Перехрещуються в повітрі вже з ранку палаючого грецькі й латинські похвали тетрарховій щедрості, що виглядає з кошів, повних печива та дрібних речей.
Ще не знати, хто саме дістане той чи інший подарунок, тож загальний радісний настрій піниться і грає, як іскристе вино, що п’янить уже самим своїм шумливим виглядом, хоч і в чужому келеху, з якого навряд чи будеш пити…
— Хай живе щасливий день!..
— Нехай він приходить сім разів на септиму[9]! — виривається із загального крику верескливий, немов жіночий, але чоловічий голос. Такий сильний і різкий, що аж близький до нього, ставний і, видко, неполохливий юнак із синьою квіткою за вухом відкидається в юрбу, немов уколотий шпичкою.
— Не-хай сім ра-а-а-зів… жи-ве!.. — все тягне височенним тенором рудоволосий аматор видовиськ і святкових подарунків. З-під його малинової перепаски-банделети дротиками вибивається рідке, щедро намащене олійком спітніле волосся. А зелена туніка аж підстрибує на тілі.
— Не-хай жи-ве-е!..
— Бодай скажи: що саме нехай живе, Донате?
— Він і сам не знає що!.. Але горланить!.. — виривається протест.
— Хай би ліпше, замість подарунків, віддали нам грошенята, що їх від нас повитягали на ці святкування! — кидає похмуро вузькогрудий ремісник.
— А правда! — підтримує старий селянин. — Ясна правда! Кинуть нам потім горішків та медівничків[10]… Адже за свої гроші ми й самі б знали, чого собі накупити! А то: лущіть горішки… Як маленьким дітям!
— А звісно: що вже беззубому горішки? — спалахнув Донатус.
— Нехай жи-и…
Але урвав нараз: натовпом-бо продиралися іродіяни, тетрархові прихильники.
— Місце!.. З дороги!.. Відступіть! — лунало перед ними.
Єгонатанове вухо несвідомо приймає різко-дзвінкий Донатів голос. А думка зіскакує на втерту колію:
— Людина з таким голосом може на щось придатися…
І невільно, своїм звичаєм, щоб нічого не промарнувати, не використавши для справи храму, скриб робить рух до диптихону, щоб записати ім’я завзятого аматора видовиськ.
Але вчас затримується: так було б легко вколоти самого себе!
І, нерухомий, відзначає лише в пам’яті:
— Донатус!.. До-на-тус… — немов витискає літери цього ймення у м’якім воску писальних табличок.
— Їдуть!. Їдуть!.. — знов крикнув зелений Донатус. Вітав усіх і все. Радів щиро. І щиро бавився на всі.
Але вибухи сміху та вигуки згасило голосне гуркотіння високих коліс.
Спорожнілою вулицею посувались одна за одною три величезні бочки. До кожної було впряжено вряд по четверо осликів.
Байдужі, вони помалу збивали копитками легку, перетерту натовпом куряву, що опадала враз поза бочками, які кропили середину вулиці штучним дощем[11].
Жиди, що їх узагалі не було багато в натовпі, враз відступали аж під доми: їм не було можна переходити свіжополиту вулицю, бо в намоченій землі могли бути змиті чари[12].
— Ідуть!.. Їдуть!.. — передразнювали захопленого всім і всіма веселі школярі. Та вже на вулиці було нове видовисько.
ЯК на умовлений знак, з натовпу висипало шестеро хлопчаків. На честь святкового дня їх поприбирали в різнобарвні коротенькі туніки. Не призвичаєні до жадної одежі, хлопці почувались зовсім незручно в таку спеку.
Побачивши ж воду, не витримали і враз догадались: вишикувалися лавою позад останньої бочки й підібрали аж під шию свою нехитру одіж.
Теплі цівки нагрітої сонцем води приємно лоскотали круглі, мов кавунчики, черевця розкішників, викликали їхній верескливий регіт та сміх і задоволення всіх присутніх.
