А втім, все одно... Тільки я бачу, що можна боротися й з дядями. Лише не слід гарячитись. Молодець Пейо! Я таки дечому в нього навчився...
— — —
Коли тяглися суперечки за мою школу, мені зробив велику шкоду Мишка.
Мені одвели куток в кімнаті Мишки та Вані. Поставили манісінького столика біля погнутого ліжка (на якому страшенно незручно спати); я поклав на своєму столику мої книги, насамперед, "Вертера"; поставив свій опішнянський каламарчик, перо з нашого горіха й фотографію тата з мамунею (як вони ще вінчались).
Коли я прийшов додому з міста й хотів був писати, то помітив, що в каламарі нема атраменту. Я здивувався, бо знаю, що вранці налив. Тоді я взяв каламарчик в руки, щоб налити знову, аж денце зосталося на столі. Я спитався: хто брав мій каламар?
Мишка й Ваня спочатку мовчали, а потім Ваня промугикав:
— Ну, то що? Не можна й торкнутись?
Е! Та що там писати!.. Розбив мені його Мишка ще й дувся потім на мене, що я "лаюся за всякий паршивий черепок". Хіба він може зрозуміти, який цей черепок дорогий мені по згадках?!..
Я зложив черепочки, загорнув в папірець і сховав до куфра: колись зліплю, як буду мати синдетикон.
На другий день, коли я почав ввечері читати "Вертер" — я знову побачив, яку мені гидоту зробили оті хлопці. Тепер уже Ваня порозмальовував образки в книзі червоним та синім олівцем, а Лотті скрізь подомалював вуса.
Все це, звісно, дрібниці. Але ж яке паскудство: навіщо ж псувати чужі цінні речі? А потім я взагалі думаю, що всяка хороша книга — найдорожча річ і її треба берегти, якомога!
Але ж тут на все інші погляди. Я їх не перероблю, а через те мушу стерегтися...
Про всякі інші дрібні прикрості не хочеться й писати. Краще напишу листа до Шульца; він, напевне, жде. За одним заходом напишу Олексі Івановичу та Харитині. Треба ще буде запитати Іоганна Карловича, де можна дістати того "тіоколу" й як його пити, щоб можна було якось спати?..
— — —
Був знов у В’ячеслава В’ячеславовича. Гарно в нього, затишно й пахне чимсь рідним. Ще не входиш у хату, а бачиш, що живе українець, бо на дверях висить табличка:
Просять не входити,
не витерши чобіт.
Вдома з 5 до 7-ої.
Він також має дві кімнатки, низенькі, світлі й майже такі чисті, як і у Шульца. В першій — повно портретів на стінах, а Шевченко — в розкішній, вигаптуваній намистом рамі, а на рамцях висить дуже гарно вишиваний рушник. По стіні, врівні з лутками прибито плахти; висить чудової роботи вирізний мисник, а на ньому розкішно домальований опішнянський посуд: тарілки, куманці, філіжаночки з "червінки" (це така рудо-червона глина), "близнятка" з дуже гарним візерунком.
Візерунки, коли вони подібні до квіток, птахів чи складаються з різних геометричних фігур, звуться "орнаментом". Український народній орнамент,— як казав В’ячеслав В’ячеславович,— має своєрідні особливості й незвичайно різноманітний — особливий на вирізування по дереву, особливий на шитво, особливий — на посуд, інший — на килими та гаптування і так далі. Але ж наш орнамент має ту свою властивість, що в ньому майже ніколи не переплітаються лінії, тим часом, як, наприклад, в московському вони завжди дуже хитро поплутані. Він обіцяв піти зо мною до київського музею й показати різні зразки орнаменту.
Але й дома в нього сила всяких малюнків, мап, альбомів. Величезні полиці заставлено книгами. Він і сам — письменник. Каже, що пише майже у всіх українських газетах та журналах, а також написав три книги. Одну він мені подарував — "Про нашу мову",— дуже гарна й така зрозуміла.
