Вони зупиняли своїх конячий, падали на коліна, кланялись. Лише ті не вклонялися, кому було невміч через побиті поміщицькими канчуками спини... Доля цих невільників дерев'яної сохи найбільше хвилювала Григорія Сковороду. Він ділився з ними шматком хліба й приязним словом, читаючи в потьмянілих очах, у згорблених постатях з тремтячими колінами покору, біль та невимовне благання. Часом обіч шляху лежали загнані швидкою їздою коні і кивали своїми важкими головами, наче теж кланялись державним мандрівникам. Зустрічалися й поламані, перекинуті вози. Біля них вовтузилися селяни, чухаючи потилиці та шкодуючи, що не встигли вчасно звернути зі шляху.
У всьому цьому Григорій Сковорода читав живу повість, наповнену повчальними притчами. Пізнавав історію буття народу, прагнув знайти відповіді на питання, що роз'ятрювали душу...
48
Москва зустрічала імператрицю дзвонами усіх церков. Дворяни, купці н чиновники приносили цариці подарунки. Кремлівські ворота розкрились перед її ридваном. Слідом на кремлівське подвір'я в'їхали представники державних колегій. Решта транспорту залишилась на Красній площі.
Оглядаючи площу, Сковорода зупинився біля Лобного місця, розглядаючи його круглий білокамінний поміст. Звідси проголошувались царські укази, тут також відбувались покарання та страти засуджених. В очах Сковороди ніби закружляли червоні плями і лягали на білокамінний поміст. Чи не кров то четвертованого тут Степана Разіна? Зробилось моторошно, і Григорій пішов оглядати інші достопам'ятні місця. Вся увага була звернена на храм Василя Блаженного — чудового витвору архітектури XVII століття. Вражала загальна композиція, симетрія куполів, декоративне багатоколірне оздоблення, різноманітність форм і деталей, народний характер орнаментів. Спостережливого юнака вражали кремлівські стіни й будови, читав у них історію древньої гомінкої Москви.
Каиелянів було розміщено у флігелі за Москвою-рі-кою. На різні церемонії вони прибували в Кремль. Тоді могутнім дзвоном гудів "Іван Великий". Цілим взводом кремлівські служники, взявшись за довгий канат, розкачували мідяний язик дзвона, від удару якого гула земля. Найзначніші церемонії відбувалися з церковним служінням в Успенському соборі, що вражав своєю величною архітектурою. Білокамінне облицювання, художньо виконані фрески, унікальна різьба по дереву полонили вразливу уяву Сковороди.
Тут п'ятнадцятилітня принцеса Ангальт-Цербського князівства Софія за всіма обрядами приймала православне віросповідання, щоб стати законною нареченою внука Петра Першого, шістнадцятилітнього великого князя Петра Федоровича, якого Єлизавета Петрівна оголошувала спадкоємцем російського трону. Принцесі Софіі при переході до православ'я дано ім'я Катерини, цим ім'ям ій судитиме химерна доля увійти в історію, стати згодом відомою імператрицею Катериною Другою.
Недаремно Єлизавета Петрівна приурочила таку попи" до часу своєї мандрівки в Москву і на Україну. Нона надавала цьому великої політичної ваги, утверджуючи право на престол нащадків Петра Першого. З цією метою імператриця викликала свого родича — сина Анни Петрівни, народженого від герцога Карла-Фрідріха Гольштейн-Готторнського. З прийняттям православ'я племінник Єлизавети Петрівни прибрав ім'я Петра Федоровича.
З усією державною поважністю відбувалися обряди в Москві. В церемонії брала участь придворна капела. Григорій Сковорода мав пагоду зблизька розглянути наступних монархів Російської імперії. Йому запам'яталися ці червневі дні 1744 року. Привертало увагу живе, вольове обличчя Софії-Катерини й анемічний, хворобливий вигляд спадкоємця престолу Петра Федоровича. Та й преса відзначила цю подію, наголошуючи на поведінці великої принцеси. "Санкт-Петербургские ведомости" сповіщали: "Ее высококияжеская светлость, принцесса Ангальт-Цербстская, будучи по сие время ежедневно наставляема от некоторого архимандрита в православном исповедании греческие веры, сего дня перед полуднем в здешней придворной церкви, в высочайшем присутствии Ее имп. величества и Его имп. височества великого князя, при собрании всего духовенства, генералитета и знатнейших придворных персон приняла публично исповедывание греческого закона; после чего от преосвященного архиепископа новгородского св. миром ПОИМана и именована Екатерина Алексеевна. По свершении сей церемонии Ее имп. величество пожаловала свет-и ним її принцессе аграф и складень бриллиантовый ценою н несколько сот тысяч рублей. Впрочем, невозможно описать, коликое с благочинием соединенное усердие сия достойнейшая принцесса при помянутом торжественном действии оказывала, так что Ее. имп. величество сама и большая часть бывших при том знатных особ от радости не могли слез удержать".
На другий день відбулись заручини Катерини і Петра Федоровича. Придворна капела на церковних хорах виконувала співи. Григорій Савич засумував, спостерігаючи всю урочистість обрядів, якими звеличувались високі персони владарів трону.
Всі ці церемонії викликали великі торжества. Єлизавета зажадала влаштувати маскарад, у якому взяли участь вельможі й придворні. Маскарад закінчувався проходженням біля Кремля "отроків", одягнених у білі вбрання, з зеленими вітами в руках. Вони співали, про-славлячи "блаженні часи" імператорства Єлизавети. Ролі "отроків" виконували учасники придворної капели. Довелось і Григорію подати свій славословний глас, хоч у душі його складалася інша пісня...
