Із записної книжки Дмитра Підлісного

Ірина Вільде

Сторінка 2 з 3

А потім ходили до вишок на екскурсію. А коли я прийшов додому, був голодний, і було темно. Вранці мама будила мене до школи. Я виглянув через вікно, чи не падає дощ, а там стоїть нова хата. Я спитав у мами, хто житиме в новому будинку.

— Бурильний майстер. А тобі що?

А мені нічого.

20 жовтня

Мама каже, що той майстер, що будує піч у бурильного майстра, буде пересипати пічку і в нас. Тоді Грицько на зиму буде жити з нами. Бо в тітки Ярини об'явився зять і Грицькові тісно. Грицько сказав мені по секрету, що в тітчиного зятя чоботи смердять дьогтем. Він буде теж працювати на нафтопромислі. Скоро в нашому селі буде новий клуб і великий промтоварний магазин. Валька-поганка каже, що буде ще й багато ОРСів в нас. А що це таке, не знаю. Спитав у тата, бо у Вальки не хочу питати, щоб пізніше не задавалася.

21 жовтня

Подумаєш, ОРС! Це теж магазин, тільки для робітників.

23 жовтня

У бурильного майстра є три дівчини і один хлопець. Він називається Славко і ходить у четвертий клас. Славко мені не подобається. Він куди йде, то вічно щось пережовує. Грицько каже, що від цього у Славка буде міцна щелепа. І він зможе добре боксом займатися. Славко-боксер. Майже так, як Валька-поганка.

24 жовтня

У Славка веснянки на носі, як у дівчини. А Грицько має чорні очі і красивий. Який я — не знаю. І не маю кого спитати про це.

5 листопада

А Грицько все ж таки хвалько. Тато монтує нам велосипед, а він похвалився перед "боксером", що мотоцикл. Він ще більше понавидумував:

— В його тата (тобто у мойого!) золоті руки. Він хотів нам танк збудувати. Але ми самі не захотіли, бо тепер війни немає. Правда, Дмитре?

Мені соромно, коли Грицько бреше. Але дурний Славко повірив йому. Він почервонів (от цікаво, людина почервоніла, і веснянки зникли з носа і чола) і вигукнув:

— А зате в мене батько Герой!

— Ану, ти, повільніше на закрутах, — підійшов до нього грізно Грицько, — "Герой"! А може, наш тато ще більший Герой від твойого!

— А неправда! В мойого тата Золота Зірка!

— Дивись, — забувся я, що Грицько слухає, — ще один чванько об'явився на нашій вулиці.

— Бреше він, — розлютився Грицько, — бреше, аж з носа йому куриться.

— То дай чесне піонерське.

— Маєш: чесне піонерське.

Не можна не вірити людині, яка дала чесне піонерське. Все ж таки Грицько поспитав:

— А якщо у твого тата Золота Зірка, то чому він її не носить?

— А вона прикріплена у нього до чорного піджака. А тато надіває чорний піджак тільки у свято і коли йде на вибори. А ти що? Хотів, щоб тато із Зіркою на роботу ходив?

— Слухай, — Грицько і собі спітнів, — я тобі кажу… Якщо ти, Славку, збрехав, то можеш на вулиці не показуватися.

Грицьком аж теліпає спересердя, а Славко хоч би що. Жує собі щось та тільки носом підшморгує.

— Як то правда, що ти тут наговорив, то мусиш нам показати Золоту Зірку твого тата.

О, тепер вже наш "боксер" трохи розгубився:

— А як же я буду виносити з хати батьків піджак? — говорить. — Ви хитрі оба! Аби мене пізніше тато сварив?

— А ти не винось із хати. Як нікого з ваших не буде вдома, ти візьми і покажи нам піджак із Зіркою крізь вікно.

— Так може бути. Тільки нікому не говоріть, а то тато будуть сердитися.

6 листопада

Правда. Страшна правда: Славків батько — Герой. Мені так боляче стало за нашого тата, що я аж заплакав. Мама відразу помітила, що в мене червоні очі.

— А ти чого плакав?

