Чесні діячі Київської Академії оберігали свою установу від біронівщини.
Найбільше турбувалась Анна Іванівна за тим, щоб російський престол передати по спадкоємству нащадкам царя Івана V. Вона наблизила до двору його онуку Анну Леопольдівну — дружину принца Антона Брауншвейського. Перед своєю смертю Анна Іванівна в 1740 році оголосила спадкоємцем російського трону нещодавно народженого сина Анни Леопольдівии — Івана Антоновича і призначила Біроиа його регентом.
Між временщиками загострювалась боротьба за владу. Зростало незадоволення державними порядками, ширилися версії про закулісні інтриги при царському дворі. До тривожних розмов прислухався і вразливий спудей Григорій Сковорода.
Звістку про усунення від влади аваптурників та відібрання Єлизаветою Петрівною корони від кількамісячного "імператора Івана Антоновича зустріли в стінах Київської Академії як значну подію.
Ще до перевороту Єлизавета Петрівна захоплювалась придворною капелою, яка від часів Богдана Хмельницького поповнювалась співаками з України.
До придворної капели потрапив співаком і вродливий Олексій Григорович Розумовський — син спритної шинкарки Наталки Розумихи з Лемешів під Козельцем. Його привіз у столицю полковник Вишневський, який проїздом через Лемеші почув співи Олексія.
Згодом співака випросила собі в обер-гофмаршала Левенвольда для власного хору Єлизавета й зробила камергером. Після того як було заслано на Сибір першого коханого Єлизавети сержанта Шубіна, царівна наблизила Розумовського, пов'язавши з ним своє інтимне життя. Прийшовши до імператорського трону, вона відзначила свого фаворита найвищими нагородами та званнями, зробила його другою людиною в імперії.
Всі ці події відбилися й на житті Київської Академії. Розсудливий та далекоглядний Рафаїл Заборовський вирішив негайно запобігти ласкавої уваги імператриці Єлизавети. Він відправив посланців у столицю з подарунками та проханням взяти під імператорську державну увагу академію. Знаючи інтерес Єлизавети Петрівни до придворної капели, Рафаїл Заборовський відібрав для неї кращих співаків з академічного хору. До числа вибраних потрапив і Григорій Сковорода.
У відповідь на таку увагу імператриця підписала грамоту, підтверджуючи права академії на добуті нею маєтності з наданням різних привілеїв. У ній повелівалось "принимать для учения всяких чинов российских и из иных стран приходящих детей...". Грамота застерігала не приймати в школу "противников вере грекорос-сийской, также и еретиков". Незабаром і самого Рафаїла Забороаського було увінчано високим саном київського митрополита...
Довелося Григорію Сковороді з іншими академістами вирушати до столиці шляхами, сходженнми ще раніше його попередниками. Адже в придворній капелі вже відзначились українці Іван Доля, Григорій Берло, Максим Бокуш, Гаврило Головня.
Починаючи від Феофана Прокоповича, забраного з України в столицю імператором Петром Першим, щорічно Київська Академія посилала в Росію освічених людей для піднесення культури. Потрапив до царського двору ще в 1730 році відомий на Полтавщині бандурист Григорій Любисток, де він виступав перед вельможними слухачами. Але не витримав волелюбний козак такої долі й через рік зник, не хотів класти до тронного підніжжя рідного співу. Прийшовши до влади, Єлизавета наказала розшукати біглого кобзаря, щоб повернути його в столицю...
Разом з Іншими співаками Сковорода прибув у Глухів. Тут поповнювалась група юнаками, що навчалися в глухівській школі, заснованій спеціально для підготовки співаків царської капели. Довелося не одну добу згайнувати в якійсь вогкій казармі з заґратованими вікнами. Григорій тішив себе думкою побачити невідомі міста, ширше пізнати життя людей.
Збиралися в дорогу біля будинку, що раніше був резиденцією гетьманів після зруйнування Батурина, а з 1722 року містив у своїх стінах Малоросійську колегію, що обмежувала автономні права України і безпосередньо підлягала урядовому сенату в Петербурзі.
Стояли тут юнаки, наче новобранці перед голінням. У кожного задумливий вигляд і тривога в очах, а в декого — й сльози. Надовго прощалися з рідними місцями. Приходили й старики проводжати юнаків. Слухав Григорій розповідь про давні і недавні бувальщини, дивився на мовчазні мури Малоросійської колегії, наче вичитував написану на них історію краю. А коли ударили соборні дзвони, стрепенувся, як птах у пошарпаному вітрами гнізді. Пригадав перекази, як дзвонили в Глухові, коли виступало тисячами козацтво з заступами. Супроводжували їх царські війська аж до берегів Неви та Ладозького озера — наказано було рити там канави, будувати фортеці. Мало хто повернувся назад...
Спливала сумна пісня, лягаючи холодною гіркотою на серці:
У Глухові у городі У всі дзвони дзвонять,— Та вже наших козаченьків На лінію гонять.
У Глухові у городі Стрельнули з гармати,— Не по однім козаченьку Заплакала мати.
У Глухові у городі Стрельнули з рушниці,— Не по однім козаченьку Плакали сестриці.
У Глухові у городі Поплетені сітки,— Не по однім козаченьку Заплакали дітки.
На бистрому на озері Геть плавала качка,— Не по однім козаченьку Плакала козачка.
А тепер ось виступають із Глухова обдаровані співочою натурою юнаки, несуть свої щедроти й молодість, щоб скласти дань перед троном вибагливої на розваги імператриці...
