Вітроногі дні

Петро Панч

Сторінка 2 з 2

Отаман Харюк глянув і на сонце, і йому потемніло в очах.

Коли наші коні вдарилися стомленими грудьми, я побачив на жовтому лузі блакитну тінь Марка Проклятого Сонце здіймалося все вище, і з кожною хвилиною тінь ставала все коротша. Харюк кинув зброю і віддав червоним свого знесиленого коня.

Українські степові дороги, сонце, і вітер, і вітроногі наші коні злилися з нами в одно гармонійне. В диму червоного багаття ми линули услід за двоголовим польським орлом на захід. Ми кружляли над широкополою Україною вище за шулік, що колись плавали над замріяними вітряками, кулеметний клекіт і грім гармат заганяли за хмари орлів, миготіли розпластані в лободі села, над водою плакали гіерби, а містечка і міста губили лік різним владам і отаманам.

Тут невмиті будиночки ховались по завулках, вечірні присмерки лоскотали тендітні звуки старовинних балад чи романсів. Старі, злинялі реєстратори й діловоди щовечора вдихали на гайках вечірню прохолоду. Вони, мов черви, вилазили із своїх дірочок, обнюхували сліпими рильцями повітря і, як тільки кінь лязгав стальними копитами, поспішно заповзали назад до своїх гнізд, протухлих ще дідівським потом. На ногах у них були виступці з валу, і кроки червоних у завулках гриміли їм, як грім.

— Коли ж ти повернешся, коханий? — питала мене дівчина з блакитними очима, кладучи до польової сумки матіоли. Крізь маркізет у неї на грудях просвічував, значок: "Не ридай, а здобувай!".

На захід летіли літаки, і в небі стояв кулеметний клекіт. Я здибив свого коня і відділився від землі.

— Ніколи!

Минуло десять років. Біля Збруча ущухли гармати, в лісах позаростали потаємні стежки, коні струсили сідельця, і мій маузер насторожено повис на стіні. Настали будні революції.

І тільки тепер я. зміг здійснити свою дитячу мрію: "Написати, як у блакитній книжці, кілька сторінок і послати до газети чи журналу".

Тільки тепер моя книжка вже не вміститься на комині, і кольору вона гарячого, як багаття. В ній місто, в ній село, в ній нові заводи й Дніпрельстан.

У ній наше радянське життя. І коли я тепер ходжу по вулицях, іноді випливають назустріч блакитні очі, тоді я згадую матіоли і звуки балад чи романсів. Очі тануть у вечоровій імлі, а я все ще бачу, як вітер віє над розплесканими хлібами по широкополій Україні і крутить дим над заводами. Мій вітряк за школою, буйними вітрами обезкрилений, доживає під сонцем останні дні, хоч над ним ще кружляють шуліки, але все частіше у пекучому небі туркоче мотор, а внизу куриться битим шляхом заквітчане садками моє місто. І пригадую я там дні, схожі на хатки — такі ж одноманітні і повільні, як повільне в небі кружляння шулік.

Харків, 1929

1 2