Земля

Петро Панч

Сторінка 2 з 4

Здивований Смеркало теж озвався тільки одним словом:

— Ага-а.

За півгодини пані, умовившись з небожем, що вона зачекає на нього на шляху, як тінь, розтанула на узліссі.

Смеркало ще раз пообіцяв, що завтра вже обов'язково завезе оренду, й пішов з небожем пані оглядати маєток.

— Гарний садок був,— говорив він, обламуючи сухе гілля,— тут його дві десятини, це вже правильно, бо ще наші батьки його орендували. А ото яруги — одне невгодіє, хіба вівці лише пасти, а його там, мабуть, десятин на вісім набереться.

На гречківці густо зеленіла озимина.

— Оце вам уже й бариші,— розважно провадив далі Смеркало,— вони не питали, коли взяли, ну й ви їх не питайте. А тут десятин двадцять буде.

Він хутко прикинув в умі й хитро підморгнув до небожа Пані:

— Це вже, вважайте, сто шістдесят пудів у кишені.

Небожеві пані було не до вподоби таке фамільярне поводження з ним, але розмова про пуди заставляла посміхатися хоч короткими кидьками. А Смеркало немов був господарем цього маєтку.

— За планами тут ніби менше, але мужикам його завжди здавали за сто десятин.

Коли небіж пані збирався вже сідати в фаетон, Смеркало нагадав ще раз:

— Так ото ж, Володимире Петровичу, щоб так, як я говорив, то буде діло,— потім додав пошепки: — І бариня не будуть голодні. А коли попаде до таких, як ото Назар або Роман, то плакали ваші грошики.

— Гаразд, значить, до суботи, я буду чекати на тебе у конторі,— і сунув руку, Смеркало обережно стиснув її обома руками і повернув до лісу, а фаетон по зеленій траві загуркотів на Мозолівку.

Сестра Назара, Кардашівна Оксана, за Романом, а в Романа знайомий служив у конторі, що орендувала землю. Додали ще Микиту, той ніколи не відмовлявся:

— їдьте й робіть. Та скоріше.. Нехай нам здають в оренду.

Поїхали.

Знайшли знайомого. Десяток крашанок — радить брати. . — Торгуйтеся тільки на совість. Пообіцяли колись випити по чарці й пішли до контори. Зайшли.

В конторі кажуть:

— Заждіть: начальник занятий.

— Може, й занятий, хіба це те, що в нас?

Чекають. Довго чекали. Навіть замарудило від тих ци* гарок, коли дозволили й мозолівцям зайти до кабінету. . Вислухав заклопотаний начальник і, ніби винувато, кажез

— До секретаря, будь ласка, зверніться.

Коло столу секретаря — як на підторжі. Микита попробував ліктями, але зразу ж якась панночка наробила крикуз

— Хуліганство! Гунни якісь, а не товариші!

Микиті слово "гунни" не сподобалось, і він, як стигла вишня, виліз назад.

За півгодини попереду вже ліз Роман.

— Хух, насилу добилися!

— Ви кажіть, що вам треба, а хукати будете десь собі на вулиці.

Роман почервонів.

— Та нащот оренди ж.

— Якої оренди?

— Та про маєток.

— Вам, мабуть, до земвідділу треба, а ви в мене час відбираєте. Ще хто там?

— Та як же, товаришу, коли ж це до вас

— Не заважайте, товаришу. Зверніться до дежурного. Роман глянув на Микиту, а той на нього, і обидва разом

занепокоїлись:

— Тебе б побила лиха година, ще й не встигнемо за сьогодні.

Знову пішли від столу до столу.

В коридорі на стільці без одної ніжки сидів вихрястий хлоп'як.

— Де воно в біса тут дежурний? — питав Роман.

— Я дежурний! Роман аж сплюнув:

— Чи бачили таку оказію: це ти про оренду знаєш, чи що?

Хлоп'як витер рукавом гострого, як у горобчика, носа і вирішив образитись.

— По-перше, на підлогу не плюйте, це вам не царський режим, а по-друге, є у вас заява з гербовою маркою?

— Заява?

В Романа й плечі обвисли.

— Ні, мабуть, попереду давай запалимо.

