Забилася вона аж в саме дно печі, а челюсті заставила якимсь шматком бляхи та трісками, що там були, притаїла дух та й слухає. Аж і справді: чує якісь голоси страшні гукають і наче хлипає та стогне якась жінка, а потім у ту кімнату, де вона була в печі, когось пхнули, затулили двері й чимсь привалили з зокола...
— "Покійна матуся,— каже Харитина,— мало ума не стерялися з жаху; думали, що вже їм неминучий рішинець прийшов, бо тож-таки були розбійники-харцизяки!.."
Але все ж таки вона виглядала щілинкою з печі й, коли блиснула блискавка, то побачила молоду, гарну та хорошу пані, яка стояла навколюшках, звівши руки до неба й говорила тільки одно:
— "Пом’яни, Господи, душу раби твоєї Катерини та убієнного Івана. Пом’яни, Господи, душу раби твоєї Катерини та убієнного раба твого Івана!"
А потім раптом скочила на ноги, підбігла до печі й щосили кинула щось всередину, в піч. Це була тяжка річ, бо так ударила по хворій нозі Харитинину матір, що та ледве-ледве втрималась, щоб не закричати.
Тим часом повернулись розбійники. Привели закривавленого машталіра , засвітили каганця й почали допитувати пані та його, чи є в них гроші й де вони? Мати Харитинина затулила й вуха, й заплющила очі, як ті розбійники почали знущатись з нещасних подорожніх, але ж, коли увійшов у хату, видимо, отаман розбишак, то вона глянула — й знов мало не скрикнула, бо впізнала в ньому сина сусіднього панка. А той панок, що раніш був страшенно зубожів, в останній час почав дуже швидко виправлятись, купувати скотину, кріпаків, тощо. Це так її вразило, що вона знепритомніла...
Ну, добре. Чи довго, чи ні була вона без тями, ніхто того не відає, отже, коли вона очутилась, то вже в хаті не було нікого, громовиця стихла, тільки коли-не-коли блимала далека блискавка. Спочатку їй здалося, що все то був тільки сон, але ж, як вона намацала щось у себе під ногою, немовби якусь важку кишку, то зрозуміла, що все те вона чула й бачила навсправжки. До самого ранку не могла заснути й лежала, не поворушившись, в своїй схованці. А коли зійшло сонце й вона побачила в хаті шовкову шаль та рукавичку, а також сліди крови,— то її знову охопив такий шалений жах, що, не дивлячись ні на що, вона миттю вилізла з печі й хотіла була тікати. Але ж, вилазячи, зачепила ногою ту річ, що вкинула до неї нещасна пані. Вона витягла те з печі й побачила, що то був червоний сап’яновий черес, а в ньому зашито повно червінців. Швиденько підв’язала вона його собі на поперек, взяла ту шаль і рукавички й, забувши про хвору ногу, майже тюпки побігла далі, з лісу.
В ближчому селі вона ще пересиділа день, відпочила й, нічого нікому не кажучи, подалась далі. А коли дійшла до Києва, то тільки там подивилася на скарб. В чересі було аж сто двадцять п’ять дукатів-червінців!
Спочатку вона була зраділа, що дав їй Бог таке щастя, а потім роздумалась, що гроші це не її й не може вона їх забрати собі. Вона вийняла тільки десять дукатів, і на ті гроші по всіх церквах київських замовила панахиду "по убієнних рабах божих Катерині та Іванові", скрізь всім святим становила свічки, а в Лаврі та ще у якомусь монастирі дала по три дукати на вічне поминовення тих, що, як вона думала, позабивали розбишаки.
З своїми земляками щасливо повернулася вона додому й принесла з собою ті речі: черес, а в ньому дукатів, шовкову шаль і рукавичку пані Катерини. Довго вона не знала, що з всім тим зробити і тільки вже аж у Петрівку пішла до попа на сповідь. Розповіла йому все, що з нею було, не затаївши й того, що бачила між розбійниками сусіднього панича. Старий панотець умовив її, щоб вона про все це сказала сама своїм панам. Вона так і зробила.
Потім був суд. Знайшли тоді, кого то розбійники забили: то були якісь чужі, далекі пани; вловили й тих розбишак, а між ними й сусіднього панича, та й послали їх у Сібиряку. А Харитининій матері на суді хотіли були дати аж сорок один дукат,— третину тих грошей, що зосталося в чересі. Але ж вона від того відмовилася, бо то було сирітське, а попросила тільки, щоб їй дали один, який у неї зоставався з тих десятьох, що вона вийняла з череса на поминання, та шовкову шаль на згадку. З того червінця вона зробила дукача Харитині, а шаль наділи їй на голову, як ховали небіжку. Харитина каже, що цей дукач — найдорожча її пам’ятка, якої вона не віддасть і не продасть, хоч би й з голоду довелось помирати. Це — пам’ятка про її неньку та про милость Божу до неї...
Взагалі Харитина така добра й справедлива. Якось я раніш того й не завважав. А тепер, коли вона часом прийде до мене в садок, де я працюю, то аж тремтить, так боїться, щоб я собі не врубав руку, або не понамулював мозолів. А часом то я помічаю, як жалісно вона дивиться на мене, й тоді мені аж душить у горлі. А вчора увечері, коли я писав мамуні листа й глибоко замислився, вона непомітно підійшла поза моєю спиною й ледве чутно поцілувала мене в голову. Я мало не заплакав, бо мені здалося, що я й справді сирота... Ні, тепер я вже не буду більше її дратувати ні "пужарними" ні "бибелями", ні "шумуварем".
Але, коли вона така жаліслива до мене, то мені все більш здається, ніби й справді з татусем дуже погано; ніби й не знать, як довго я його не побачу.
