночі думали мудреці, а нарешті, один і каже:
— Я маю добру раду!
— Говори! — велить володар.
— Зроби, володарю, новий бал і звели, щоб на нього прийшли всі дівчата з володарства. Мовляв, князенко хоче собі вибрати дружину.
— Добра рада! — похвалив мудреця володар.— Нехай їдуть гінці по всіх усюдах та на сурмах сурмлять, що в неділю буде бал й заручини князенка.
А князенко й говорить:
— Добре, тату, казати: бал і заручини! А що ж, як вона не прийде? Або не почує, як сурмачі сурмитимуть?
— І справді! — каже господар.— Може, десь буде далеко й не почує... Як же тепер зробити? Ну, скажіть ви, мої мудрі мудреці!
Знову думали мудреці три дні й три ночі. Нарешті вже другий і говорить:
— Маю думку!
— А яку? — питає володар.— Говори відразу!
— Великий володарю, завтра — неділя. Вже нічого не встигнеш зробити. Хіба тільки одно: пообіцяй, що коли та красна панянка завтра на бал з’явиться, то ти всім жебракам, що є в твоєму володарстві, подаруєш на зиму по парі нових черевиків, нові торби та по цілому буханцеві хліба. Жебраки ж тоді всіх повідомлять на бандурах.
— Ще й кожному поводиреві дам по цукерку, хай тільки буде, як хочемо,— згодився володар.
Відпустив мудреців і пішов спати.
Але цієї ночі мало в яких хатах, де були дівчата, спали. Там усі готувались до завтрашнього балу в замку. А найдужче чепурились вдовині доньки. І чого вони тільки не робили, щоб бути гарними, й по що вони тільки не ганяли бідної Попелюшки! А в неділю вранці, коли вже вистроїлись та виходили з матір’ю з хати, звеліли Попелюшці, щоб ні обіду, ні вечері не варила, але витрусила з печі сажу й перебрала дві мірки брудного й занечищеного маку.
Хоч і не мріяла Попелюшка бути знову на балу в замку, але, коли почула такий розказ, дуже посмутніла. Хто ж бо в неділю святу сажу трусить? А перебрати дві мірки маку... На це ж треба півроку!.. Сіла вона за стіл та мало-мало не плаче. Аж чує: хтось стукає у віконце. Оглянулась і бачить: знову той синьо-золотий знайомий пташок у хату проситься й горішка в дзьобику тримає.
— Не журись, Попелюшко! Все буде дуже добре. Ось маєш нову сукню на бал. Піди одягнися. Тільки спочатку винеси надвір коші з маком. Голуби тобі все враз переберуть. А за комин також не турбуйся: чорний кіт обіцяв, що він димарем кілька разів пролізе й усю сажу витрусить. Так іди щаслива, тільки не спізнюйся додому!
Вхопила Попелюшка коші з маком, висипала їх на дворі, розкусила горішок, а відтіль випала суконка, вся золотом ткана, золоті прозорі панчішки й золотом куті чудові черевички.
Подякувала дівчина любому пташкові, перепросила голубів і чорного кота, що дає їм у неділю важку працю, одяглась, подивилась у воду — й отямитись не могла. Дійсно, такої красуні, як була тепер сама, вона й у сні не бачила.
До володаревого замку прибула Попелюшка в золотій одежі саме на початок балу. Як побачив її князенко — так враз і ожив. Подав їй свою руку й зараз узяв до танцю.
А в палатних садах людей повно-повнісінько! Та всі на Попелюшку дивляться не надивляться, а красі її та одежі не надивуються. І засоромилась Попелюшка. Стало їй ніяково, що вона, служниця своєї мачухи та нерідних сестер, стала осередком уваги з боку князенка, володаря, значних панів і такої кількості людей. Почервоніла вона, як вогник, і, коли князенко підвів її до свого тата-володаря та мами-володарки й почав говорити, що вибрав її собі за наречену, промовила в думці: "Імла — за мною, імла — передо мною" — й враз, немов під воду пішла, зникла, неначе ніколи й не стояла попліч з князенком. Тоді, невидима, майнула вона до виходу з палатних садів, щоб якнайшвидше прийти додому та вже не дати себе більше звести жодним чарам.
Але князенко був хитріший за свого тата. Відчував він, що вона й тепер так несподівано з балу втече, як втекла минулого разу, й слід за собою замете. І тому звелів, як тільки та дівчина в палатних садах з’явиться,— перед виходом із саду вилити кілька бочок густого меду. Мовляв: як ускочить вона в мед, прилипне й тоді не матиме як утікати.
