Чмелик

Василь Королів-Старий

Сторінка 4 з 92

Просто не можна витримати від хлопців. Власне, як подумати, то вони мені нічого дуже лихого й не чинять, але ж так по-дурному глузують. Той дурноверхий Мишка вигадав вчора мені прізвище: "Український человєк-собака з Костромських лєсов". Це ж чиста дурниця але ж мене страшенно дратує, що він цілісінький день гавкає мені те саме, те саме й те саме. Добре, що я втік до Миколаївського саду й захопив з собою свої записки. Принаймні тут можна писати...

Так про Старушка. Я знаю пана Старушка ще з дитинства. Він приїздив до нас щороку влітку, а часом, то на Різдвяні Свята. Завше тоді в нас у хаті було весело, шумно, повно сміху. Тато його дуже любить та й мама так само. Тато, я не знаю, чого, часто його називав "Пан Гипербола", а мама часами говорила, що він "наш благородний шовініст". А як цікаво його слухати, й чого, чого він тільки не знає! Та й не диво, коли він об’їздив мало не цілий світ і був аж в самій Америці! Він навіть особисто знайомий з Едісоном!.. Я з ним також приятелюю, ще змала. Кажуть, що як я ще був малий, то я звав його "дідусь Старушка". Але сам я того не пам’ятаю, пригадую тільки добре, як він вчив мене танцювати гопака. В Києві я вперше побачив його на двірці, як виїздила мама, у мене закапали сльози з очей, а він поклав мені свою руку на плече й сказав:

— Не плач, юначе! Козаки ж не баби! Вони не плачуть і при найбільшому горі. Вони тільки не забувають образи. А хто плаче, у того образа спливе з слізьми!..

Старушок тепер прийшов до дяді, щоб розпитати, чи не чути чого про тата? Мама також обіцяла йому писати з дороги й він так само має картку з Курського, майже таку ж, як і ми. Мені здається, що дядя або ж його не любить, або ж трохи боїться, особливо, коли Старушок починає гарячитись й кричати. І я помітив, що дядя з ним говорить тільки по-українському, бо Старушок страшенно лається, коли почує від когось з наших людей кацапське слово. Мишу й Ваню він через те інакше й не називає, як кацапчата, або так кумедно говорить: "Мішутка, Ванятка, под-кась сюда!" Але, мені здається, що мене він дуже любить найбільш за те, що я дома ніколи не "штокаю". Я був на початку розмови з ними, але ж, коли Старушок спитав, а що буде далі зо мною — то дядя звелів мені вийти. Мені те було прикро, бо дома мене б ніколи не вигнали,— й я пішов за ворота. Швидко вийшов і Старушок; спитався, чого я тут стою, а потім сказав мені побігти до дяді й повідомити його, що ми підемо вдвох до міста, а він покаже мені старий город. Дядя спочатку пом’явся, але дозволив.

Ми пішли пішки до Софійської площі й спинилися біля пам’ятника Богданові Хмельницькому.

— Ти знаєш батька Богдана? — спитав він мене.

— Знаю!

— І знаєш, хто й за що постановив йому пам’ятника? Постановили йому кацапи й не за те, що він зробив доброго, а за ту страшну помилку, якої він допустився. Бачиш оте: "Волім под царя восточнаго православного?" От ці слова — найбільший гріх Богданів... Є гарна пісня, якої ти напевне ще не чув. Ось послухай та запиши ті золоті слова.

Ми зайшли у двір Софійського собору, посідали на лавочці проти митрополитанського дому й Старушок проказав мені слова пісні, а потім потихеньку проспівав і мотив. Ось вона:

"Гей, Богдане, наш пане,

Ти наш славний гетьмане,

Нащо-сь Україну зруйнував,

Нащо-сь Україну москалеві дав?!

Чи ти, батьку, та й не знав,

Як москаль нас обкрадав,

Як він нашій нені,

Нені — Україні,

В світі жити не давав?!

Гей, Богдане, гетьмане,

Та най твій дух повстане,

Та най же він з нами,

З нами молодцями,

Помсти бурею гряне!

Най лицарську громаду

Скличе в полі на раду,

Та най же він свому

Ворогові злому

Відплатите за зраду!"

На мене ця пісня зробила велике враження, а особливо, коли він так чуло почав її наспівувати.

— Через тую Богданову помилку й досі над нами кацапи поневіряються,— говорив Старушок далі,— через неї не маємо ми життя в своїм ріднім краю, через неї й твій татусь подався туди, де "роги козам правлять". Але ж не довго вже їм над нами панувати! Я вірю, що не тільки ти, але ж може й я, старий, побачу, як засяє правда на землі. Й тоді будемо становити пам’ятники Богданові ми за його добрі діла, а не за його грішні помилки!

Він говорив зо мною зовсім так, як з рівним. Я все гадаю, що от такі були наші запорожці: завзяті, сміливі, гарячі, з блискучими очима!.. Може й я колись буду такий?!..

Ми встали й пішли в церкву. В соборі було напівтемно, коли зразу увійти знадвору. Такі темні стіни, й так від них повіває приємним холодком. Ми одразу пішли на хори. До нас при початку сходів підійшов був якийсь диякон й почав нам щось оповідати, але Старушок його припинив:

— Дякую красненько, я тута знаю все, мабуть не згірш, як і ви, панотче.

