Голову огорнув огидний запах паленої вовняної тканини, що кожного примушує прудко оглянутись і шукати причини.
Але Кай не встиг збагнути, навіть тоді, коли відчув пекучий біль на щоці, плечі й уздовж руки: немов невидимі пси кинулися на нього й кусали, де могли.
Не було часу зрозуміти, чому Маркел таким сильним рухом зірвав із нього частину його парадної одежі, туніки пальмати[30], й перетворив її на безрукаву ескоміду[31] раба. Кай заточився й зашкутильгав убік, не відриваючи, однак, погляду від постаті архітекта Евенція, що, мов викинений із пращі камінь, пролетів біля його голови і стрімголов, неначе наслідуючи рух статуї цезаря, кинувсь у басейн-арену[32].
Кай із жахом бачив, як архітект влетів у водяну лійку, що крутилася чорториєм у штучному озері.
Бачив, як ще одну мить архітект борикався з хвилями…
— Збожеволів?.. Рятує Тиберієву статую?.. — тьмяно пропливло Каєвою думкою.
Але Евенцій уже зник, всмоктаний водоворотом.
Ще мить — і в лійці закрутилася, як нетривка пам’ятка по ньому, червона смужка його крові…
А за хвилину не було вже й води: вода пішла в землю. Натомість посеред арени роззявилася широка щілина.
Ще перед хвилиною такі грізні триреми й галери, тепер лежали, як мертві риби на піску, безсилі й нерухомі. А по їхніх боках гучно торохкотів камінний дощ…
— Світла! Смо-ло-ски-пів! — що вистачило сили закричав Кай, прийшовши до тями.
— Вояки! Очистити воміторіуми![33]
Але вже й без його наказу по різних місцях заблискали світляні квітки: щось горіло!
О в цій заграві Кай побачив широкий чорний зиґзаґ прірви, що перетяла арену та єдиним ковтком випила з неї всю воду штучного Евенцієвого озера, проковтнула й мармурового цезаря й архітектове життя…
Коли ж перевів очі на ложу Магдалини, труснуло ще раз і скинуло, мов клунок, що випав із горища, отого, перед хвилиною смішного й задоволеного "зеленого ятлика", що виявляв так нестримано своє захоплення.
Тепер він усією вагою свого, мабуть, неважкого тіла вдарився об кам’яний бар’єр ложі. Тільки цей образ викликав у Кая цілком конкретну думку про смерть. Бо ж "ятлик" Донатус, падаючи, міг забити Маріам!..
Ця думка, немов звільнена пружина, підкинула Кая. Вистрибнув із своєї ложі. Ось коли придалися гімнастичні вправи палестри! По лавах та кріслах, мов по купинах мокляків, переплигував у напрямі гетериної ложі.
За Каєм стрибало кілька його найближчих приятелів.
Коли вскочив у ложу, востаннє низькими голосами могутніх струн загриміли підземні громи…
— Не бійся, Маріам!.. До Генесаретського моря! На воді безпечніш!..
І несподівано для самого себе, юний атлет повторив атавістичний рух старих квіритів, своїх предків, що на святі схопили й понесли сабінянок…
Міцно тримав Магдалину на своїх грудях і, продираючись поміж втікачами, вирвався вже напівочищеним вояками виходом на вільний простір.
II. НА ДОЗВІЛЛІ
Дві подвійні флейти, єгипетська арфа та грецька ліра, зливалися у прозорий струмок бадьорої мелодії.
Звуки були такі свіжі й легкі, немовби забирали з собою дрібні водяні крапелинки, що розсівалися тонкою росою із струменів водограю. Підхоплювали їх і м’яким срібним потоком падали на блакитні лотоси, жовті іриси та пурпурові галилейські анемони, що творили вінок над свіжим обличчям погожого басейну.
Спершись на подушки, розкидані по мармуровій лаві в затінку колонади, прокуратор Юдеї Понтій Пилат, посміхаючись, плескав у долоні до такту мелодії.