Отож як вибігла невидима Попелюшка з саду, то й почула, що ніби хтось її вхопив за черевички. Смикнула вона ніжку раз, смикнула вдруге та, що була легесенька, як пушинка, висмикнула ногу з одного черевика, що так і вліпився в мед. А черевичок, як від неї відділився, враз став видимий. Слуги кинулись до нього, перелякана ж Попелюшка чкурнула чимдуж далі в одному черевичкові. Так і добігла вона, шкутильгаючи, просто додому. Зараз переодяглась у свої лахи, але від хвилювання забула свою золоту сукню всунути в горішок, золотий же черевичок від меду відмила й повісила сушитись над піччю.
Аж незабаром повернула й мачуха з доньками. Такі схвильовані, такі роздратовані! І не глянули вони ні на перебраний мак, ні на Попелюшку, уст не зачиняли, тільки про дивовижну золоту панночку оповідали та осуджували, яка вона нечемна, що навіть від свого нареченого-князенка втекла!
— І хто б вона могла бути? — повторювали раз по раз усі три.
Аж тим часом ціле вдовине обійстя наповнилось несподіваними приїжджими гістьми. Були то палатні слуги й володареві гості, а між ними й сам князенко. Увійшов він зі своїм ловчим просто в хату до вдови, хоча майже нічого не побачив у хаті з позабиваними вікнами, однак привітався та й каже:
— Невідома красуня в золотій сукні, що я її собі за дружину вибрав, стратила при виході з мого саду оцього золотого черевичка. Слід же другого черевичка та босої ніжки ведуть аж до цієї хати. Прошу ласкаво приміряти, щоб я знав, кому належить ніжка, що була в цьому черевику.
Зраділи вдовині дочки, вмить роззулись, таж нічого з того не виходило: перша ледве-ледве натягла маленького черевичка на великий палець своєї ноги, а друга ніяк не могла всунути п’ятки. Бачила це вдова й непомітно під столом передала своїм донькам гострий-прегострий ніж. Тоді перша, думаючи, що як стане вона князівною, пішки нікуди ходити не буде, тільки в кареті їздитиме, без жалів відкроїла собі великого пальця, а її сестра відшматувала собі цілу п’ятку. Але не помогло й те: і покалічені ноги не могли вміститись у малесенькому черевичкові.
Засмутився князенко, аж це йому ловчий і говорить:
— Світлий пане, дивіться-но: таж тут ще одно дівча за припічком ховається. Може, то їй належить цей черевичок?!
— Та Бог з вами! — закричала, махаючи на них обома руками, вдова.— То ж бо наша брудна Попелюшка. Лишіть її!
Але тим часом ловчий побачив другого золотого черевичка, що сушився над піччю. Подав Попелюшці князенко черевичка, а Попелющина ніжка так і шугнула в нього!
От зрадів тоді той князенко так, що й сказати не можна! Взяв ніжно за ручку Попелюшку та й говорить:
— Вітаю ж тебе, моя наймиліша! Даремно ти мене соромилась і від мене тікала. Прошу ж тебе: не відмовляйся й будь моєю дружиною!
Схилила Попелюшка красну голівку та бачить, що нема як далі викручуватись, й тихенько промовила:
— Хай станеться, як бажає ясний князенко!
Вхопила золоту сукню та черевички, вскочила в хату, вмить переодяглась й вийшла до князенка.
Тоді вивів її князенко з хати, посадив у повіз — й понесли їх коні, як вихор. Так швидко вилетіли вони з вдовиного обійстя, що ні сама вдова, ні її доньки навіть не встигли й рота роззявити. Хотіли були Попелюшку наздоганяти — та дарма праці: мачуха була вже стара, а доньки обидві шкутильгали через порізані ноги. Так і лишились вони в хаті з широко роззявленими ротами, бо їм віддих у грудях від злості та досади сперся.
А тим часом убога Попелюшка стала князівною, а потім і володаркою всієї країни. Тоді молодий володар роздав усім жебракам нові черевики й нові торби, як обіцяв, і з того часу в тій країні всі люди ходять обуті, а всі жебраки мають гарні писані торби.
[16] Горсетки — тобто корсетки — верхній жіночий одяг, пошитий в талію з кольорової тканини.
[17] Попередниця — фартух.
[18] Обрус — скатертина.
[19] Пописатись — показати себе.
[20] Вистроїтись — гарно вбратись.