Аж за хвилину дійшло до неї, про кого саме мова. Марії зробилось гаряче. Збожеволіли до решти, чи що з ними? Немало зазнала від них за роки спільного життя, всякої напасті могла чекати, але такої підлості таки не сподівалася. Що не сподівалася, то не сподівалася. І що це вони знову затівають проти неї? Навіщо їм тепер це? Колись усі шестеро — невістки і сини старого — спати не могли з жури, що вона від старого приведе на світ дитину (тьху! та ще раз тьху!) і треба буде поділитися багатством із четвертим спадкоємцем… А чого їм сьогодні бракує? Це добра наука їй! Чому не кинула старого, як намірялася, ще у вересні тридцять дев'ятого? Саме життя відчинило перед нею і тисячами подібних до неї ворота! Чому не скористалась з щасливої нагоди й не покинула цього проклятого двору? Боялася людського поговору. Не хотіла, щоб матір докоряли кумасі дочкою-гонивітром. Честь свою жіночу хотіла зберегти, а он що збираються з її честю зробити. В болото втоптати та ще й ногами прибити. А не дочекаєтесь ви! Тепер уже не ті часи, що за польських панів, та й вона не та, що тоді. Тоді — хотіла чи не хотіла — мусить коритись, бо іншого виходу не мала.
В ті часи покинути шлюбній жінці такого дуку, як Кавуля, і залишитись у тому ж селі було неможливо. Просто неможливо. Піп, з яким Кавуля вихилив не одну склянку меду, змусив би її повернутись до старого. А в попа була така сила. Він міг її зганьбити в проповіді, що і в сімох водах не відмилася б потім, міг заборонити її мамі відвідувати церкву, а мама — хіба б пережила такий сором?
Тоді єдиним виходом для неї могло бути тільки місто. Місто — це означало: служба по невідомих домах, у чужих родинах, а потім хвороба з перевтоми і голе небо замість даху над головою. Коли не гірше: якщо не панське байстря, то шпиталь для невигойно хворих.
А тепер? Тепер місто — це праця поміж чесними людьми, це пошана людині за її відданий труд тощо. Сьогодні місто більше не пострах для таких, як вона, ні!
Пораючись біля корови, роз'ятрювала старі рани, роздумувала над власною долею:
"Мало їм моєї змарнованої молодої сили, моєї занапащеної весни, то вони ще до моєї честі добираються?
Коли брав мене — чи не образа божа? — мені ще п'ятнадцяти не було. Три місяці бракувало, а йому п'ятдесят вісім минуло. І не побоявся бога, не посоромився людей таку дитину волікти в постіль до себе. А все та повінь наробила. Вона забрала у людей грунти, а в мене — тата й вік молодий. Приходив іуда щовечора і, ніби жаліючи бідну вдову, залякував холодом і голодом, а при тому торгував мене, як телицю на ярмарку. А потім не дав мамі навіть одної третини з того, що обіцяв за мене. Ні, навіть не наймичкою, а купленою, запроданою за центнер борошна і кілька міхів картоплі — он чим я була. Мама поступилася, аби врятувати трьох від голодної смерті… Він знав це, знав і те, що був мені гидким, таким гидким, що страва не лізла в горло, коли сидів навпроти… А тому весь час могоричив попа, аби той залякував мене при сповіді вогненною смолою та чортами. Слухняною й покірною була я тоді. А тепер годі… Через вінця переповнилась чаша, та й піп твій мені не страшний більше… Спасибі й тобі, Катерино, за щирість. Якби не твоє слово, може б, протягла тут ще й до осені, а може, й до весни… А тепер дякую красно за хліб-сіль. Клоччям ліз мені ваш хліб у горло, хоч і власними руками зароблений, а сіль очима витікала… До часу жбан воду носить. Завтра вдосвіта прокинеться старий, гляне на пусту постіль… Почекає часину… а тоді піде сам шукати… Шукай, шукай, та дивися добре, чи не сховалася де твоя жінка під лаву… Тільки марні твої зусилля, бо немає на світі такої сили, щоб мене у цей двір повернула…".
— Ех… — зітхнула, випростуючи плечі. — Ще лишилося в мене трохи тієї силоньки, ще не все втрачено…
Увійшла до хати, ніби нічого й не чула. Як завжди, процідила частину молока в глечики, а частину в горщик, щоб спарити на снідання. Як завжди, сполоснула цідило й повісила його над плитою. Тільки котові цим разом дала не перегону, а влила в миску молока по вінця. "На, котику, аби-сь пам'ятав свою господиню…"
Не більше години пройшло, а які зміни сталися в ній за цей короткий час! Зовсім іншою почувала себе тепер, і якою чужою, дивно чужою стала ця хата, де прожила довгих п'ятнадцять років! Подивилася на Кавулю, на його зморщене, як халява старого чобота, обличчя й спитала себе саму: "Невже ж це правда, що він п'ятнадцять років мав право до мене як до своєї жінки?" Глянула на розмальовану півниками скриню в головах, яку свахи колись розкривали перед нею, очманілою з страху, та показували злежані наряди небіжниці, першої дружини старого. Глянула на різьблені сволоки, об які ніколи не відбивався людський спів, хіба прокльони та молитви. Звела очі на широко розставлені синюваті стіни, що були для неї вужчі за труну. Подивилася на все те, подивилась та й здивувалася сама собі, що могла стільки років прожити в цій домовині.
Щоб не викликати підозріння, Марія поралася того дня, як завжди, на подвір'ї і в хаті. Лягла спати теж у звичайну пору. Старий не входив до кімнати. Певно, все ще синів чекав з області. Марію теж не брав сон. Була така збуджена, що навіть думати до ладу не могла. Над усім, про що б не згадала, брало верх радісне усвідомлення: скоро світанок — і вона покине це прокляте кубло.