Як він всім цікавиться! Зрадів, що я вже трохи знаю німецької мови й радив конче вчитись ще, а коли не можна буде в семінарії, щоб брав приватні лекції. Каже, що незнання чужих мов — це загальна хиба всіх українців, а через те ми — ще "малоєвропейці".
Саме на цю розмову нагодився до нього якийсь гість. Я почув, що він — доктор, а як прізвище — не розібрав. Старушок мене освідчив, як дорослого: — Пан Максим Крушенко!
Мені було чудно слухати, що мене так урочисто назвали "паном".
Той гість — доктор — говорив теж по-нашому, але якось інакше: не так, як ми кажемо,— наприклад "ся", а швидше "шя". "Я шя бояв", "Єсли на нього очікувати", "Я не пью чаю" і т. п.— якісь не наші вирази. А потім вживав таких слів, яких я ще ніколи не чув. Треба конче взнати, що воно визначає: "опінія", "квестія", "сугестія" та ще: "атентат" (говорили про якийсь атентат Мирослава Січиньського ) й "макулатура".
Вони трохи поговорили про газети; В’ячеслав В’ячеславович написав докторові якусь записку, й той пішов. Виходячи, дуже ввічливо зо мною попрощався й сказав:
— "Дуже тішушя зазнакомитишя. Я шя спотикав з вашим татом".
Коли він пішов, то я спитався Старушка: хіба він хворий, що до нього приходив лікар?
— Який лікар?
— А цей пан, доктор!
Він дуже сміявся, бо я не знав, що доктори — не тільки лікарі, а всякий чоловік, котрий скінчить університет і витримає якийсь іспит на доктора.
Це був доктор філософії, з Галичини.
Це я вперше побачив живого філософа й галичанина. Вони зовсім такі ж люди, як і ми, тільки іншої виправки й дуже вигинаються, як кланяються.
— — —
Уже більш, як два тижні ні я, ні дядя, ні Старушок не маємо звісток від наших. Старушок каже, що вони десь дуже далеко.
Я просидів позавчора у В’ячеслава В’ячеславовича аж до 8 годин вечора. Коли прийшов до дому,— мені зараз же одчитала тьотя, що я десь "шляюсь". Але ж я не маю чого робити й нікому ні на що не потрібний!..
На вечерю дали мені пів холодної котлети й тоненьку скибочку кавуна, та ще й поганого, певне — кавуниці. Взагалі щось наші "пани" їдять гірше, як ми — прості люди в Полтаві. Наприклад, на обід вчора замість солодкого була всього одна грушка. Тьотя розрізала її на чотири частини: Миші, Вані й мені, четверту хотіла дати дяді, але він відмовився й вона з’їла сама. У нас дома Харитині мама давала повну тарілку, а якби хотіла — то й ще.
Взагалі я не розумію: чи дядя такий бідний, чи чого воно так? Все говорять про гроші, тьотя увесь час гризеться з служницею, за обідом раз-у-раз каже, що та щось украла, або наробила якихсь збитків. А сьогодні увечері тьотя молилася, а Настя щось не так зробила,— тоді тьотя перепинила свою молитву й почала її лаяти: "Ах, ти — подлянка", і т. д.,— а потім знову почала молитися. Я ще такого ніколи не бачив.
Кумедно також молиться й Мишка. Він не хоче ставати коліньми на підлогу (а їх з Ванею примушують це конче робити!), то він вилізе на ліжко, стане навколюшки, вткнеться носом в подушки й стоїть так хвилин п’ять, а часом, то й засне. Як Ваня його штовхне, то він так і впаде, й спить. Може я й помиляюсь, але ж гадаю, що така молитва з примусу нікому не потрібна. Я молюсь тільки тоді, коли мені схочеться, за це мене ніколи не докоряли дома...