Святкування завершилось полюванням на ведмедів у Троїце-Сергієвій пущі, десь за 60—70 верст від Москви, недалеко від монастиря. З цієї нагоди повнозвучним вседзвоном гули монастирські дзвіниці. Наче приголомшені потрясаючим Сергієві дебрі передзвоном, хрестилися сто тисяч селян, закріпачених за монастирськими землями.
Єлизавета Петрівна виявляла велику пристрасть до полювання. їй прислужував Олексій Розумовський з цілою зграєю пажів і блазнів. Час від часу обзивалася піснями капела.
Ось скупчилися полювальники на широкій галявині біля заплутаного в сіті величезного ведмедя, його рев заглушав монастирські передзвони. Принцеса Катерина кидала цукерки в роззявлену пащу ведмедя. Він замовк, розжовуючи солодощі, а далі ще грізніше заревів. Тоді законний спадкоємець імператриці Петро Федорович оголив шпагу і, ширяючи нею в боки звіра, роздратуваа його до нестями. Блазні копіювали ведмежі пози. По пущі розлягався лемент і регіт.
Сп'янілий Петро Федорович сшткиувся, випустив шпагу і ледве не потрапив у ведмежі обійми. Схаменувшись, він вирішив похизуватись майстерністю фехтувальиика. Поштурхавши шпагою ведмедя в зуби, далі змінив позу і проколов йому лахматі груди. Кров тварини вдарила цівкою. Блазні зупинилися — не знали, як копіювати страшну позу конаючого ведмедя, який, за-линаючись останнім хриплим ревінням, повалився на землю. В посатаніло вирячених очах Петра Федоровича іграла лють і втіха иереможця. Хитаючись на ногах, він щдійшов до своеі нареченоі. Пажі підтримували його, Катерина посміхнулась. Важко були зрозуміти ща криється в іі усмішці й владному погляді невеликих голубих очей,— чи зневага до нареченого, чи поблажливість.
Тут Григорій мав нагоду зблизька спостерігати поведінку самодержців. Иому стало прикро, і він відвернувся, щоб не бачити иі ведмежоі' крові, ні зловтішних переможців. Здавалося, що в тому ведмежому ревііші віи чув стогін всіеі чимдалі тяжче закріпачуваноі краіни.
Після торжеств у Москві, тривалих протягом місяця, близавета Петрівна з Олексіем Розумовським вирушили до Киева в супроводі нещодавно призначеного віце-кан-цлера графа Михаила Воронцова та узаконених спадкоемців імператорського трону. На пам'ять свого перебу-вання в Москві імператриця нагороджувала своіх при-бічників, щедро віичаючи Іх титулами і званиями.
Великий царський поізд вирушив на південь. Сковорода спостерігав нові краевидн. Здавалося, що скоріше тепер мінялися місцями місяць із сонцем. Поволі почали иимальовуватися по шляху дуби, підпираючи блакить неба. Повіяло пахощами дібров, вишневих садів, прозорих річок. Забилося серце Григорія, впивав рідний легіт, як цілющий напій. Наче з-під землі виринула пісня, постелилася квітучими травами, наливаючи тривогою помисли. Часто сходив зі свого воза, брав пригорщами землю; здавалося, вона увібрала в себе голос пісні й пахощі сонця. Відчути цей пах може той, хто знає таємниці краси рідного привілля. А ось і повита луговою прохолодою калина наливає соками свої кетяги і красується, як у пісні...
Прибули у Глухів. Тут імператрицю та високих гостей зустрічала Малоросійська колегія в повному складі. Журливо стояв Сковорода па глухівськім майдані, дивлячись на уклінну козацьку старшину, яка прибула сюди, щоб одержати милість поцілувати хоч кінчики пальців Єлизавети Петрівни. Не такою уявлялась Григорію старшина на майдані в Січі, коли ударами тулумба-сів скликалося козацтво на раду. Пізнавав по гербах ридванів, що для зустрічі високої гості прибули Кочубеї, Галагани, Скоропадські. Колишні кармазинові старшинські жупани вони поперешивали, щоб бути більше подібними до столичної знаті. Граф Воронцов, виконуючи обов'язки віце-канцлера, рекомендував імператриці козацьку старшину, яка била чолом, сподіваючись її милості поновити иа Україні скасовану Петром Першим гетьманську владу. Вислухавши чолобитних, Єлизавета радилась з Розумовським та Воронцовим і ласкаво обіцяла розглянути цс питання на черговому засіданні сенату. Але не обраного, а наставного гетьмана можна дозволити для України. Кого ж настановити? Олексія Розумов-ського? Ні, Єлизавета не могла розстатися з ним. Не для того ж вона пов'язала себе морганатичним шлюбом з Олексієм. Може, призначити Кирила Розумовського? Ще дуже молодий. Але з наданням йому графського титулу, очевидно, він повернеться після закордонного навчання зрілою й прихильною до всеросійського трону людиною.
Козацька старшина невідступно супроводжувала імператрицю від Глухова до Києва. Понад шляхом суцільно шикувалися козацькі полки, про що офіційно сповіщалось: "Войска были одеты наново в синих черкесках, с вылетами, и в широких шальпарах, с разноцветными по полкам шапками". Не знаючи секрету переміщення полків з одного на інше місце, імператриця була здивована численністю козацького пінська.