Потім у мій: — Поручник артилерії! — І назвала моє ім'я і по батькові.
Почувши прізвище, я дзенькнув острогами. Для військових ім'я генерала Бредова було досить відоме. Голова гвардійського економічного товариства! В магазинах його товариства на Мойці можна було придбати все потрібне для офіцера — од савеліївських острог до георгіївських хрестів.
— Пане поручник, ви знаєте, що сьогодні жіночий день? Мусите нам слугувати!
Я вклонився і хотів уже сказати, що радий їй слугувати хоч і щодня. Але вона вже говорила до господині:
— Єлена, ти знаєш, Олександра Федорівна сьогодні в домашній церкві справляла сорокоуст по Гришці Распу-тіну 70?
— Хіба вже сорок днів?
— Справді, як хутко біжить час. Цар поїхав у ставку головнокомандуючого, і тепер Аннушка Вирубова хоче просунути в царський палац "старця". Носиться з. цим косолапим, як з писаною торбою.
Потім знову повернулася до мене.
— Ваш приятель,— і повела підмальованими очима в бік поручника Суходолова,— подібний до Вирубової.
Я глянув на Суходолова. Він був кособокий. Хотів спитати — чим? Але вона вже казала до господині:
— її тільки корсет і тримає.
Вирубова теж була придворною дамою, тільки вже не матері, а дружини Миколи II — Олександри Федорівни. 'На сторінках газети "Вечернее время" 71 доводилося часто зустрічати її ім'я в повідомленнях про скандальні оргії Распу-тіна, тому і в мене складалось про неї враження як про огидне створіння. Саме тому її частіше презирливо називали Аннушкою, так само, як Олександру Федорівну, з походження герцогиню Гессенську, ворожа партія презирливо величала Алісою.
Наступник трону російського царевич Олексій від роду слабував на кровотечу. Марновірна цариця лікувала його молитвами і мощами святих, і тому "старець" Григорій Распутін був допущений до царського палацу.
Хитрий пройдисвіт зумів поізести справу з лікуванням царевича так, що незабаром підкорив царицю своїй волі, а через неї і Миколу II. Відтоді нічого не робилося без його згоди. Він призначав і звільняв міністрів за своєю вподобою. За його порадою дрібненький Микола II в'їхав у завойований Перемишль на білому коні у величезних чоботях "старця".
— А ви знаєте, чому князь Меншиков так нічим і не поплатився за розтрату? — спиталася Ада Вікентіївна.
Мабуть, з доброї волі поїхав на фронт? — мовив двозначно сивий статський радник, господар дому.
— Меншиков на фронт? Ха-ха! Власними очима читала записку на клаптику паперу від Распутіна: "Министеру Хвостову. Милой дорогой красивую посылаю дамочку бедная спаси же нуждаетца поговори з ней Григорі". Ірина Мен-шикова — красуня! Які ви, мужчини, невибагливі.
Це вже було сказано на мою адресу, хоч у вітальні, крім мене, були ще чоловіки. Потім викривила соковиті губи й додала: "Милой". Я спалахнув: а чи й мене рівняє до косолапого мужлана? Але вона хоч і викривила губи, проте й примружила очі. Лукаві очі. Як це розуміти? На щастя, господиня запросила всіх до столу.
Придворна дама Марії Федорівни не переставала ганьбити придворних дам і фрейлін Олександри Федорівни і за столом:
— Я просто не знаю, до чого б це дійшло, коли б князь Юсупов72 не пристрелив його.
— І Пурішкевич, кажуть,— докинув господар.
' —"■ Там їх було багато. В палаці Юсупова. Ви будете сміятись,— це вже до нас, мужчин,— наші дами почали вже цьому царському лампаднику мити ноги і витирати своїм волоссям. Не вірите? Вони навіть побилися за те, хто має більше права прати його брудну білизну!
— Ада, це не смачно! — перепинила її господиня.— Бери краще рябчиків.
Ми сиділи одне проти одного.
— Вам покласти рябчиків, спаржі?
— Ласкаво прошу!
— Мій прадід Тадеуш Костюшко73 теж кохався в цих стравах. Давайте вип'ємо за те, щоб його правнучка скорше увінчала свою голову польською короною. Я єдина претендентка!
Коньяк Шустова був досить міцний, і я набрався сміливості:
— Ласкава пані, мабуть, і в думці не припускає, що. її візаві ще більший претендент на польську корону по лінії королів Собеських. А ця галузь, даруйте, більше до вподоби вельможній шляхті, ніж галузь начальника пов-станців Костюшка, який хотів позбавити її привілеїв.
Коли б моя дама не пила коньяку нарівні зі мною, во* на б зрозуміла, що прізвище, співзвучне з Собеським, мала моя дружина, а не я, і зрозуміла б мій жарт. Але зараз вона зрозуміла зовсім інше,— що спадкоємцеві короля Яна Со-беського74 треба вклонитись, як кланялася вона цареві, цариці і царенятам. Так вона і зробила, зовсім розгубившись.
Це було навіть не смішно, а скоріше трагічно.
Але ніч цими дивами не закінчилась, вона готувала мені ще більшу несподіванку.
Десь далеко вже за північ троє нас, поручників, попрощалися з гостинними господарями і перейшли до Суходоло-ва, який винаймав кімнату в цьому ж будинку на другому поверсі.
Високе вікно, завішене глухою шторою з білою бахромою, виходило на Конюшенну вулицю. Царське Село75, засипане снігом, вже давно спало.