На подвір'ї зашаруділи чиїсь кроки. Мусило бути їх троє або й четверо. Мабуть, сини повернулися з області. Але чому це не чути людського голосу? Тихенько причинилися двері Катерининої світлиці, і хтось вийшов у сіни: раду скликають, а без неї вони не обійдуться. На прив'язі кинувся пес, гавкнув вороже, але одразу й умовк. Хтось з господарів цикнув на нього: є чужий поміж ними. Але яке їй діло до того? Завтра вийде за ворота й не оглянеться навіть. Хай западеться ця тюрма разом з її мучителями!
Раптом почула, що хтось увійшов до кімнати. Від вересня тридцять дев'ятого року постійно мастили завіси на дверях, аби не зраджували, коли входили чи виходили ними. Не рипнули й тепер, але Марія відчула чиюсь присутність в кімнаті. Не були це кроки старого. Скоріше — Катерини. Постать пройшла на середину хати, зупинилася, потім черкнула сірником, скерувавши світло на ліжко. Марія й повікою не кліпнула. Постать підняла сірник вище, потім згасила його і ще тихше вийшла з кімнати.
"Перевіряють, чи сплю", — подумала Марія.
Тепер у сінях було чути якийсь шепіт. Судячи по нерівних голосах, там сперечалися. Зашаруділо, наче пересували з місця на місце міх з мукою.
— Ш… ш… ш… — хтось застережливо зашипів. Потім знову відхилились двері у кімнату. Відразу пізнала кроки старого, хоч як намагався ходити нечутно. Йшов не до своєї, а до її постелі. Марія вся виструнчилася, готова до оборонного скоку. На крок від ліжка старий зупинився. Важко дихав. Втомила його, певно, хода навшпиньках. Війнуло квасним запахом старого рота. Марія вдала, що спить. Втягнула повітря, а потім протяжно, із свистом випустила його носом.
— Спить, — сказав старий і вже певнішим кроком почапав до дверей.
Що тут коїться? До страху перед небезпекою, яка загрожувала їй особисто, приєднувалося передчуття, що ось тут, за кілька кроків від неї, твориться якесь погане діло. Недобре діло!
Першим пориванням було відчинити вікно і втекти, чимскоріш втекти з цієї печери розбійників. Поки ще жива! Поки втретє не увійшли до неї, вже з сокирою. Але розум опирався втечі наосліп. Тут треба простежити, викрити їх, бо діло погане. Діло — недобре.
Встала, пішла навпомацки і, притримуючи клямку, поволеньки, з передишками, загостривши слух, почала відкривати двері до сіней. Темно й тихо. У світлиці навпроти було темно: щілини у дверях не світились. Раптом до її настороженого вуха долетів звідкись приглушений людський голос. Де ж вони? Напружено вдивлялася в темряву. Побачила ясний прутик на підлозі: у льоху світилося!
Приклала вухо до щілини в ляді. Серце так товклося в грудях, що навіть побоялася: тамті почують його стукіт.
"Певна смерть чекала б мене, коли б побачили". Холодний піт виступив у неї на тілі.
Говорив тепер хтось чужий. Марія не могла вловити кожне слово. Та з першого ж зачутого речення: "Не здаватися — з-за океану нам допоможуть", — здогадалася, з ким Кавулі засіли на раду.
"От воно як, от воно як", — повторювала в думці зовсім розгублено. Поруч творився злочин. Збентеження, страх, гостра цікавість, невиразна, проте нав'язлива думка, що треба щось робити, кудись іти, когось кликати, — все це змішалося в голові Марії.
Знала, що всі Кавулі скупі, неприхильні до людини, користолюбні, хитрі, але ніколи не подумала, що вони здатні на такий злочин. Не могла всього вловити, але з тих уривчастих слів їй стало ясно, що вони, не виключаючи старого й Катерини, вбивали. Мало сказати — вбивали. Так знущалися з своїх жертв, що кров у жилах холонула, коли пізніше розповідали про це люди. Раптом мова зайшла про неї. Певно, питав чужий, чи вона досить безпечна особа в хаті. Пропонував, очевидно, знищити її, бо тут озвався старий:
— Не треба. Молоді ви та дурні. Чи думаєте, що говорите? Та ви не тільки на мою голову накличете біду… але й шнурок на свою… Нічого не думаєте… нічого не думаєте.
На селі почувся спів. Парубки поверталися з клубу й співали на все горло. Голоси у підвалі втихли. Світло погасло. Жах пойняв Марію. Вб'ють. Не встигне й крикнути. Обережно, щоб не заплутатись у власній сорочці, піднялася з колін і навшпиньках добралась до своєї постелі. Накрилася з головою, але це не дуже допомагало, бо клацала зубами, аж самій страшно було. Чула, як виходили з льоху, як зносили щось з горища, як хтось вискочив наперед, щоб пса притримати. Не чула тільки, коли старий до кімнати зайшов. Марія неспокійно поверталася з боку на бік. Вирішила не спати до ранку. Проте таки заснула, сама не зогляділася як.
* * *
Вранці скочила з постелі, немов хто підкинув. Здалося, що хтось торкнувся холодною долонею її чола. В кімнаті нікого не було. Сонце давно вже зійшло. Під дверима надоїдливо нявчав кіт. Марія пішла відчинити йому двері. Підлога в сінях була свіжо вимита. Ясно, змили сліди. Завагалася на хвилину: видоїти корову чи зроблять це вже без неї? Хіба видоїть ще, бо доки невістки здогадаються, що її нема дома, вим'я нажене, як гори.
Увійшла Катерина.