Та от тепер перейшли ми всю Україну і мечем та вогнем покарали наших гнобителів. Чимало вже добули ми од ворогів наших і всякого добра та скарбів, тих, що вони придбали нашою працею. Чи не час же вже нам спинитись? Чи не ліпше нам вернутися до домівок наших, до любих серцю жінок своїх, дітей та батьків і зробити їм радість тими подарунками. що для них ми мечем добули? А тим часом діждали б ми, поки у Польщі оберуть нового короля, такого, як нам бажано, і стали б з ним до згоди?
Дуже хотілося козакам додому. Не один пригадав у той час молоду свою дружину або милу дівчину, що всякий день там, біля рідної оселі, виходе за село на могилу виглядати свого козака з походу; та тільки пригадали вони разом і вчорашні промови Чорноти й інших полковників і через те тепер вагалися, яку дати гетьманові одповідь.
Тоді замість простих козаків почали говорити полковники. А перший з них обізвався Чорнота:
— Не до ладу говориш, пане гетьмане! Годі вже нам запобігати у ляхів ласки. Було колись, за часів Павлюка та Остряниці, просили ми їх не лити братньої крові, а згадати, що й ми люде. Та до чого воно дійшлося?.. Павлюка замордували на шибениці, Остряниця мусив піти світ за очі, а козаків повернуто у хлопів та гайдуків. Тепер, хвалити Бога, ті часи минулися! Де тепер ті гонорливі пани, що для нас у них не було іншої назви, як хлоп та бидло? Більшість загинула од наших шабель, інші у Криму, у поганській неволі, решта ж утекла од наших шабель, як легкодухі зайці. Чи нам же запобігати їхньої ласки?
— Нехай вони нам поклоняться! — додав Нечай. Не промовчав і Богун:
— Не тобі, гетьмане, шукати згоди з ляхами. Нехай вони просять тебе про згоду. От тоді ми й скажемо, чого хочемо.
Говорили після того і старий Бурлай, що громив колись з моря Царгород, і відважний Тиша, і переяславський полковник Лобода, і славні звитяжці Калина, Воронченко, Півкожуха та й ще чимало славних товаришів та побратимів гетьмана. Всі вони доводили, як небезпечно розіходитись по домівках, не діставши од Польщі ніякого певного слова про свої права, бо замість того, щоб дати Україні волю, Польща може зібрати нове військо і, вдершись з ним в Україну, сплюндрувати всі українські міста й села.
— Треба примусити ляхів просити про добру згоду, — сказав Богун, — а як не схочуть просити, так бити на саму Варшаву і всю Польщу перевернути догори ногами!
— Славно, батьку наш, почав ти справу... — голосно гукнув Чорнота, — так кінчай же ляхів! Веди нас на Варшаву!
— Кінчай ляхів! Кінчай, батьку! — загуло по всьому полю. — Минулося польське панування — тепер ми будемо панувати!
Почувши такі рішучі вимоги мало не всієї старшини й козацтва, гетьман не зважився сперечатись і рішив, затаївши свої думки й бажання, вести військо далі та тільки робити так, як сам він знає й хоче, не кажучи про свої заміри нікому.
— Добре, панове молодці! — сказав він голосно. — Якщо така ваша воля, так поведу вас на Варшаву! — А щоб забарити похід, він додав: — Та тільки раніше треба винищити панів по Волині й Поліссю, бо тут вражі ляхи ще скрізь панують. Гей, друже Максиме, невже не добудеш мені Острога та Луцька?
— Добуду, батьку... Не журись! — обізвався Перебийніс.
— Так іди ж ти з Тишею по Волині, а Небаба та Кричовський — у Білу Русь... бо й там люде стогнуть від польської неправди. А я повагом рушу з арматою на Варшаву через Львів, слідом за польським військом.
— Гаразд, батьку, гаразд! — покотилося луною по всьому полю. — На Варшаву!.. На Варшаву!..
XII
У той саме день, коли у Збаражі одбувалася військова козацька рада, до Львова наближався ридван, запряжений двома парами коней, пара за парою. На високому передку ридвана сидів з довжелезним бичем у руці візник і час од часу ляскав тим бичем у повітрі; обабіч ридвана бігли верхи двоє молодих узброєних шляхтичів; а у самому ридвані сидів сивоволосий пан Януш з своєю молодою дочкою Галиною.
Молоді шляхтичі, що бігли обабіч ридвану, були ротмістри з погромленого під Пилявою польського війська. Трохи старіший з них, чорнявий, з пишними вусами й бровами і мужнім, запаленим вітрами обличчям, був пан Преслав, той самий, що присилав до пана Януша листи у Пилявський замок. Він був сином сусіднього з паном Янушем магната і приятелював з старшим сином власника Пилявського замку. Знав він і Галину, та тільки малою, до виїзду її у Львів; побачивши ж дівчину тепер, молодий шляхтич був вражений її вродою і чемно просив у неї та пана Януша дозволу їхати разом з ними, щоб під час небезпеки стати їм у пригоді.
Про себе він розповів, що як не спиняв свою хоругву, гусарів, та його заходи були даремні, — гусари скидалися на отару овець, сполохану вовками, і розбіглися по полю, давлячи один одного, так що йому немовби не лишилося нічого іншого, як бігти слідом за старшими привідцями війська.