* * *
Сьогодні заходив Олекса Іванович. Говорили ми зовсім, як товариші; він на цей раз навіть не називав мене "Левитом з Скінії", глузуючи, що я не в гімназії, а в семінарії. Розпитував про тата, говорив, щоб я не хвилювався, бо його швидко випустять. Казав, що в управі все гаразд. Він сам заступає тата, а сьогодні говорив з головою й голова згоден дати татові відпустку на два місяці. Я тільки не розумію, чому аж на два місяці? Невже ж татусь раніш не повернеться? Як шкода, що мені не спало на думку краще розпитати Олексу Івановича!..
Олекса Іванович питався: чи не треба мені чого, що я роблю, що читаю? Дуже йому подобалось, коли я сказав, що прочитав Пейо. Він ще обіцяв мені принести "Сміливих мореплавців" й оповідання про Японію. Казав, щоб я приходив до нього, коли треба буде про щось порадитись.
Ах, ще цікаво: коли він побачив мамуніну листівку, то сказав, що тією жовтою фарбою її мазали в поліції, щоб довідатись, чи не написано в ній чогось "секретним атраментом ". Який жаль, що він не знає, де добути справжнього секретного атраменту, якого б навіть в поліції не зуміли вгадати! От тоді можна було би писати до мами все-все, бо ясно ж, що наші всі листи перехоплюють ті іроди...
Здається, треба лягати: й Харитина бурчить, що я й досі не ліг, сам почуваю страшенну втому в цілім тілі.
На добраніч, мої любі! Бажаю вам, щоб хоч завтра пропустили ваш лист до мене...
— — —
Так, дочекався!.. Тільки не листа, а телеграми. "Прієзжай нємєдлєнно. Не можеш сам, возьми Харитину. Лавренюк." Це телеграфує дядя. Чому ж не мама? Що сталось? Нічого не розумію. Харитина каже, що безумовно мама трошки заслабла й не могла сама піти на телеграф. Але ж можна й не самому відносити телеграму: я ж і сам носив на пошту татові депеші. Ах, як я тривожусь!..
В мене вже все готово. Поїду сам, Харитина тільки проведе мене до двірця й посадить у вагон. Вона теж хотіла їхати, але я рішуче не погоджуюсь: і сам добре доїду, а треба ж комусь зостатися й дома. Спасибі, що Олекса Іванович її уговорив. Він також буде навідуватись до нас.
Але, що ж трапилось, що ж трапилось?..
Як довго тягнеться час: ще рівно дев’ять, а потяг піде тільки аж в дванадцять і тридцять шість хвилин. Харитина уговорює, щоб я заснув. Та навряд, чи я зможу. Отже не можу й писати: якось плигають думки й я кожну хвилину кидаю, бо мені здається, що я забув щось покласти до куфра ...
— — —
14-е червня.
Уже тиждень, як я в Києві. Боже мій, як мені тут сумно й тяжко! Як я хотів побувати в цім місті, в цім "серці України", як завжди говорив татусь, і як тепер тут важко й трудно.
Я думаю, думаю цілими днями й нічого доброго не можу вигадати.
Тепер я й справді якийсь Робінзон, хоча навколо мене так багато людей. Але ж які всі вони чужі мені, й який я їм непотрібний і далекий! Правда, й дядя до мене привітний, і тьотя досить ласкава, й Миша з Ванею нічого собі, а жити мені межи них, як у пеклі. Їм все смішно, що я не скажу, що я не зроблю. Я вже знаю, що вони не того сміються, що я справді смішний, а лише того, що вони звикли до інших і зовсім по-іншому живуть. А особливо їх смішить, що я говорю по-українському. А я буду й буду говорити так і тільки так, як говорили зо мною мої рідні! Дивує мене, що спочатку й дядя відповідав мені часами по-нашому, але вже тепер говорить так, як і до всіх тільки по-московському.
Ну, а тьотя жодного слова не вміє.
Може так і негаразд думати, а отже вона мені приємніша, як дядя: принаймні вона не вміє, а він і вміє, й не хоче... І взагалі він при чужих людях не скаже й слова по-своєму. Лише, як виїздила мамочка, сказав їй на прощання зовсім голосно: "Щасти, Боже!"
* * *
Нене моя! Де ж ти тепер? Де тато? Перший лист був з Курська, а потім вже не було жодної звістки. Дядя говорить, що ви напишете з Москви, але ж той лист не може прийти раніш, як завтра або позавтрьому.
А куди ж я тобі буду писати, мамочко? Я буду писати тобі тут, в своїх записках, а потім, коли вже ви доїдете до якогось місця в цім Наримськім Краю, тоді я пошлю тобі всі листи заразом, щоб ви знали всі мої думки, все моє одиноке життя...
Але писатиму вдома, бо тут не можна: Мишка й Ваня чіпляються, що я пишу? А коли я сказав, що пишу листа мамі, то страшенно з мене кепкували, що я пишу листи в "общій тетраді".
Ну, вже позавтрьому поїдемо з дядею додому, а дома я писатиму, скільки схочу. А все ж шкода, що не можна тут: я в Києві нужуся, не маю, що робити, а вночі все одне не можна заснути: так страшно їдять оті блощиці. Бррр... Яка це гидь, як можна їх позаводити?
Чув сьогодні в Ботанічному садку одуда. Співав так виразно: "Худо тут, худо тут!" Це правда — дійсно кепсько!..
— — —
Сьогодні приходив до дяді пан Старушок, В’ячеслав В’ячеславович. Це — найближчий київський татин приятель... От щирий українець! Треба конче буде записати, що він мені говорив. Який він розумний, а вуса такі сиві та довгі, чисто, як у запорожця!
— — —
Чекаю сьогодні листа, а ще більше, здається, завтрашнього дня, щоб уже звідціль виїхати.