Помічала лише, що від часу до часу здавалися більше потомленими вершники. їй пояснювали це тим, що, мовляв, недавно прибули полки з походів.
Тепер Єлизавета наказала їхати не так швидко, як раніше. Іноді виходила з ридвана, милѵвалась красотами дубових дібров, прозорих рік, тінистих гаїв, плодових садків. Тримала себе владно, наче тріумфально в'їздила и країну, наказувала час від часу палити з гармат. Ллє І сіл і хуторів не виходили на шлях люди, щоб уклонитися тронній мандрівниці. Аж ось на перехресті доріг показалась дівчина з відрами на коромислі. Чи з повними, чи з порожніми відрами мала переходити шлях? Стояла, наче закам'яніла, похиливши голову. Здалося Григорію у її постаті щось подібне до тієї вродливої козачки, що журливим поглядом випроводжала його в мандри з Чорнух. Серце колючим зашпором взялось. Дівчина мовчала, наче їй сковано вуста...
Обізвись, дівчнно-красо українських степів і прозорого, як кришталь, неба! Вимови свої почуття тихим словом, піснею або прокляттям! Стояла, ніби оніміла. Пізнав у ній Григорій свою зажурену, з пригноблено закутими устами країну.
Плугатарі, що орали в полі, не кидали праці, не вибігали на шлях, не падали ниць перед царським позолоченим ридваном. Вони палили люльки, чухали потилиці, хилили голови з настовбурченими, по-козацькому підстриженими чубами. Така байдужа поведінка неуважних до високої особи орачів роздратувала імператрицю. Тому вона веліла давати волю своїм хортам, коли вони накидалися по шляху на хутірських собак або потрошили сполоханих гусей. Граф Воронцов, вловлюючи у погляді цариці тінь невдоволення й роздратованості, наказав придворним блазням вигадати якийсь жарт для розваги її величності. Наказ було викопано, коли поїзд зупинився недалеко від Києва. Один блазень, наряджений у вбрання козацької старшини, з виструганим на зразок булави держаком у руці, під'їхав, сидячи верхи на загнузданому кнурі, до царського ридвана і почав низько кланятися. Імператриця розсміялася. Сміялися, потакаючи їй, і царські вельможі. А козацька старшина, понуро переглядаючись, ніяковіла, дивлячись на такі недоречні для високої гості розваги...
Закрасувався Київ позолоченими банями соборів та монастирів. На знак наближення до міста царської особи ударили гармати. Світло київських позолот наче сліпило очі. Коли царський поїзд 25 серпня 1744 року наблизився до Дніпра, з міста примчала "божественна колісниця". Тї везли два крилаті коні — Пегаси. З колісниці зійшов дід з довжелезною сивою бородою. То було інсценовано легендарного засновника міста — древнього Кия. Він запросив до міста тронну гостю, передав їй герб та клей-ноди Києва, символізуючи визнання Єлизавети спадкоємницею древньої столиці. Імператриця була зворушена такою незвичайною зустріччю.
Підійшовши до "божественної колісниці". Сковорода пізнав академістів. Роль Кия виконував молодий спудей. З ним вперше тут познайомився Сковорода. То був Самуїл Миславський. Щось неприязне, зарозуміле відчув Григорій в його особі. Вражали розумні, але хитрі очі. Миславський тримав себе, як переможець, перед яким мали коритися підлеглі. Адже недарма він їхав на спинах товаришів-спудеїв, що грали роль Пегасів. Чи далеко ти, голубе, заїдеш па цих Пегасах? Запитливо дивився Григорій на гордовитого спудея Київської Академії, а потім спустився на берег ? занурив у чисту воду руку,
мив свою флейту від дорожнього пилу. Напившись з Дніпра, відчув якесь полегшення, паче прийняв священне для душі таїнство. Його радо вітали тут академічні товариші, запрошували взяти участь у диспуті, що спеціально готувався для високих гостей, які мають навістити академію
На березі Дніпра була представлена вся академія на чолі з самим Рафаїлом Заборовським. Він, разом з прибулим на цю церемонію бєлгородським митрополитом Антонієм, зустрічав благословенням імператрицю біля тріумфальних воріт, якими відкривався шлях на Пе-черськ. Ворота були прикрашені портретами Єлизавети Петрівни та її спадкоємців Петра Федоровича й Катерини Олексіївни. На верху воріт стояв "живий ангел" з розпростертими білими крилами. Він подав імператриці від Київської Академії писану віршами хартію, запрошуючи до Братського монастиря. Академічний хор виконував урочисті співи, спудеї читали вірші, в яких прославлялися тронні гості. Вірші були складені префектом академії Михайлом Козачинським. Все це настільки розчулило Єлизавету Петрівну, що вона вдячно мовила: "Я люблю народ сей благонравный и незлобный"...
Але Григорій Сковорода дивився на всю урочистість, як на лицемірство, великосвітську облуду, що нею прикриваються болячки суспільства.
Коли імператриця проїхала крізь тріумфальні ворота, академісти оточили "ангела", що злазив з воріт. Сковорода пізнав у ньому свого колишнього однокурсника.
— У такому облачеиії ти можеш живим потрапити на небо,— жартував Григорій...
Місто обзивалось передзвонами, що линули назустріч стрілчастому лету сполоханих на Дніпрі чайок. Григорій вловлював у тому передзвоні відгомін Братського монастиря на Подолі. Пішов назустріч його закличним звукам, несучи сакви, флейту і накопичені в мандрівні роздуми.