— Ага, зараз "плакав"! Ви краще не жалійте копійку та купіть більшу жарівку[18] тоді й очі не будуть боліти.

Не знаю, чи мама повірила мені, бо якось дивно-дивно подивилась на мене.

Ми повечеряли, і тато напився води. Він завжди п'є воду після їжі. Я примостився біля нього і попросив байдуже:

— Тату, а ви б розказали, як оце люди на війні Героями стають?

А тато й не здогадується, чого це я його питаю так. (Тільки Грицько шепнув мені, аби я дав спокій батькові).

— Що ж, — відповідає тато, — вчинить людина славне, сміливе діло, скажімо, просто подвиг, от і в нагороду Золота Зірка може бути.

— А скажіть, тату, кожний солдат може вчинити подвиг, як ви кажете?

Батько подумав (от, дорослий, а й то мусить насамперед подумати), подумав, а тоді каже:

— Ні, не кожний…

— А чому не кожний? — це вже Грицько від себе запитав.

— А тому не кожний, хлопці, бо не всі люди однаково відважні. До того ж мусить бути ще й ситуація така, щоб людина могла проявити свою мужність.

А я на це (так воно мені якось вирвалося):

— А в бурильного майстра, Славкового тата, є Золота Зірка?

— Та я це давно знаю.

Тато давно знав, що у бурильного майстра є Золота Зірка, а чому ж я тільки-но дізнався про це? Несправедливо.

— Тату, а може бути таке, щоб хтось був на війні і відважний, і мужній, а не дістав Героя?

Чого це тато раптом наче пригас? Аж рукою лоба витер, ніби хотів привести себе до пам'яті.

— На війні, синку, всяке може трапитися. Для того вона і війна. Та хіба справа тільки в нагороді чи похвалі? Аби діло було зроблене, а там відмітять чи не відмітять, як чиє щастя. А тепер, хлопці, давайте поговоримо про наш велосипед.

А мені нецікаво про велосипед. Грицько, як собі хоче, хай говорить з татом, а я думаю своє. Одна й та сама думка не дає мені спокою ні вдень ні вночі: чому це Славків, а не наш тато дістав Героя?

8 листопада

Коли заїхала під клуб "Побєда", ми думали, що приїхали в село артисти. А то були не артисти, а просто дядьки, що мали промови говорити. Я забув ще сказати, що в нашому селі було відкриття великого клубу.

Отож один з-поміж дядьків, що приїхали, почав говорити. Та ну його! Достеменно говорив все, що я і без нього знаю: як за селом об'явилася нафта, як стали будувати вишки, як в селі був малий клуб, як стали будувати новий. Страшенно нудно було слухати. Потім був концерт. Приїхала до нас самодіяльність аж з трьох сіл.

Наш тато сидів в другому ряді, поруч з бурильним майстром. Не повинен був тато там сидіти. У бурильного майстра Золота Зірка на чорному піджаку, а у нашого тата дві палочки від медалей.

Мені знову стало так боляче, так соромно за тата, що я мало що пам'ятаю з концерту.

Дома я сказав про це (хоч і зразу пожалів) мамі. Але мама жіночого роду і тому мене ніколи не розуміє.

— Ах ти, лобуряко, — це ніби жартома, але таки добре змісила мені спину кулаками, — чого тобі ще забажалося? Героя подавай йому! Ти що, — взяла мене за підборіддя і круто повернула до себе, — волів би посмертного Героя і пенсію по ньому?

Я понурив голову, щоб мама часом не вичитала мені з очей, що я думаю. Так, я мовчав. Затиснув кулаки, зціпив зуби і мовчав. Але страшна думка, ніби мене хто голкою вколов, промайнула мені крізь голову. Хай би посмертний — аби тільки Герой.

Потім, вночі, я не міг заснути й тихенько плакав у подушку. Так мене совість мучила за ту погану думку. А коли батько захропів у своїй кімнаті, я зліз з ліжка, навшпиньках пішов туди і поцілував тата в руку. Він спав і нічого не чув.

Далі листопад.