Глухі удари тамбурина, що ним ніби знічев’я гралася дівчинка-єгиптянка, обкреслювали звуковим пунктиром низку мінливих поз, живий фриз, творений малими танцюристами: хлопчиком-семилітком та чорно-гнідим цапком. І дитина, і звірятко мали однаковий теплий і грайливий погляд золотистих зіниць. Їхні блискучі очі та пружні м’язи пустували безтурботністю молоденьких істот, щасливих уже з того, що вони живуть. Обоє ще мало зазнали прикростей життя. Були втіленою дитячістю. І це ріднило їх, робило цілком взаємно подібними.
В обох були подібні і звинність рухів, і міцні та гнучкі, мов з оксидованої криці куті, ніжки. Навіть хлопчикові кучерики та хвиляста вовничка козлика звивались однаковими туго скрученими перстенцями та виблискували на зламах червоним золотом!
… Для нас нема впину!
Ну ж, плещіть, долоні!
Нас-бо кличе-манить
Превеселий бог…
Півголосно, трохи шорстким, але ще металевим баритоном підспівував Пилат.
З теплою згадкою про юнацькі роки підхоплював легеньку мелодію вакхічного танку, вигравану невільницями, і переводив задоволений погляд з малого танцюриста на звірятко.
Ясний настрій спокою і вдоволення наповнював перистиль. Навіть обличчя чорного раба, що обвівав прокуратора пінистим віялом із струсевих пер, на мить розгладилось і освітилося відблиском усміху…
Понтій Пилат відпочивав.
Не думав про раз у раз готову вибухнути розрухами або й повстанням бурхливу Юдею. Забув про розпалену ненависть проконсула Вітелія[34], який ніколи не пропускав нагоди вчинити Пилатові якнайбільшу прикрість. Не згадував про завзяту й постійну злість тетрарха Ірода Антипи[35]…
Усі вони, саме останніми часами, немов у спільній змові, виразно вишкірювали проти нього свої зуби і знову показували, вже не раз обтяті Пилатом, кігті. Та в золотім спокою цього погасаючого дня про всіх цих юдейських гадюк хотілося цілком забути.
Слух, і зір, і ціла втомлена щоденною крутаниною душа вимагали дозвілля й відпочинку від лукавих облич, улесливих, зрадливих слів, підлих, колючих поглядів та облесної пошани, що була плащиком для палкої невгасимої ненависті. Це ж бо та природна атмосфера Юдеї, в якій так швидко посивіли Пилатова голова й душа.
Раптом танок перейшов у несподівану інтермедію: цапок легким скоком майнув у повітря і вже скубав квіти біля фонтану. Але прудкий, як малий фавн, хлопчик-танцюрист також одним скоком опинився біля свого партнера і з іскрами сміху в голосі й очах тяг козенятко за м’які вушка далі від квіток.
Відкинувшись на подушки, Пилат сміявся, аж трусив м’ясистими щоками, виголеними до лискучості єдвабної тканини. Потім зробив легкий рух у сторону невільника-підлітка, що прикуцнув біля низенької лавочки-підніжка.
Раб перебіг мозаїкою долівки до фонтану й витяг з басейну охолоджену водою запечатану воском глиняну амфору[36] з вином.
Другий раб уже стояв на досяг прокураторової руки з тацею солодкого печива та овочів.
Пилат кинув танцюристові пригорщу солодощів та гроно винограду і простяг руку по келех із вином. Не вчув легких кроків Клавдії Прокули. Обернувсь аж тоді, як випещена і прикрашена дорогими оздобами рука дружини лягла йому на рамено.
— Дивись! Чудово! — вказав Пилат очима на танцюриста з цапком.
І посунувся на лаві, роблячи Прокулі місце біля себе.
Струни зазвучали знову, і перистиль немов наповнився співом опоєних сонцем голосистих цикад.
Прокула відіслала віялоносця й сіла побіч Пилата.
— Коли щось дійсно повелось ідумейцеві, — задоволено продовжував прокуратор, — то хіба цей винахід! За цей дарунок, — вказав на хлопчика та козлика, — варто йому щось і вибачити!