КИЇВ СВЯТКУЄ
Коли Григорій переступни, як і колись, поріг академії, його наче зѵстріп запитливим поглядом з портрета Петро Могила: "Де забарився, юначе мандрівний? Кінчати треба науки. Дійшов лише до піїтики та філософії. На цьому зупинятися не можна".
Прибульця оточили колишні однокурсники, розглядали на ньому каптанець, трикутний капелюх на голові; сміялися й радили переодягтися в академічне вбрання. Але цього Сковорода не міг вчинити, бо не мав дозволу на звільнення з придворної капели. Товариші разили прикинутись безголосим: хто втрачає голос, того звільняють з капели. Є ким замінити одного співаку в преславному, здавна співочому Києві. Не по нутру бѵло чесному юнакові кривити дѵшею, прикидатися немічним. Ллє товариші ѵмовляли. посилаючись на біблію, в якій згадується, що й пророки кривили дѵшею, коли вважали своє діло правдивим. Григорія найбільше переконали мудрі слова древнього римлянина Теренпія: "Ното sum: humani nihil а mе alienum puto"1 Вирішив скористатися з поради товаришів. Однак треба тим часом повертатися до капели.
Єлизавета Петрівна з близькими їй особами зупинилась у покоях архімандрита Печорської обителі, звідки виїздила або виходила пішки оглядати місто, про що сповіщалось у пресі: "...провела в Киеве несколько недель, с примерным благочестием посешая пешком храмы и все святыни древней столицы. Собственноручно благоволила заложить основание церкви в память св. апостола Андрея".
1 Я людина, І ніщо людське не чуже мені (лат.).
Закладини церкви святого Андрія відбулися з великою урочистістю. На Андріївську гору, де стояла невеличка нерковия, завчасно прибув Рафаїл Заборовський з усією Київською Академією тут вони зустрічали Єлизавету Петрівну. Петра Федоровича і Катерину Олексіївну. Старий лавоський чернень розповів про легенду перебування на ній горі "ученика Христового" святого Лндоія. що пророкував наближення часів, коли тут. над Славутою, буде пишатися красотами славне місто. Імператриця уважно сприйняла легенду, ѵявила себе причетною до здійснення пророкувань і поклала власноручно камінь, де мали будувати храм. Вражений цією подією, РаФаїл Забооовський вирішив прославити і себе архітектурними прикрасами Києва. За його проектом мали будувати в стилі українського барокко браму при Софійському соборі.
Незабаром академія у своїх стінах вітала імператрицю. ІІе було 5 вересня, що в календарі позначений днем святої Єлизавети. З нею прибули в академію спадкоємець престолу Петро Федорович з нареченою Катериною Олексіївною. Дивилися виставу "Благоѵтробие Марка Аврелия". Тут же зачитувались вірші, присвячені високим гостям. Архімандрит Сільвестр Думницький виголосив промову, складену за всіма правилами риторичної науки, а професори дарували вельможним особам сво: друковані прані.
Найурочистішою частиною свята було проголошення одним слухачем класу піїтики вірша, написаного Козачннським:
Златыми уст+, наши по.чшумят рѣки:
Златыя весна нопа рождает нзм вѣки.
Красній пвітя вѣшш ла прорастут еквозі:
Дѣвл порфироносна грядет во славѣ мнозѣ...
Наслухався Сковорода панегіричних віршів. Пізніше він сатирично згадає складачів урочистих панегіриків: "...тот панегирик сплетает со лжой..." .
Через три дні знову прибула в академію Єлизавета Петрівна зі своїми спадкоємцями трону і була присутня на диспуті. Програму диспуту виготовлено у вигляді
великої гравюри. В центрі зображено Єлизавету на троні в розкішному імператорському вбранні. З правого боку — цар Петро її. з лівого — герцогиня голштинська Анна Петрівна. Вгорі серед хмар — Петро Перший і Катерина Перша: вони спускають на ланцюзі корону на голову Єлизавети. Гравюру, виконану з усією художньою майстерністю, та п'ятдесят чотири книги академічних праць було подаровано Єлизаветі. Великому князю — двадцять чотири книги та великій княгині Катерині — двадцять чотири книги.
Окремі спудеї намагалися показати себе перед імператрицею. Самуїл Миславський при кожній нагоді пробирався вужем, щоб найближче стати до неї. Він жадав хоч доторкнутися до священного подолу довгої сукні імператриці. Хотів юнак показати себе, мовляв, я той самий, що інсценізував древнього Кия при зустрічі високої особи. Поведінка Миславського іншим спудеям здавалася жалюгідною. Недаремно при першій зустрічі Миславського з Сковородою юнаки незлюбили один одного.
Високі гості розглядали портрети діячів академії. Не все вони могли збагнути в стінах цього дивного закладу. Незрозумілим здавався їм дух демократизму в академічній масі, невимушена поведінка спудеїв під час диспутів, ознаки волелюбства. Тут чемність не виходила за свої межі, не переростала в низькопоклонство, втрату гідності. Спудеїв єднала духовна міць, свідомість, повага до особистості людини.
Вперше бачили зблизька таку академічну молодь високі царственнї особи. Петро Федорович та Катерина Олексіївна навіть поблажливо розмовляли з спудеями, цікавились їхнім навчанням. На диво, великий князь виявив інтерес до історії академії, розпитував про історичні події, про гетьманів та полковників.