Мене завжди зануджувала балаканина пілікрепів.
— Не ображаюсь на твої дотепи. Сьогодні вони в тебе не досить щасливі. Але я поважно потребую твого товариства і приятельської ради. Вийдемо до саду... маю тобі сказати...
— Лізію! — спинила його гетера.— Ти вже мені сказав. Вона знизала плечима й перебирала пальцями дорогоцінне намисто на шиї. Лізій забубонів роздражнено:
— Річ видима. Ти розмовляєш охочіше, коли до розмови додається та чи інша блискуча забавка-оздоба. Пригадай — коли ти приймала від мене ці смарагди, що ними тепер граєшся, то була ласкавішою.
— Це намисто — твій подарунок? Можливо,— недбало глянула Хризіс.— Я маю цих пам'яток більше, як самої пам’яті. І не тішуся, коли мені пригадують забуті подробиці
— Подробиці про те, хто саме заплатив тобі за твій час.
Хризіс погірдливо всміхнулась:
— Затям собі, хлопче, що гетерам не платять, а дарують з вдячності.
— А коли хтось, бодай тимчасово, втратить можливість дарувати самоцвіти...
— Ти казав, що потребуєш моєї ради? Дам тобі її, Лізію. Ощадним патриціям слід шукати товариства флейтисток. Це не потребує коштів. Вистачить, коли почастуєш їх вином та солодощами зі столу, за яким гостюєш сам.
Рясні оплески тим часом вітали Доріс. Хризіс піднесла чару.
— За натхненні слова подруги-Харити з думками Атени, з красою Афродіти!
— Евое! — вигукнув Ксантос.— За рідкісне явище — приязнь двох красунь!
Доріс подякувала поглядом за привіт Хризіс. І відповіла філософові:
— Звичайно жіночу приязнь нищать заздрощі. А в нас з Хризіс немає поживи таким почуттям.
Розлючений Лізій відійшов від гетери. Зрозумів, що назавжди відштовхнула його, і саме в той найкритичніший час, коли нова позика від неї могла б врятувати його від руїни.
— Лізію! Присядь до нас, прихильників Катулла, що саме про нас сказав: "-...тут нерозріджений водою панує Бахус"!
Та Лізієвої досади не могли загасити й найміцніші нерозріджені водою вина.
До зали, як рій метеликів, впорхнув гурт славнозвісного Батилового балету. Бубни й тамбурини обнялись із музикою арф і флейт.
Але, крім Лізія, в залі було ще кілька осіб, що не помічали танку. Між колонадами, біля стіни, стояв ставний, бадьорий, певний себе сенатор Татіан і тихо розмовляв із беиефіціарієм Третього легіону Пріском, що й без військових відзнак, які не личило брати на бенкет, виглядав дуже войовниче. Пріск був ще занадто молодий для такого високого рангу, який завдячував він тому, що був родичем цезаревого швагра Сервіануса, якого Адріан дуже любив. Саме цими днями про одчайдушного й рвучкого Пріска поширилась чутка, що він посперечався з цезарем і готовий виступити з війська. Тому чимало близьких до цезаревого двору осіб із цікавістю приглядались до Татіана і Пріска, думаючи, яким способом сенатор оговтає запального вояка. Помітив це й Лізій, у якого вже не раз виходили сутички з Пріском через Хризіс. Досада підштовхнула Лізія до колон, і хоч він не мав жодного плану, щоб зачепитись з Пріском, він сперся на сусгдню колону й прислухався, про що йде мова. Тим часом до Татіана швидко підійшов молодий вояк Антістос, якого прозвали "Татіановим альтер его". Він заговорив, немов здавав звіт. Але до напруженого Лізієвого вуха долітали тільки окремі слова: "...плани... барви... пророкувати може й римська зброя... плани докладні".
— Певно купують якусь віллу чи інзулу,— стислося Лізієве серце.— Не маю щастя,— і він крутнувся в бік ГІріска. Та ні його, ні Татіана, ні Антістоса там уже не було.