Червонасте, наче зажурене, сонце випливало на крайнебі, посилаючи навздогін прощальні позирки мандрівникам, які підводами вирушили на північ. На передньому возі сидів Григорій — оглидаи оселі, околиці, що поволі міняли свій вигляд. Замість широколистих тополь тепер частіше траплялися березові гаї та шумливі сосни. Рідше зустрічалися побілені хати. Сірі рублені будівлі поставали край шляху, наче муштровані солдати. На них лягало важке олов'яне небо, обгортаючи, як немитим шматтям, розхристаними хмарами. Настирливий вітер іачіпаної ш верстові стовпи, скигливо розсипаючи сму-іок, що його залишали назавжди по цьому шляху ті, кого доля гнала в далекі мандри. Крякало гайвороння, переможно обсідаючи берези та придорожні ветхі будівлі.
Часом промчить шляхом назустріч поштова трійка аоо плентаються валками люди, обвішані торбами. Хто вони куди мандрують у драних сіряках, босоніж або в ликових постолах? Григорій знав ще раніше про запровадження кріпацтва, а тепер довідався, що кріпаки купуються й продаються нарівні зі скотиною. Прислухався до стогону їх,— цей стогін піснею зветься? Хотілося збагнути той голос бездольців. Думка лине за ними. Ось по шляху трапилась біля криниці церковка з іконою Мнколи-чудотворця. Гурмою кріпаки зупинилися на водопій, палали на коліна, посилаючи благальні позирки до ікони. Вперше бачив таке гуртове моління Григорій, і не вперше його болісно тривожило питання: чи оновлює себе людина хрестом і молитвою?
Подлубався Григорій в кишені, знайшов п'ятака, дав крайньому, запитав:
— Куди доля жене?
— Вестімо, куда барій нрікажет. Ми барскіе... Похитав головою Григорій, з тугою в очах запитливо
поглянув на своїх товаришів.
А ось чвалають по шляху стомлені дорогою солдати. Куди мандрують ці виснажені муштрою люди? В які краї? Може, виловлювати біглих людей, розбійників по лісових нетрях, байраках?
Наливався гіркотою келих туги, кам'яніло на серці горе людське...
Ой краю-краю просторий, несходимий, вкритий нетрями, непрохідними лісами. Похмурі тіні зловтішно нависають над твоїми обшарпаними хатами!
Зупинки біля поштових дворів, недовгі перепочинки, варіння страви край шляху,— таким одноманіттям наповнювались дні подорожування. Часом до казана з варивом приб'ється якийсь біглий мандрівник, розповість про свої пригоди, жалкуючи, що не з'являється десь знову Степан Разін, аби дати раду бездомним людям.
Чимдалі шлях занурювався в ліси й болота. Нарешті, як дивний привид, замаячили шпилі мурованих будов, а за ними наче виринула біля Неви Петропавловська фортеця. Холодною похмурістю зустріла Григорія Сковороду північна столиця, що налічувала вже тридцятиліття відтоді, як цар Петро перевів сюди свою резиденцію. Приніс до берегів Неви Сковорода жаданнями сповнену юність, хист І питливий, збуджений враженнями розум.
У ПРИДВОРНІЙ КАПЕЛІ
Через кілька днів по прибутті співаків до столиці удостоїла їх своєї ласки імператриця, наказавши кожному видати "мундир из зеленых сукон, а именно немецкие кафтаны, камзолы, и на кафтанах обшлага из зеленого сукна".
На перший концерт поновленої капели з'явилась імператриця з Олексієм Розумовським. Це були у розквіті сил однолітки — обом по 32 роки. Високого зросту, рухлива, з набіленим випещеним повновидим обличчям, з живими очима, Єлизавета Петрівна справляла враження фізично сильної, веселої людини. Захоплювалась вона розвагами, танцями, одчайдушною верховою їздою, парадами, залюбки роздавала нагороди і звання своїм прихильникам. Державні справи швидко її стомлювали, і вона покладалась у них на своїх прислужників. Це була більше манірна й химерна жінка, ніж владар високого трону.
Через сенат та дванадцять колегій, включаючи й таємну канцелярію, здійснювалось управління імперією. Недавно споруджені однотипні триповерхові будинки для кожної колегії зливались у суцільний прямолінійний квартал, наче стояла імперська сторожа заскнілих у своїй однотонній нездвижності наглядачів, відмежовуючи площу, на якій відбувалися різні видовища, включаючи й прилюдні покарання засуджених.
Григорій Сковорода, перебуваючи в придворній капелі, з кожним днем пізнавав столичну дійсність. Шістнадцять років, що минули після смерті Петра Першого, темними фарбами вписані в історію. Після перевороту Єлизавета позаарештовувала прихильників Анни Іванівни, в тому числі й Мініха. Вона встановила свої порядки, увійшовши в палац, збудований в 1711 році Петром Першим, що мав назву Зимового будинку. 1732 року архітектор Растреллі вивів будинок фасадом па Неву. З цього починалась історія Зимового палацу, подальше будівництво якого продовжувалось протягом всього двадцятилітнього царювання Єлизавети Петрівни, що оточувала себе великими пишнотами та прикрасами.
Дев'ятнадцятилітній Григорій Сковорода оселився в придворних добудовах, позбавлених будь-яких вигод. По кілька чоловік двірського почету мешкали в тісних кімнатах.