Теж мені громадянин-гражданин!
Зеленкуваті його очі, як скельця теодоліта, гостро блискали на побитім віспою обличчі.
А Роман ніби нічого не чув. Тоді Кардаш плюнув собі під ноги і з межі повернув до Гаврилівки.
Об обідню пору Гнат забув про обов'язки контролера, засунув за халяву свій "абрис" і потяг на село обідати. Назад повернувся він, коли вже праця на полі була скінчена, але Гнат встиг поторсати важок під теодолітом і поставити до свого "абриса" ще одну паличку, потім із половини цього "абриса" він скрутив козячу ніжку і, вважаючи доручене діло вже закінченим, зітхнув з полегшенням.
Увечері з межі пішли знову до Романа. Йшли похмуро й мовчки, ніби разом із вечірніми присмерками насунулась і думка про якесь нове життя, а яке воно? Он і Мозолівка вже скаламутилась, як повідь повесні. ■
Біля Смеркалових воріт стояли коні, на яких їздив управитель. Помітивши людей, що надходили з поля, сіра постать у капелюшку з облізлим колібрі метушливо зсунулась з екіпажа й зникла в дворі. За дебелими ворітьми загриміли важкими ланцюгами собаки.
Коли вийшли на дорогу, уповноважений від контори, ніби обрахувавши вже намір, звернувся до Романа:
— Кріпися, козаче, отаманом будеш. Гляди, ще й контора тебе стане просити, щоб хоч по вісім забрав.
— Нехай хоч і даром віддають,— кривлячи губи, відпо* вів Роман,— мені тепер однаково: те, що я за тиждень пере* страждав, уже не викупиш пудами.— Потім додав згодом:— А землі нам не брати.
На порозі зустріло заплакане дівча:
— Тату, мама кажуть свічку їм дати в руки, а я не знаю, де вона.
В темній хаті почорнів сірий вечір і дихнув вогкою задухою.
За весь час, доки землемір роздратовано цокав на рахівниці і креслив біля підсліпуватого каганця фігури, Роман лише раз зайшов до хати.
Порився він на божниці, заглянув до мисника і вийшов кудись до хатинки. А сусіди, повертаючись з поля, забігали на світло каганця, дивилися на землемірове креслення й сміялись із Гнатової арифметики:
— Точнісінько так і в нього було,— і їхали собі додому. Двері не зачинялись, бо натомість приходили другі.
Дехто тикав у папірець заскорублими чорними пальцями й говорив:
— О, бач — ярки. Буде хоч на прогульку куди ходити Романові.
Прийшов і Назар Кардаш. З ним було ще двоє із Гаври-лівки. Подивився Кардаш на план і хазяйновито запитав:
— Ну, скільки наміряли?
Землемір заклопотано відмахнувся рукою.
— Встигнете!
— Та нам все 'дно, скільки там не буде, а оце товариші з гаврилівського незаможу,— і він кивнув на тих, що зайшли разом з ним.— Так вони, значить, всі до компанії пристають.
— А ні,— так і самі,— додав один із гаврилівців.
— Де Роман?
— Та він, мабуть, коло баби.
Землемір нарешті цокнув востаннє на рахівниці й собі теж запитав:
— Ну, де хазяїн? Нехай за пляшкою посилає* Селяни заворушились і посунули до столу.
— Скільки ж воно показує?
— Чи так, як по-нашому?
— Без пляшки не взнаєте.
— Та це не важко, у Химки курилось.
— А все ж таки?
— Десятин на п'ять общитали?
Землемір зробив довгу паузу, потім з самозадоволенням відказав:
— Більше.
Дядьки радо захвилювалися.
— Та де'там Роман? Гукнули.
Ніхто не озвався.
Заглянули до хати й остовпіли: на ліжку, вже із свічкою в руках, лежала Оксана. Романа не було. Назар стрепенувся:
— Де батько?
Діти злякано заверещали й поповзли на ліжко до матері в темний куток.
За Назаром всі хутко вийшли надвір. Ще раз гукнули:
— Романе, чуєш?
Скрізь було тихо, тільки на призьбі моторошно вив собака.
В клуню чорним отвором темніли ворота.
Всі перезирнулися. Ворота впадали до очей, мов темне гробовище. Зайшли й до клуні, але з сонця зразу нічого не могли розглядіти.
Коли Романа вийняли з петлі, він гірко застогнав, через силу звівся на ноги й мовчки пішов, мов п'яний, до хати.
Валки, 1923