Офіцер знову стукнув по столу.
— Всім слушать наказ. Читайте руський язик.— І витяг поперед себе білий папірець.
Іван Сидорович знову вибіг із темного кутка.
— Ось пані вчителька радо зробить це. Прочитайте, Олено Павлівно!
Олена Павлівна, мов приречена, взяла папірець. Чорні рядки розпливалися в затуманених очах, але вона все-таки зрозуміла, що їй дали читати відозву до українських селян, їх закликали допомагати німецькому війську і постачати його харчами. Кров шугнула їй у скроні, обпалила обличчя. Офіцер нервово дріботів пальцями по столу. Вчителька продовжувала мовчати, але очі їй мінились, як полум'я на пожежі.
— Шнель! — крикнув офіцер.
Олена Павлівна міцно стулила губи й глянула на колгоспників. Скільки разів вона закликала їх з цього підвищення кріпити оборону країни, а коли треба буде, то й наложити життям за свою Батьківщину, за рідний край!
— Такий час настав,— сказала вона вже голосно, щодалі більше запалюючись.— Німецькі фашисти вже вдерлися в сонячну Україну, вони топчуть наші лани, вони нищать материну мову, вони вбивають нашу радість. Вони вже ось простягають руки до нашого горла, запоганили хати, тепер хочуть запоганити душі.
Папірець дрижав їй у руках. Офіцер повільно відстебнув кобуру.
— Читать наказ!
Олена Павлівна враз замовкла, тільки посірілі губи продовжували в неї нервово смикатись, ніби вона хотіла й не могла викрикнути останнє слово. Лейтенант висмикнув із кобури важкий парабелум. Олена Павлівна повільно роздерла відозву на клаптики й шпурнула їх у перекривлене обличчя лейтенанта.
Постріл тріснув, як суха гілка. Олена Павлівна схопилася за серце, зігнулась наперед, ніби хотіла роздерти й самого лейтенанта, і впала на кулемет. Іван Сидорович з перекривленим від страху лицем поточився за лаштунки. В залі вибухнув стоголосий крик.
Німецький солдат кинувся до кулемета, але доступитись до нього заважало тіло учительки, розпростерте на підлозі.
На її пополотнілому видовженому обличчі навіки застигла горда усмішка.
Москва, 1942