Не дивилась на танець вакханок і схвильована Ізі, хоч і не відривала очей від зали, виглядаючи з-за великої запони. Серце дівчини підплигувало під прозорою "скляною тканиною", як їх називали, її туніки. Заквітчана лаврами, у тканих золотом легких сандаліях, вона тремтіла під принадного й одночасно жахливого сподівання, що в залу кожної хвилини може вступити Антіной. Спочатку була задоволена, не побачивши його. Певно, що славні гетери чарували б його тут. Яка була б для них честь, коли б той "майбутній цезар" і такий "божесько гарний" юнак звернув увагу на александрійських красунь. Певно, що в Римі є ще кращі, і всі йому приступні.
А вона? Ізі? Манісенька "стрибаюча комашка" буде лише розважати їх. Якщо зволять глянути на неї. Потім домоправитель заплатить їй за працю, дасть у куточку вечерю й "милостиво дозволить" іти додому. Вона востаннє гляне з-за запони на прекрасну Доріс, що у жвавій і мудрій розмові принадно всміхатиметься до Антіноя, який і не помітить, як Ізі вже зникла з цієї зали.
Так, при першому самостійному кроці мусить Ізі зазнати муки актора, що веселить і бавить товариство з кривавою раною в серці. Якби ж вона була гетерою! Всі ж бо кажуть їй, що вона гарна, цікава, складає прегарні пісні.
Але довкола чиїсь руки роблять знаки. Грають музику "Дафне"... Це ж її черга!
— Зроби мене, Афродіте, як Доріс! Як Хризіс!
Напружилась, розірвала свій жах. І вискочила на естраду. Стерпла на місці: Антіной, гетери, сенатори, римські гості пильно вдивлялись в неї.
Тікати! Тікати звідси!
Таж вона саме й є "тікаюча Дафне", перелякана появою кохання в постаті бога! Блискавкою майнуло, що вона, звичайна німфа, боїться того божеського кохання.
Але ж цей "бог" — це не Фойбос, а Ерос-Антіной! Його боїться вона, аж від жаху їй ось-ось розірветься серце. Ізі відхилилась цілим тілом, немов справді побачила перед собою голову Медузи.
Диригент розгубився, музика замовкла. Напружена зала вп'ялась у танцюристку очима.
— Богине! Рятуй!
Бліда, як мармур, дівчина зробила перший крок власної імпровізації. І почала добре вивчену фігуру "Дафне".
Музика підхопила такт.
Доріс подалась уперед, у залі вщухли розмови.
Деякі гості встали й підступили до подіуму.
Маленька нова танцюристка, починаючи інтригуючою грою, стривожила всю залу. Іскра тривоги пройшла по всіх гостях, примусила їх відчути щось більше, ніж вияв хореографічного мистецтва, усім добре знаного.
І Лізій підступив наперед "на злість Хризіс", щоб показати, що й "флейтистками" можна цікавитись.
А коли, звертаючись з молитвою до матері-землі, Дафне шукає останнього порятунку, Ізіні уста шепотіли правдиву молитву.
І глядачі в кінцевому акорді вчули плач сонячного бога й тихий шелест перетвореної у лавр німфи — Дафне.
На очах нерухомо застиглої Ізі блищали сльози, немов то справді були краплини прозорої живиці, що виступила з лавра під вогненним поцілунком Фойбоса-Сонця.
Ізі увійшла за запону глуха до овацій, сліпа до знаків вітання. Вона не була свідома свого оглушливого успіху, тремтіла вся й не розуміла, що їй говорить рабиня. Не розуміла, чого її знову провадять до зали. Стояла перед усміхненою Хризіс, що також колись була танцюристкою. Гетера взяла дівчатко за підборіддя і підвела вгору її обличчя.
— Таж вона й справді вся в сльозах! — вигукнула зі здивуванням.— Чого ж ти, маленька?