З другого боку ридвана їхав зовсім молоденький шляхтич Струсь. Він був білявий з себе, з невеликими, закрученими угору вусиками і рухливими, але невиразними, очима. Він побачив панну Галину теж у Збаражі, коли для пана Януша обряжався ридван, і так зачарувався її красою, що залишив уже думку про те, щоб одшукувати свою хоругву, а пришився до ридвана, у якому сиділа молода панночка.
Обидва шляхтичі потай скоса поглядали один на одного так, що, здавалося, кожен з'їв би свого супротивника, на очах же панни Галини вони були поміж себе найбільше ввічливі і розмовляли не інако, як з самою приємною ухмілкою на устах. На Галину вони обоє поглядали, як на недосяжну мрію, намагаючись вгадати по очах дівчини її бажання, і напружували ввесь свій хист та жвавість, щоб її розважити й викликати на її рожеві уста ухмілку.
Тільки даремні були їхні заходи. Галина не звертала на шляхтичів і найменшої уваги, їй було навіть прикро, що біля неї повсякчас крутилися сторонні люде. Вона неохоче і навіть трохи неввічливо обзивалася на розмову шляхтичів і просила батька визволити її од залицяння не милих їй панів, та тільки пан Януш рішуче повстав проти сього. Він, навпаки, був дуже радий шляхтичам, маючи надію, що якийсь з них подобається Галині і вона легше викине з голови "проклятого" козака.
Зараз ридван виїхав на останню гору, що ховала Львів од очей подорожніх, і враз великий стародавній город розіслався перед ними, як на долоні.
Галина хоч і жила у Львові, але знала тільки монастир кармеліток, у околицях же міста ніколи й не бувала. Щоб зручніше показати дочці великий город, пан Януш звелів спинити ридван і вивів дочку на бугор.
Молода дівчина мимоволі була захоплена чарівною красою краєвиду, що стлався перед її очима.
У розлогій долині, порізаній зеленими байраками, на чималому кряжі піднімалися догори сірі мури та башти города, обкопані глибокими рівчаками, а з-за стін города вшлядали покрівлі будинків та високі гостроверхі башти костьолів. По обидва боки города, серед зеленої гущавини садів та лісів, ховалися передмістя, виглядаючи з зеленого простору тільки найбільше високими будинками, гострими шпилями костьолів та златоверхими банями церквів гречеської й уніятської віри.
— От тут, панно Галино, у Львові, — обізвався до дівчини пан Преслав, — вам буде повна безпека й спокій. Козацька наволоч не насміє зайти сюди, до сього славною польського міста!
— А коли б і посміла, — підскочив до панночки і брязнув острогами пан Струсь, — то ми б показали нікчемним хлопам, як рубають наші гострі шаблі!
— Чи не так показали б, як під Пилявою? — з посміхом обернулася до молодого шляхтича Галина.
Пан Струсь почервонів, як мак, і у замішанні забелькотав щось про нещастя, про Божу кару й інше; Галина ж знову одвела очі на долину.
— У городі мури такі товсті й міцні,— знову звернувся до Галини пан Преслав, — що їх неможливо розбити ні з яких гармат, а поперед мурів рівчак такий глибокий, що з нього не вилізти ні по якій драбині. По стінах та по баштах понастановлено без ліку гармат, а поперед рівчаків ще насипано високий земляний вал. Прямо на нас дивиться Галицька брама. Бачите, он вона роззявилася під баштою, мов чорна паща; а біля неї недалеко ціла купа костьолів — то монастирі кармелітів!
— Правда, правда! — обізвалася Галина. — Я їх пізнала!
— А на південному боці города церкви,— говорив шляхтич далі,— так то монастир бернардинський. Обидва монастирі збудовані як найміцніші фортеції.
— А то що за замок,— спитала Галина,— що стоїть на горі окремо од города?
— Ото на півночі? То Лиса гора, а на ній давній замок галицького князя Льва Даниловича. Він теж дуже міцний, і не зруйнувати його ніякими гарматами.
— Нема що й говорити, — обізвався пан Януш,— що у Львові ми зовсім безпечно пересидимо сучасну хуртовину. Львів не злякається не тільки божевільних, непокірливих хлопів, а навіть і війська самого турецького султана. Та тільки коли ж врешті наші лицарі вгамують цю ненажерливу наволоч?
Пан Струсь знову не вдержавсь:
— Хай пан буде певний!.. Ми зробимо козакам нові Кумейки й нову Солоницю.
З такими надіями й думками приїхав пан Януш і молоді шляхтичі до Львова. Та не так склалося, як гадалося. Не вспів власник Пилявського замку добре розташуватись у палаці свого брата Стася та трохи відпочити, як на Покрову вже по Львову пробігла чутка, що Хмельницький з величезним військом наближається до Львова і за кілька день уже прибуде до нього.
Почувши ті вісті, польські пани і привідці польського війська, що, прибувши з-під Пиляви, нахвалялися вигубити під Львовом всіх козаків, якщо тільки вони насміють наблизитись, тепер зразу поховалися і один по одному почали тікати з Львова до Варшави. Тільки Ярема Вишневецький ще кілька день метушивсь по Львову, збирав од всіх заможних гроші на військо, зібрав і саме військо, але, врешті, зник і він і тільки вже листом сповістив, що він мусить виїхати до Варшави на обрання короля.
Народ у Львові почав хвилюватись. Єзуїти по костьолах та монастирях святим хрестом заклинали всіх католиків узброїтись і, ставши за святу віру з мечем, зрятувати львівські святощі од наруги схизматиків. Хоч більшість мешканців у Львові були українці, але під впливом поляків і вони занепокоїлися, хоч і не за душі свої, так за своє добро.