Кінчик гострого носа підстрибнув, і ластовинчате обличчя одразу забуло образу.

— І мені можна? Дозвольте більше взяти.

— Бери.

— Слухайте, якщо ви про оренду, так це до нового управителя. Он то його двері.

Лише ступили до кабінету, гостре обличчя небожа пані Бугайської висунулось назустріч із-за столу.

— З Мозолівки? Управителя вам? Я управитель контори "Заготзерно".— Він підняв плечі й відкинувся на спинку крісла.— Здаємо в оренду маєток пані Бугайської, але (він вдивився в незнайомі обличчя) це доведеться, мабуть, до суботи почекати.

— Куди там чекати, товаришу, коли он земля вже як порох? Це ж лише два дні оці й годують людей.

Управитель стукнув гострою потилицею по спинці крісла, перерізав усмішкою обличчя, як тріщиною, і сказав:

— Добре. По дванадцять пудів на гурт і ні фунта менше.

Мозолівці згадали пораду: торгуйтеся.

— По вісім,— каже боязно Роман.

— Дванадцять.

— Вісім... ну — дев'ять!

Обличчя управителя робиться ще гостріше:

— Дванадцять, не даєте? Злякано зирнув Роман на Микиту:

— Та ми ось підемо порадимося.

Вийшли, ще раз скрутили по цигарці. Потім Роман чвиркнув крізь зуби й каже:

— Воно як припустити, що десятин з двадцять є вже готової, то ніби й нічого.

Микита застерігає:

— Гляди, ото, видно, жулик сидить, що торгується: очі так і нишпорять.

— Ну, а ти як думаєш? — провадив своєї Роман.

— Кажу ж тобі — жулик.

— Та я питаю нащот ціни.

— Гляди, щоб тільки не об'їхав — ото й усе.

— Так і ти ж дивись.

— А мені хіба що, я собі так: кажуть — їдь, чого ж і не поїхати.

— Ну, по десять можна, я думаю? — вже дратується Роман.

А Микита — байдуже:

— Авжеж, то таке: скажуть по десять, то й по десять даси.

Допалили цигарки і знову до кабінету. Управитель сидить, наприндивсь, як індик:

— Дванадцять!

Хоч ти кров з носа... Роман чухає потилицю, а Микита не зводить очей із рук управителя:

— Значить, і по десять не буде?

— Навіть і по одинадцять, не те що по десять.

Роман уже шкребе потилицю (сказано в Мозолівці: "Беріть"),

— Ну, ти як, Микито?

— Та я все бачу.

— Ну, а щоб по дванадцять?

— Та то вже скільки скажуть. Управитель розкрив срібний портсигар:

— Беріть, товариші!

Роман узяв і, затаївши дух, припалив. А Микита лише око примружив на золоту монограму.

— Ну, так що? — запитує управитель з усмішкою.— Будемо писати договір? Контракт?

— На всю?

— До клаптика, щоб я й стежки туди не топтав. Надрукували умову й прочитали:

— "...1923 року місяця квітня 13 гр-ни хутора Мозолів-ки Роман Шкандиба і Микита Бубна склали..." і т. д. і т. д,

Роман дивився просто в рот управителеві. Микита розглядав по стінах плакати, а управитель торохтів, як барабан.

— "... в тім, що вони беруть..." Дочитали.

У Романа стрибали в голові: "валюта, товарний карбованець, витрати, операційний план і тисяча двісті пудів пшениці".

"Якби ще раз прослухати",— думає Роман. А управитель знову папіросу і з усмішкою, як з новою копійкою:

— Підписуємо!

І перший розчеркиувся на ввесь аркуш: "Уповноважений заготконтори",— а далі були одні хвостики.

Роман думав: "Ще за дурня порахують". Бере перо й собі після "Ро Шкандиба" тягне хвостика.

А Микита нічого не думав: витер об голову перо й мовчки пошкрябав десь на чистому місці.

Взяли копію, з'їли біля воза по окрайцю хліба й поїхали до Мозолівки.

Микита й на возі згадав:

— Ну й жулик, видно, отой, що підписував, спеціальний жулик: бач, якого хвоста закрутив. Гляди, Романе, щоб не об'їхали.