Ізі довірливо, з неприхованим захопленням подивилась у гарні очі гетери й усміхнулась крізь сльози:
— Мені здалось, що так страшно смертній прийняти кохання бога. І так невиносно тяжко відмовитись від нього...
Оплески привітали її несподівану відповідь.
Вловила сяйливий усміх Антіноя, задоволений погляд Доріс. А Хризіс притягла її до себе й поцілувала, як приятельку.
— Ще живе вогонь натхнення в дівочих грудях,— сказала Доріс.
— Чи давно ти танцюєш, дитино? — запиталася Хризіс і посадила Ізі біля себе на своє ложе.
— Сьогодні перше моє соло.
— Перед тобою світлий шлях.
Хризіс відстебнула смарагдове намисто — Лізіїв подарунок — й одягла на Ізіну шию.
— Візьми це. Це не платня. Бо митцеві не можна заплатити за натхнення. Це — пам'ятка про симпозіон, на якому тебе обняла Терпсіхора. Хай ця дрібничка принесе тобі щастя.
І, нахилившись до дівчини, тихо додала:
— Це сильний амулет. Бережи його. А як будеш потребувати поради чи помочі — навідайся до мене. Хризіс пройшла твій шлях і... має добру пам'ять.
Лізій почув останні слова й зрозумів, що сказані були ці слова, може, більше для нього, ніж для Ізі.
III. В ХРАМІ СЕРАПІСА
Не посилав я пророків тих, а прибігли вони самі.
Не говорив я їм, а вони пророкували.
Пророк Єремія
— Варта цезарева! Що? Не чуєш? Так човгай сюди, стара кертице, й подивись! — нетерпеливився Пріск під брамою Серапеума, головної александрійської святині.
— Заспокійся, центуріоне,— стримував його Татіан, пануючий над собою і в найкритичніших обставинах.— Мусить же вартівник виконати всі розпорядження! Ми ж на тому виграємо, що все відбувається в належному порядку.
—Коли ж стільки марнується часу.
Татіан спокійно поглянув на зорі:
— Часу вистачить на все. В Лохіасі всі ще сплять. А симпозіон потриває... коли потім схочеш ще забавлятись.
-— А чом би й ні?—-дратувався Пріск.— Ми, вояки, призвичаєні робити все махом. І не терпимо перешкод.
— Але — без гніву,— знуджено сперечався Татіан.— Згадай, як нас вчили в дитинстві: "Гніваєшся, Зевсе? То правда не з тобою".
Третій — Антістос, юнак, що перед годиною розмовляв на симпозіоні з Татіаном і Пріском, весело засміявся:
— Ми ж мусимо зробити все так, щоб було якнайбільше правди.
І з виразом незадоволення глянув на Пріска. Татіан відповів очима:
— Байдуже...
В простір маленького віконця просунулась рука з невеликою лампочкою. Віхтик жовтавого світла лизнув обличчя тих, що порушували священну тишу храму в неналежний час.
— Вас тільки троє?
— А на тебе треба цілу когорту? Ще, може, й з катапультами?
Антістос досадним рухом стримав Пріскову лайку, бо вартовий уже відхиляв прибічні вузенькі дверцята, в яких ще запитав:-
— А гасло?
— Ло-хі-ас!
Антістос швидким рухом відкрив полу своєї каракали й підніс руку майже до обличчя вартового.
Той, без роздратування чи тіні образи, уважно проглянув перстень на пальці юнака, протяг ще раз світлом по обличчях і спокійно запитав:
— Чого ж бажає варта славного цезаря?
— Щоб ти ласкаво провів нас до старшого фламінія, тобто я хотів сказати, до вашого великого пророка, найдостойнішого Діодора.
— Коли ти сам не можеш догадатися, чого вночі може приходити варта цезарева...— знову вирвався Пріск.
— Таємне доручення в справі цезарських відвідин,— стримано пояснив Антістос.
— Входьте! — нарешті відступився на бік дозорець, пропускаючи повз себе вояків. Не поспішаючи, замкнув за ними дверцята, відхилив інші в порталі при брамі.