Я дуже люблю нашого тата. Один хлопець з Деренівки дістав мені трохи сідолю. Такого плину, що ним чистять офіцери свої зірки на погонах. Я так ним вичищу татові медалі, що блищатимуть, як щире золото. Відмовляюся від пенсії (її так всю забрала б мама) посмертного Героя.

Сьогодні я сказав Грицькові на англійській:

— Хочеш, будемо мого тата звати "наш тато".

Я думав, що він дуже зрадіє, і зачне дякувати мені. А він. — ні. Лише засміявся тихенько:

— От новину сказав. Та я давно так зву нашого тата. Не віриш, спитай у хлопців.

Грицько молодець. Він сам не знає, який з нього молодець.

Багато днів пропущено.

25 листопада

Це була середа, і почав падати перший сніг. І не сніг, а білі крупинки. Ідемо ми з Грицьком із школи (не знаю, чи я писав вже, що Грицько живе тепер у нас), а він каже:

— Дивись, дорогою щойно проїхала легкова машина.

Ми за слідом, а біля наших воріт стоїть сива "Побєда".

— Це, напевно, мій танкіст приїхав до мене, — відразу зрадів Грицько. Забув, що сам видумав того танкіста, чи що?

Я зразу метнувся у велику кімнату, а мама — гов! — загородила собою дорогу й не пускає:

— Нічого тобі туди йти. До батька люди приїхали. Іди на кухню! Там в духовці маєте обід для двох.

Грицько послухався, бо ж він все-таки не дома. А я — ні. Мені дуже хотілося знати, що то за люди до батька приїхали і чого їм треба від нього. Я приклав вухо до дверей, але тут якраз надійшла мама з пивниці[19] з моченими яблуками. (А ще казала, мочених яблук не будемо починати до Нового року!)

— Ти чого тут стримиш? Пішов на кухню…

Я ще опирався, але мама поставила миску з яблуками на підвіконня, і… я втік. Але не на кухню, а надвір. Там виліз на піддашшя курника і звідти заглядав у вікна кімнати. Нічого не чув, але бачив, як за столом їли і частувалися. Лише не знаю, горілкою чи нашим виноградним вином. Хоч мама і казала, що те вино має рік відстоюватися. Потім Грицько відшукав мене і приніс кусок м'яса з хлібом.

А коли дядьки почали прощатися і цілуватися з татом, я зіскочив зі стрішка. І знову опинився у сінях.

Мама проводжала дядьків поза поріг і витирала очі фартушком. Я злякався. Яку це недобру вість принесли дядьки нашому татові? Але зараз же перестав журитися, бо батько був дуже веселий.

— Мамо, що сталося? — забіг я боком дорогу мамі.

— Іди… іди… Чого ти знову тут?

— Мамо, а чого це ви плачете, а тато веселі? Що сталося?

— Дай мені спокій, дитино! Що сталося?! Справедливість перемогла… от що сталося, — і знову у сльози.

Бачу, що з мамою не договоришся. Як виросту, то ніколи не буду женитися.

Став я прислухатися, про що саме говорять дядьки з татом. А вони, мабуть, вже трохи випивши, тож і не говорять багато, а тільки стискають батькові руки, то поплескують по плечі.

— Ну і характер у вас, Миколо Степановичу (це так до мого батька), ну і характерець! Якби не докопалися, то так і застигло б… Ну й характерець!..

А тато на те їм:

— Ех, що там… Найважніше, аби діло було зроблене…

Яке діло, що то за діло — ніяк не розкумекаю.

Нарешті дядьки сіли в машину і від'їхали.

— Тату, хто це був у нас? — міг я вже спитати тата, але тато якийсь такий розгублений, що й не чує, що я до нього говорю.

Аж мама мусила відповісти за тата:

— Дай спокій батькові, синку. Чого знову присікався? Один з них з облвоєнкомату, а другий інструктор обкому партії.

— А чого це вони до нас?

— Ой господи, — забідкалася не знати чого мама, — який же ти надокучливий, Дмитре! Не жив би, якби всього не знав.

1 2 3