— Та ти ж чув, що читали?

— А хіба його розбереш: белькоче, як індик той.— Потім зробив на очі затінок від сонця і вставився на шлях: — Чи не Андрій Смеркало ото котить?

Придивився й Роман:

— Він і є.

Хутко надкотилися вози. Засмикавсь Смеркало на мішках, а Роман ніби аж зрадів:

— Ну, дядьку Андрію, ось земелька,— і повихав контрактом.

Якби грім на місці розчахнув Смеркалову коняку, і то, мабуть, менше було б здивування в його очах.

Тільки кинув: "Що?" — і навскоки до міста.

У місті радіощогли в небо і — Європа в маленькій кімнаті; а на селі радіо — Химка: хустку на голову сорокою через тин:

— Чули? Приїхали... взяли в оренду!

І за п'ять хвилин у Романа повна хата.

Смеркалові свати попереду на присінках тонталися та знизували плечима: чогось не могли зрозуміти, а далі й до хати зайшли.

— Ну, що ви привезли — розказуйте.

Роман сьорбав холодний борщ і почував себе героєм: для миру клопотав. *

— Що привіз? — дістав папірця й кинув на стіл.— Землю привіз. Ось'нате, читайте.

Гнат (був колись ротним писарем) накостричив чуба й почав читати. Слухають мозолівці, слухає й Роман: "Всі податки й продподаток, ще й по дванадцять пудів з десятини і тисячу двісті пудів неустойки..." Забігав очима по обличчях — насупились. А Смеркалові свати:

— Цебто і за ярки, і за ставок теж по дванадцять? — Пересміхнулися, немов козиря.прикупили.— Добра тобі комерція — бувайте!

Вийшли. А за ними рушили й інші. Роман схопився, аж борщ — на стіл.

— Куди ж ви, а про землю?

— Коли б по три, та щоб чиста, без иалогів, тоді я хоч і всю, а так і ступня не треба.

І теж із хати. Інші й собі:

— Можна вже й по п'ять дати, але ж не за ярки. На гречківці — то й я візьму.

Гнат ще раз накостричив чуба й зневажливо кинув:

— Ех, ви, голови полісадніковиє, куда ж ваше обраще-ніє було, коли контракта підписували. Ну, ми заберемо, в акурат, по дванадцять за пашню, а невгодія, обратно, кому зостануться? А це препорція.

Романа ніби обсипало гарячим піском: люди виходили,-

— Так чого ж ви писок вернете? — крикнув він услід.— Усім же миром брали!

Сусіда кинув уже з сіней:

— А я підписувався?

На це тільки й чекали ті, що тупцювалйся ще в хаті:

— Отож і ми кажемо: хіба ти нас списував? Де це видно? Чи ти гадаєш, що бідак має з чого й по дванадцять заплатити? Попробуй сам похазяйнувати, коли ото так узяв.

Роман схопив'договір:

— А це що? Ось написано все, брат!

Очі стрибали з рядка на рядок. Про мирян ні слова: умова складена була лише з ним та з Микитою.

Роман посунувся на покуття. А люди — були й нема.

Біля одвірка раптом заголоеила жінка. її серце відчуло біду раніше, ніж докумекався чоловік.

Роман упав головою па стіл, і розкуйовджене волосся застрибало по розлитому борщі: "Шістсот пудів через тиждень? А де їх узяти? Ну, теличка, ну, хата... а потім попідвіконню?"

Приходив Микита. Його вже лаяли на вулиці. Роман дивився червоними очима й питав:

— Де ж були хоч твої очі?

— А хіба я не казав, що то жулик?

— Що ж тепер?# Через тиждень строк.

— А мені що, мир, значить, і поїхав.

— А як до суду потягнуть? Микита в сусідах.

— З голого — що з святого.

Роман заморгав, струсив на долівку росу з очей і відт вернувся.

Жінка вже переголосила перший біль і почала гострити злість, як мантачкою косу:

— Дурніших на весь хутір не знайшлося,— прискала вона.— Ось ми, мов, зробимо. Цілий вік ніхто не міг, а ми— за день...

1 2 3 4