Клавдія посміхнулася:
— Не май сумніву: очевидно, що вибачати доведеться. І не одно^щось. Це ж звичайний наслідок Іродових дарів!
— Не боюся данайців[37]!
— А я трохи стурбована… хоч і не данайцями…
Пилат обернувся до дружини. Обняв ласкавим поглядом гладенько зачесану голову, прикрашену лише білою стьожкою патриціанок[38]… І безжурний вираз утік із його обличчя.
Очі дивилися сторожко, із запитом, а від того риси враз витяглись і постаріли.
— Сталося щось? — спитав без жадного здивування. Бо ж був певен, що в його Преторії чергова прикрість завжди стоїть при дверях. От вона вже й перекреслила сяйливу апофеозу спокійного вечора своєю тінню.
Суворо оглянувся на мовчазного раба, від якого падала тінь на підлогу. Раб покірно стояв із схрещеними на грудях руками, чекаючи пайового запитання.
— Ну?!
— Шляхетний пан із Єрусалима… звелів оголосити себе як "приятеля" світлого прокуратора…
— Жадних "приятелів"!.. Аж до завтрішнього ранку… — терпко злетіло з Понтієвих уст.
А попередній лагідний вираз утік остаточно і вже не вернувся. Втома стягла кутки губ додолу. Пилат ніби споночів:
— Ходімо, Клавдіє, в сад! Бо ж і тут, як у Преторії, прохачі хапатимуть мене за ремінці сандаль.
Важко підвівся з місця й махнув рукою музикантам.
Клавдія вже ступала попереду широкими сходами тераси.
Раптом затрималася: відчула на собі вагу великого прохання, тремтячий "дотик надії".
Напівоглянулася: раб усе ще покірно стояв у тій самій позі поміж двох колон, маючи повні очі темного смутку. Матрона знизала раменами.
Чи ж прокуратор колись відкликав раз промовлене слово?
І промовила вголос:
— Маєш наказ! Іди!..
Срібними жилами штучних струмочків розливалося життя в палацових садах. Спадаючи на туге листя лотосів, дзвінкі крапелини переказували дрімливим квітам мелодію, перехоплену при вмиранні там у перистилі!..
Збуджений свіжістю морського подиху аромат плив у повітрі широкими колами, як хвиля на зрушеній поверхні тихого ставу.
Пилат забув якийсь давно забутий аромат… Немов сад дихнув милою згадкою й налив прокураторову думку милими пахощами давноминулого…
Але на цю згадку, як на горличку, шулікою кинулось і забило її недоговорене Прокулою речення.
— Так чого ти боїшся, Клавдіє?
Слухав слів дружини про сина, що майже день у день перебував у Калірое й цілком відбився від дому…
Прокула зрозуміла, що Кай уже дорослий мужчина й мусить знайти собі коханку… Але не юдейку! А до всього, ще це дивне товариство… філософів, які хочуть "змінити обличчя світу"!
Пилат розширив ніздрі: той милий аромат, як примара далекої юності, що виступила з забуття, заступився за Кая..
Чи ж іншим, ніж Кай Понтій, був Понтій Пилат… у Таррагоні? Скільки прекрасних діб пережив він сам за філософією, схилившись над сувоями!.. Над думками тих, що вже давно не ступають по землі!.. Тоді палкий юнак, Понтій Пилат щиро й віддано називав їх своїми вчителями.
Хіба ж він не уболівав цілою душею, що гине безкомпромісова, тверда й чиста, як холодний кришталь, староримська чеснота?.. Вірив навіть у чисту Істину, єдину й незмінну! І так її шукав!
Але ж чи не затримувався також при цих шуканнях… на проявах краси?.. Якби-то бодай у натхненній Деотимі[39]! Але ж у кожній огненноокій чи мрійній танцівниці гадитанці[40]… Аж поки не прийшла його справжня німфа Еґерія[41], Клавдія Прокула…
Лагідний погляд Пилата спочив на дружині, що виглядала ще такою молодою і принадною…
Однак це правда: Кай уже дійсно дорослий.