Мене дуже вразило, що на стінах в церкві понамальовувано всяких звірів, людей на конях з списами, собак мисливських. Це старовинні малюнки ще з XI століття, які нагадують собою малюнки з веж Царгородьского собору св. Софії. А ці малюнки полювання та різні сцени з давнього цирку (Колізею). Старушок, справді, знає кожен малюнок: і полювання на "виверицу" (вивірку), і полювання на різних звірів з прирученими барсами, вченими ведмедями, соколами та псами. Далі — бій навкулачки; далі — картина, як підносять хабара — свинячу голову та шинку; ще вище — борці, танцюристи, музики, причому один грає на бандурі! Далі — царські забави, різні звірі, двохголові страхіття, лев з крилами та орлиною головою, що зветься "гриф", і тому подібне.

Я ще ніколи нічого такого не бачив по церквах. В’ячеслав В’ячеславович каже, що це мабуть частина давнього княжого терема, який безпосередньо притулявся до церкви.

Старушок звертав мою увагу на ці малюнки по стінах, що звуться "фресками". Незважаючи на те, що їх мальовано вже кілька соток літ, вони ще й досі цілі. Правда, їх поправляли якісь московські малярі й дуже попсували. Але ж тут є й такі, що їх ніколи ще не підправляли. Це — єдині на всю Європу. Дуже знаменита в цім соборі старовинна мозаїка на стінах, а також схована під чавунними плитами старовинна мозаїкова підлога. Взагалі будівля цього храму — надзвичайна історична пам’ятка.

З Софійської площі ми пішли до Андріївського собору. По дорозі, коли ми виходили з Софії, Старушок показав мені на Михайлівський монастир і промовив:

— Подивись добренно: такого паскудства не побачиш ніколи на цілому світі. Он, на вершечку церковного хреста начеплено царського двохголового хижака. До того москаль дійшов, що вже свого царя вище Бога поставив!

А який чудовий краєвид з Андріївського собору! Та й саму церкву поставлено дуже красно. Вона наче висить над Дніпром. Старушок говорив, що це одна з найвидатніших будівель на Вкраїні, але ж ставив не українець, а італієць Растреллі . Всередину ми зайти не могли, бо, на жаль, вже було замкнено. Тоді ми трохи вернулися назад, сіли на трамвай і поїхали на Печерськ. Там спинилися коло військового собору Миколи, який було збудовано гетьманом Мазепою на місці винограднику, що виріс знов-таки на тому місці, де був старовинний монастир і де була в чорницях мати святого Федосія Печерського. Це — українська будівля. Над входами пороблено янголів, які тримають корону. Раніш під тими коронами були герби гетьмана Мазепи, а їх потім москалі понищили.

— Дивна річ,— каже Старушок,— у Києві — серці України понищено мало не все, що було пам’яткою нашої історії...

Було вже коло двох годин, коли ми опинилися в Лаврі. Посідали за довгим дубовим столом і замовили собі обідати у товстого, червоного ченця. Біля нас сиділо багато людей: і панів, і селян, і всякі каліки та жебраки. Ці підходили до кожного й просили дати їм з тарілки шматочок хліба. Коли до нас підійшла одна стара-престара бабуся й Старушок хотів їй дати хліба, саме наш червоний чернець приніс нам обід. Він пхнув бабу так, що та аж заточилася.

— Нащо ж її штовхати? — голосно спитав ченця Старушок.— Вона ж не краде, а просить!

— Ми ім на кухнє дайом,— відмовив чернець.

— Таких самих стусанів, як і тут? — сказав Старушок знову.

Всі за столом засміялися й теж почали дорікати ченцеві. А В’ячеслав В’ячеславович звелів принести ще порцію борщу, а свій борщ та майже увесь хліб віддав бабі. Чернець так на нас розгнівався, що ми ледве дочекалися обіду. Довелося вже замовлять другому.

По обіді ми швиденько перейшли по Лаврі. До церков не заходили, а там їх сила. Дуже цікава одна церква українська, збудована полтавським полковником Герциком. Біля печер є ще й друга, теж українська церква, вже аж наприкінці так званих "дальніх печер". Цю церкву збудував полковник білоцерківський — Мокієвський.

Ми пішли в печери. Мені тут не подобалося: холодно, темно, й тісно; йдеш, мов у колодязь. Потім вийшли вниз над Дніпро й посідали на траві.

— Мазепа хотів був відновить Київ, як столицю будучої вільної й самостійної України,— промовив В’ячеслав В’ячеславович і тяжко-тяжко зітхнув.— Та не пощастило бідному гетьманові, от тепер його й проклинають, як "анафему". Тут, у Лаврі, в одній з церков є його портрет. Так що ж ти думаєш? З Петербургу було звелено замалювати ту стіну! Той портрет сфотографовано професором Антоновичем. Але кацапи силкуються все, що Мазепа збудував у Києві, переробити на московський копил: позбивали його герби, знищили його написи, попалили святі книги та образи, що йому належали, навіть зруйнували той монастир, де була ігуменею його мати. Каменя на камені від нього не зосталося!..

— Ну, та може ще "оживуть гетьмани, прокинеться воля, козак заспіва",— скінчив він, а потім спитав мене:

— А чиї це вірші?

Я почервонів і сказав:

— Ну, хто ж цього не знає? Це ж Шевченкові! Я знаю добре "Кобзаря"!

— Молодець! — похвалив мене Старушок.— То — золота книга й її треба знати напам’ять!

Коли ми повертали додому, В’ячеслав В’ячеславович розповідав мені про мого тата: як вони познайомились з ним у хорі, що утворив наш славний музика-композитор, Микола Віталійович Лисенко. А потім розказав дуже цікаву пригоду. Я постараюсь записати, як він розповідав:

— "Одного разу зійшлися ми, київські українці, до покійного Михайла Старицького на вечірку з приводу Шевченкових роковин. Зібралося нас більш як 20 чоловік. Говорились промови, співали, Лисенко грав на піаніно свої нові композиції на слова Шевченка.

1 2 3 4 5 6 7