— Чи бач! Виступають, немов у тріумфі! — сміялися жінки, вказуючи на купальників.
— Бракує лише самого тріумфатора! От би на ту бочку з дірчастим дном!
— Посадовити туди ту зелену папугу… І нехай жи-ве-е! — порадив веселий молодий голос. Але його приглушили вигуки дівчат:
— Ох! Ай!.. Боги великі й малі! — вищали дівчата, ховаючи від бризок поза людські спини новенькі сандалі та святкові туніки з вишиваними подолами…
Сонце вже перейшло calor diei, пополуденну найвищу точку денної спеки. Однак день став ніби ще паркіший. Небо дихало, як натоплена пекарська піч, і гнало до крамниць та до шиночків-попін[13], над якими було видно принадні написи: "Гріте вино"… "Снігом холоджене, медом солоджене вино".
Вже не один устиг і перегрітись… не знати — грітим чи охолодженим… Вже не одному удруге захотілося їсти…
А вулицею все посувались і посувались нові походи…
Були тут і танцюристи, й танцюристки, гістріони[14] і міми[15]. Ішли музики й співці… Твердо виступали бійці-гладіатори… Переходили й стривожені приручені звірі пустині…
— Ідуть та йдуть… Мов ті душі в підсвіття[16]. Тартар, яке ніколи не скаже "досить!"
— І невже ж таки вони всі вмістяться в цирку?
А Єгонатан усе стояв кам’яною статуєю у своїй схованці-ніші…
— Дам тобі народи й кінці світу у володіння… Залізним жезлом розіб’єш їх, — продовжував молитися беззвучними устами й палаючим ненавистю серцем…
Але знову голосно загукали іродіяни, і знову люди відступили до стін.
ОточеИа блискуче озброєними легіонерами, проводжена високопоставленими патриціями в носилках-лектиках та великим гуртом молодих комонників, до цирку наближалася золочена колісниця.
У ній струнко стояв і сам правив квадригою-четвернею золотистих[17] каппадокійських коней син прокуратора Юдеї Кай Понтій[18].
Не так давно офірував Кай Юноні Покровительці свою золоту буллу, ознаку дитячого і шкільного віку.
Нині ж, уперше в житті, мав заступати як зрілий муж свого батька-прокуратора на ігрищах.
— Слава молодому Понтієві!
— Слава синові "Справедливого!"[19] — залунали римські і грецькі вигуки.
Єгонатан опритомнів.
І враз здалося йому, що сонце згасло, небо впало й земля провалилася…
Заскреготав зубами від болю й розчарування.
— Так марні?!. Марні всі намагання? Всі так до найменших дрібниць обмірковані плани? Пилат не приїхав! Які ж демони, яка Бельзебулова сила охороняє це дияволове начиння, цього Пилата, від праведної руки святої помсти?!
Та вже не можна було нічого змінити!..
Хитаючись, як по рані від сонця[20], і ледве пересуваючи раптом обезсилені ноги, Єгонатан обережно вимотувався з натовпу.
Дратувався, що його страшна зброя затримує його. Він якнайшвидше мусів би бути сам, бо знав, що на людях не витримає.
Сльози безсилої, але шаленої ненависті підкочувались клубком до горла.
— Боже Ісаака, Авраама й Якова! — стогнав крізь заціплені зуби. — За віщо ж відвернувся ти від свого народу? І відвернув від нього своє обличчя? Затьмилося журбою око моє… Постарівся я поміж ворогів моїх…
Багато людей у Палестині знало й любило Кая, здебільша званого багатим юнаком за його казкову щедрість.
Любили його й за ставну, ідеально збудовану, атлетичну поставу, за незвичайну ласкавість і зичливість до кожного зустрічного.
Здавалося, що йому віддала природа все те, в чому відмовила його батькові, твердому, як адамант, Пилатові.