Взагалі тьотя якась не однакова. Коли приходить хтось чужий, то вона дуже пишно одягнеться, стає ніби молодшою й говорить таким ласкавим, немов би чужим голосом. А як тільки гості пішли, або навіть, коли вийде з вітальні до нашої, "хлоп’ячої" хати — враз стає інша. І голос робиться якийсь сухий, наче скрипучий, і дивиться так гостро й неприємно. Крім того, без гостей вона завше одягнена в щось старе, засмальцьоване, в подраних, сукняних пантофлях.
Спочатку я думав, що вона тільки не задоволена з нас хлопців, але помічаю що так само вона говорить і з дядею, тільки, видко, трохи його боїться. Особливо, коли він буває не зовсім тверезий. Але ж часом вона стає й до нього така ж ласкава, як і до гостей. Одного разу я навіть спитався Мишку, чого воно так? — а він мені й каже:
— Тож мама просить у папи грошей і боїться, що він їй не дасть...
Одне слово, все це мені дуже незвичайне, коли порівняти до того, як було у нас, вдома. Я не думаю, щоб ми були багатші, бо мамочка ніколи так не виряджалася, як тьотя, але ж я ніколи не бачив її в брудній одежі, розпатланої або в драних черевиках. І завжди вона була однакова: завжди й рішучо до всіх ласкава та привітлива...
Ні, то — зовсім інший світ!..
Ех, дома... "Було колись — минулося"...
— — —
Сьогодні я був вперше в семінарії. Тут дуже гарно, краще, як у нас в Полтаві. Гарний будинок, а краєвид на Поділ — чудовий. Взагалі Поділ дуже цікаво виглядає з гори. Сила золотих церковних бань, безліч будівель, а далі — блискучий Дніпро, що завертає аж тричі вгорі, неначе не хоче виходити з Києва.
Мені показали Братський Монастир. Це — той самий, що про нього оповідав Шевченко в поемі "Чернець". Мені ця поема дуже подобається. Я спитався: — "А де Межигірський Спас?" Аж це далеко за Києвом, верст з двадцять; його й не видко. Зате з семінарії видко Вишгород, куди ходив "Семен Палій запорожець, лихом недобитий", дивитися на "святий Київ". Тільки ж, як Палій міг протанцювати аж до Межигірського Спаса? Мабуть і Старушок такого б не втяв, дарма, що танцює він знаменито! Літом треба буде конче спробувати: скільки я зможу пройти навприсядки?
Познайомився з своєю класою. Хлопці гарні, багато говорить по-українському, і добре співають. Але все ж таки трохи не такі, як наші; більше "паничів" — у білих комірцях, а один — так і з гладженими чохлами (манжетами)! Майже в кожного є й годинник. Говорять про оперу, а дехто навіть читає газети. Я ще ніколи не читав газет, тільки журнали та книги, а на опері був раз, тільки мені не подобалось. Може через те, що погано співали: нічого не можна було розібрати, бо рояль дуже був розбитий. Та ще в нашому літньому театрі тоді було вогко, бо йшов дощ, і капало з даху: увесь час треба було пересуватись...
Учителі мені тут теж більш подобались. Всім учням кажуть "ви" й не лаються. А може, це тільки спочатку? А ще є в нас між учителями один справжній професор з духовної академії також навчає і у нас. Я ще не бачив, який він.
Взагалі на початку дуже все припало до вподоби. Як я радий, що послухав В’ячеслава В’ячеславовича й переміг "дядюшку"... Обійдемося й без гімназії, все одно тепер в університет приймають і з семінарії.
Ми вийшли з класи вкупі з моїм новим знайомим — Ярославом Скибенком. Ми з ним враз зазнайомились, бо він, почувши, як я говорю, сам підійшов до мене й спитав:
— Ви українець?
— Так, а ви? — спитав я.
— Також. Я — свідомий.
Він багато знає про українське життя, теж добре пам’ятає "Кобзаря" й читає нашу літературу; обіцяв мені дати книг.