Я теж зробив вигляд, що не дочув його, 1 відвернувся до будинку суду, що палав від землі до даху.
До палацу Державної думи весь час підходили якісь військові частини, під'їздили вантажні машини, в дворі стояли кулемети. Хоч солдатів біля них не було, у просторому вестибюлі горою лежали жовті сідла та бляшані скриньки з патронами. В залі засідань і на балконах повно солдатів у шапках і з гвинтівками за плечима. До них хтось виголошував з трибуни промову. По сходах на другий поверх спішили якісь військові й цивільні. Не міг бігти через свою комплекцію тільки голова розпущеної Державної думи, а тепер Тимчасового комітету.
Я зустрів його теж на сходах. Грузький, короткошиїй, з круглою, як гарбуз, головою і тупим поглядом очей, як у людини, що програла останню ставку, Родзянко ступав важко і розгублено. Але мені був потрібен не він, а керівник військового відділу полковник Енгельгардт. Знайшов я його * кабінеті, заповненому телефонними дзвінками і солдатами. Полковник одночасно слухав відвідувачів і говорив по телефону. Так само повівся вій і з нашою делегацією. Навіть не дослухавши мене, кинув через плече:
— Владу вже передано Тимчасовому уряду. Годувати вас у Петрограді нічим. Повертайтеся назад у свої казарми!
— Як так? — викрикнув солдат з нашої делегації.
Я теж був вражений такою відповіддю і теж почав сперечатись. Але Енгельгардт уже вів розмову з іншою делегацією. І казав їм те саме: "Повертайтеся назад".
— Що ви його слухаєте? — вигукнув один солдат.— Вже утворена Рада робітничих і солдатських депутатів!
Енгельгардт зробив вигляд, що за балачкою по телефону не чув цього вигуку, і все заявляв делегатам: "Годувати нічим, повертайтеся назад!"
Коли ми вийшли в двір, біля дверей зупинилась вантажна машина з арештованими царськими міністрами. Через борт перелазив міністр внутрішніх справ Протопопов84, організатор розстрілу робітничих демонстрацій, але солдати не лютували, не ображали цього переляканого насмерть суб'єкта, а тільки посміювалися з його незграбних рухів.
Принесене нами розпорядження полковника Енгельгардта не сподобалося солдатам батареї. Якщо деякі розцінювали цю відповідь з політичних позицій, то інша частина, особливо селюки, дивилися на це тільки з точки зору остогидлої ка-зарменої дисципліни. Тут вони були вільні, а до того ще можна ходити з одного продовольчого пункту до другого і безкоштовно ласувати і смаженою, і вареною рибою, а той м ясом. Такі пункти були за піч організовані по всьому місту.
Офіцери мовчали, бо кожне їхнє слово тепер брали під сумнів. Виступив мобілізований пітерський робітник Нес-тір Натура:
— Товариші!
Таке звернення до солдатів пролупало вперше, і в них заблищали очі.
— Товариші! Пани офіцери нехай собі їдуть, коли хочуть. А ми мусимо залишитись. Хіба ж не зрозуміло, чому нас відсилають назад? Щоб легше задушити революцію! Он Миколка Другий уже шле з фронту дивізії. Будемо слухати не колишніх буржуїв, а Петроградську Раду робітничих і солдатських депутатів!
— Нікуди не поїдемо, не поїдемо! — закричали солдати. Старший офіцер Алексеев хотів був щось сказати, але
його перепинив той же Натура.
— Пане капітан,— сказав він, примружившись,— вам тут нічого буде їсти, ніде спати. їдьте назад у Красне Село. А ми вже й самі обійдемось.
Про те, що віднині скасовувалося звернення рядових до офіцерів з обов'язковим величанням — ваше благородіє чи превосходительство, ми довідалися тільки в Тимчасовому комітеті, як і про утворення Ради робітничих і солдатських депутатів. А солдат Натура уже знав про це до нашого повернення.
То, певне, він мав інструкції, як поводитись солдатам.
Для нас стало зрозуміло, що фактичним командиром батареї став уже не капітан Трусов, кадровий офіцер, який з переляку заслаб на екзему, а рядовий ІТестір Натура, мобілізований пітерський робітник.
ПІД ГРІМ КАНОНАДИ
Війна з німцями вибухнула в той рік, коли я закінчував Полтавське землемірне училище. Моя освіта давала право на вступ до військової школи, і я в тисяча дев'ятсот шістнадцятому році закінчив п'ятий прискорений випуск Одеського артилерійського училища в чині прапорщика артилерії.
Проз цілий рік ми формували батарею, привезену з Англії, в Царському Селі. На початку березня мого товариша призначили в караул до царського палацу. Підходить до нього низенький миршавий Микола II і питає:
— Що це у вас, пане прапорщик, на грудях?
— Червоний бант, пане полковник! — відказує мій товариш, випнувши груди.
— Для чого? — кліпає блакитними очицями Микола II.
— Революція, пане полковник!
Микола II, як від протягу, щулиться, втягає голову в гострі плечі і простує до парку.
— Туди не можна! — гукає прапорщик.
— Чому не можна?
— Тому, що ви, пане Романов, під арештом. Можна прогулюватися тільки в дворі.
Скинутий революцією цар, самодержець всія Русі, Микола II ще більше щулиться і немічно йде в палац.