Прокуратор-бо, як справжній amicus caesaris[21] і всіма признаний "приятель справедливості", знав лише невблаганний закон і негнучку та невідкличну волю Риму. Зраділий, вдоволений Кай Понтій приязно всміхався й ласкаво відповідав рухом руки на привітання. Тішився приязними вигуками народу, яким не погорджував. І не вірив собі, що він, Кай, осередок уваги й захоплення народу… Адже від цього може аж голова закрутитися!
І Кай, дійсно, похитнувся, ніби тратив над собою владу. Але це тривало лише одну мить…
— Надмірна спека й більше нічого!
А може, від хвилювання й радощів? Бо ж, що не говори, а таки все, що найліпше у світі, сьогодні належить йому, Каєві Понтієві!
Ось у цю хвилину майже цезарська шана, прояви щирої народної прихильності… А ввечері…
Кай оглянувся на свого найближчого приятеля Маркела.
Таки дійсно він обіцяв, що сьогодні Кай вечерятиме з найгарнішою "тиверіадською квіткою", Маріам із Магдали, красу якої знає вся палестинська еліта…
Та чи тільки палестинська?..
Так от: молодість, сила і краса, шана і влада, приязнь народу і найгарніша жінка цілого краю — все, все всміхається йому! Все само йде Каєві в руки…
Дійсно, може закрутитися голова!
І таки закрутилася ще раз… Похитнувся знову.
Немов колісниця наскочила на великий камінь на цій так чисто виметеній і свіжополитій дорозі.
Що ж це, зрештою?
Незнана схвильованість, як хмара самуму, що раптом задушливою заслоною затягає цілий світ довкола, нараз піднялась у Каєвій душі.
Серце так хитнулося, що забобонний неспокій аж випив кров із рум’яних юнакових щік, а довколишній ясний і барвний світ ураз потемнів і посірів.
Одно із двох: або хтось із цих зависних іродіян, говорячи жидівськими виразами, тяжко вдарив його оком і наврочив, або ж у цю хвилину сталося нещастя з батьком… Це ж можливе!
Надто-бо небезпечний завжди, а нині особливо, розбурханий Єрусалим, куди спішно виїхав прокуратор, щоб полаїщати прикру справу перенесення цезарських знаків[22].
— Clarissime![23] Адже ми вже приїхали! Амфітеатр перед нами!..
Це говорить Маркел.
Кай міцно рукою спиняє своїх коней. Скочйв на землю і знов неначе впав у сон: саме проти нього багато оздоблена лектика. А з неї виходить золотоволоса красуня…
— Вище всякого опису! — говорять про неї.
Почув, як обпікають його іскри, що сіються з синіх, як волошки або сапфіри, очей. Здавалося, що з них творяться крила, а серце розростається безмежно… Кругом не земля, а осяйне небо…
Так! Це вона, оспівана "тиверіадська квітка"!
Вона спинилася і чекає, поки Кай, у цю хвилину найвища особа в місті, вступить у цирк…
Але ні! Спершу ввійде ця божественна краса! їй личить бути першою скрізь і завжди! Прудким рухом Кай зриває свій дорогоцінний плащ і стелить його Магдалині під ноги…
Схилився в поклоні, чує глухий шум, немов від морського прибою, як за дитячих часів, у далекій рідній Таррагоні…
Але той шум не заглушує чарівного, як ніжна музика, голосу Маріам із Магдали, хоч промовила вона ледве чутно:
— Дякую, шляхетний пане!
Промовила й утопила його в погляді своїх волошково-синіх очей, проходячи достойно і з гідністю, ніби по звичайному килимі, по розстеленій тозі представника Риму.
— Славно починаєш ігри! — закусивши сміх, кидає МаркеіЛ. Фавнівські вогники грають у його зіницях.
— Але не хвилюйся! Міцніших за тебе кидала у сніг і в огонь непереможна Магдалинина краса. Не соромся, друже!
Він, Кай, буде соромитися свого свідомого вчинку, свого захоплення красою?
З гідністю, майже з викликом глянув у бік поважних патриціїв свого почту.
Погідні patres conscripti[24] дивилися з приязним усміхом, а може, і з прихованою заздрістю.