Того ж року батарея "Л" системи "Вікерс", в якій я був старшим офіцером, прибула на Південно-Західний фронт, який з кожним днем все більше розвалювався. Офіцери опинилися в скрутному становищі: як командному складу їм треба було домагатися від солдатів воювати "до победного конца", а настрій солдатської маси підказував, що краще не заважати їхньому братанню з німецькими солдатами. Кадрові офіцери, старанно приховуючи своє справжнє ставлення до революції, намагалися пристосуватися до настрою мас. І коли надумали червневий наступ під командою самого головнокомандуючого Керенського, таких, що бажали накласти головами за інтереси Антанти, виявилося не дуже багато. Наступ провалився.
Солдати воювати не хотіли, і ми, втративши батареї "Вікерс", були відтягнуті з фронту в Конотоп для дофор-мування.
Якось по місту поширилася чутка, що з фронту іде ешелон донських козаків на підмогу контрреволюційному генералові Каледіну85, який збирав свої сили на Дону. Місцевий революційний комітет скликав мітинг у кінотеатрі.
— Як бути? Не можна ж мовчки дивитися, як збирає сили контрреволюція?
— Не можна!
Після гарячих суперечок вирішили затримати козаків. Не пускати їх на Дон.
Гаразд, а чим зупинити? Всі військові частини, що були розташовані в Конотопі, не виявляли революційного запалу, а робітники залізничного депо і маленького заводу не мали зброї. Та байдуже. Вирішили будь-що затримати!
Залізничники пообіцяли загнати паровоз у тупик.
За кілька годин стало відомо, що ешелон з козаками вже прибув на станцію Конотоп. Навіть більше, донські козаки розвантажуються.
Цього ще не вистачало!
Знову скликали мітинг. Тепер уже на майдані.
На мітинг прибули й козачі офіцери. Мова тепер ішла вже не про затримання; а як би позбутися непрошених гостей, що зразу ж поставили низку вимог. І тільки після одержання потрібної кількості харчів та фуражу вони погодилися продовжувати шлях на Дон.
Далі все відбувалося, як у калейдоскопі: Центральна рада, німецька окупація України.
Батько, почувши, що німці ідуть уже на Валки, не знав, на яку ступити. А побачивши, як солдат-чужинець потяг з клуні останнє сінце, скрухо похитав головою і сказав: "А ще говорили— німецька культура. Злодюги ви, от хто!"
Після німецької окупації — гетьман Скоропадський, потім Директорія... Україна палає в огні повстань.
Під ударами народних месників біжить з України, як очманіла, трьохсоттисячна армія німецьких окупантів. Гетьмана Скоропадського, щоб урятувати від заслуженої кари, виносять з палацу під виглядом якогось хворого, і він тікає до Берліна. Втечею до Польщі рятується новий претендент на вождя — Симой Петлюра.
За допомогою Червоної Армії змітаються армії добровольців генерала Денікіна. В Чорне море скидають його наступника барона Врангеля.
На Україні встановлюється Радянська влада.
Але ні, це ще не кінець. На Україну нападають, нацьковані Антантою, білополяки, які мріють про Польщу "від моря до моря". Я командую 180-м легким артилерійським дивізіоном Червоної Армії. З частинами 60-ї стрілецької дивізії, збиваючи з позицій противника, хутко просуваємося по шляхах Галичини. Селяни розгублені, не ймуть віри.
— Що то є, пане товаришу? — питає один, з волоссям аж до пліч.— Що це за війна така, прошу ласки! Рано прийшла Червона Армія та всі на конях, файні хлопи, а за годину знову пілсудчики8б. Очі лізуть на лоба. Кричать: "Утікайте, хлопи, большевіце йдуть! А ми їм: "Большевіце вже попереду вас, панове!" Ви б погледіли, що з ними ся діяло!
Після замирення з поляками 60-а дивізія була перекинута на Поділля добивати банди "батьків" Заболотного, Лиха, Цвітковського, Гниди, Чорта, Хмари. Зробили ми тоді сто один похід. Заставали ще свіжі сліди перебування там чи там "зелених", але жодного з них так і не злапали. І не дивно, бо начальник 60-ї дивізії Крючковський, як потім виявилося, ще раніше перекинувся до "зелених", хоч про людське око і залишався у червоних.
Трапилося це ніби тоді, коли 60-у дивізію спішно перекидали з-під Кам'янця-Подільського в Ольгопіль.
Банда Зеленого87, звільняючи своїх з в'язниці, забила там начальника дивізії Реву.
Наш шлях лежав через містечко Ободівка. Начальник дивізії Крючковський вирішив поїхати на автомобілі вперед для розвідки. Супроводив його кінний загін.
Крючковський взагалі відзначався відважністю, тому й був уже тринадцять разів поранений. Але в даному випадку ним керувала не відвага, а бажання скорше побачити свою дружину, залишену в батьків у Ободівці.
Одружився він з нею досить оригінально. 60-а дивізія наступала на поляків, Крючковський зупинився у попа, в якого була дочка на відданні. Вночі ворог атакував містечко. Треба було негайно відступати. Але Крючковський зажадав, щоб його негайно обвінчали з попівною. О 12-й годині ночі піп відчинив церкву й обвінчав дочку з командиром, до того ж комуністом, під самим носом у поляків. За кілька хвилин по тому зять поскакав далі, а дочка лишилася ні дівчина, ні вдова.
Про це ми знали і навіть раділи за свого начальника дивізії. З Ободівки Крючковський уже не приїхав автомобілем, а прискакав на коні, розхристаний, збентежений. У попа його застукала банда Зеленого, і він ледве врятувався. Навіть машину мусив покинути.
Коли вже виявилася зрада Крючковського, в поповій клуні знайшли й автомобіль, притрушений соломкою.