Ми пили чорну каву і вели розмову про концерт нашого земляка Івана Алчевського76 в офіцерському клубі. Потім почали обурюватися з інертності вищого світу до життя, яке його оточувало. На німецькому фронті солдати вже зрозуміли злочинність війни і не хотіли воювати. Зброї не вистачало, в окопах ниділи вже тільки ополченці віком до п'ятдесяти років. На міста насувався голод. Тільки два дні, як дружини петроградських робітників розгромили пекарні і крамнички. Листівки Петербурзького комітету РСДРП (б) закликали робітників до загального страйку. В самому лише Петрограді страйкувало вже близько 200 000 робітників. А наша аристократія немов жила десь в іншому царстві і баврілася тільки плітками та пересудами про придворних лакуз та про Григорія Распутіна, вишукуючи все нові й нові анекдоти.
— Ви знаєте, де його поховали? — питає Суходолов.
— Кажуть, десь тут, у Царському Селі.
— Під вікнами цариці. І капличку поставили. Поступово ми зійшли до балачок про Григорія Распутіна. В цей час за вікном щось зашаруділо.
Насторожились. Шурхотить! Три години ночі.
Я скрадаюсь до вікна, трохи відхиляю штору і відскакую. На всю раму розіп'ята людина. На другому поверсі!
До вікна можна дістатися тільки по дашку над ґанком, потім по карнизу в одну цеглину завширшки.
Глянув ще раз — висить!
— Там чоловік! — кажу стиснутим шепотом.— Біжіть двоє вниз, а я тут!
Побігли, вихопивши револьвери. Я теж став до вікна з револьвером.
Прислухаюсь: щось кричать з ганку Суходолов і Раго-зін, щось бубонить людина за вікном. Виглядаю, незнайомець посунув до ґанку. Чути вже голоси на сходах, а я собі гадаю: "Злодій? Агент? Ну, звичайно ж, агент. Що ж він міг почути крізь подвійне вікно? Але напише в рапорті, що говорили про царя, на царя, про існуючий лад. Але ж про це вже кажуть навіть з трибуни Державної думи 77! І заядлий монархіст Шульгін 78 кричить, що коли ми підносимо проти влади знамено боротьби, то це тільки тому, що ми дійшли до межі! Правда, він боїться анархії і безвладдя. Путиловці79 теле вийшли на демонстрацію вже з червоними прапорами: "Геть самодержавство! Геть війну!"
Тупіт ніг і збуджені голоси сходили нагору. Цікаво, як він буде викручуватись! Мабуть, озлиться за свою необережність і напише такого рапорта, що завтра ж завітає жандармерія. За мирного часу висилка або Наримський край 80, а під час війни — фронт! Хай ворог замість них зробить чорну справу. А не поцілить тебе куля — воюй! За віщо? Щоб поміщики й шляхта нас і далі вважали за робочу худобу? Після війни ми, скороспілі офіцери, більше не будемо їм потрібні. Ідіть собі, рийтесь у землі, а вони будуть панувати. Прибулий з фронту офіцер розповідав у офіцерському зібранні: в окопах більшовицькі агітатори кричать, що обернення сучасної імперіалістичної війни в громадянську війну є єдино правильне пролетарське гасло! А я щоб накладав головою за те, аби Україна лишалася і надалі Малоросією, щоб ми у своїй хаті та не мали права користатись рідною мовою? До біса всіх самодержців, царів і імператорів!
До кімнати зайшли Суходолов і Рагозін, а між ними дрібненький солдат. Певно, добре замерз, бо був аж синій. Проте зразу ж виструнчився і завмер.
— Ти хто такий? — питаю.
— Рядовий лейб-гвардії його імператорської величності полка, ваша імператорська величність!
Я мимохіть посміхнувся: заплутався, бідняга, в цих імператорських титулах.
— Прізвище?
— Даниленко, ваша імператорська величність! Я закліпав віями:
— Як, як?
— Даниленко, ваша імператорська величність!
— Кому ти відповідаєш?
— Ви, ваша імператорська величність!
— А хто я?
— Ви, ваша імператорська величність!
— А хто це? — показую на Суходолова.
Солдат увесь час тримає руку біля шапки і витягся уже мало не до стелі.
— Хто це?
— Поручник антилерії, ваша імператорська величність! Я глибоко зітхаю і вказую на Рагозіна:
— А це хто?
— Поручник антилерії, ваша імператорська величність!
— Ну, а я хто? — І тикаю пальцем у свій погон, такий самий, як і в них.
— Ви, ваша імператорська величність!
Може, я подібний до Миколи II? Так ні, бачив його — нижче середнього на зріст, дрібненьке обличчя, русява борідка і блакитні очі. А я гладко поголений і з чорнявим чубом.
— Чого ти тут опинився?
— Проводив иаслідниць вашої імператорської величності!
— Ви що-небудь розумієте? — звернувся я вже до своїх приятелів.
— Стоп! — зареготав Рагозін.— Над нашим вікном ще вище є вікно?
— Мезонін,— сказав Суходолов.— Там кухня.
— От у цьому і розгадка. Де твій джура? Павло, покличте сюди дівчат з кухні!
За хвилину-дві з'явилися заспана покоївка та куховарка.
— Ви цього кавалера знаєте? — питаю. Вони заверещали, як обпечені:
— Якого кавалера? На біса він нам здався, такий шмаркач! Перший раз бачимо!
"Шмаркач" лупав очима і підтягав носом.
— Оце вони наслідниці? — питаю уже в солдата.
— Точно так, ваша імператорська величність. Дівчата знову було заверещали, що він злодій, а вони
чесні дівки, а не якісь там "наслідниці", що він сам — послідній. Але потім чомусь злякано покліпали віями і поточилися за двері.
Я подзвонив до вартового офіцера полка і попросив забрати свого солдата.
Доки прийшов патруль, ми встигли вже з'ясувати, що Даниленко був з Гадяча. Дома там десь мати-вдова з малим хлопцем. А чи є їм що їсти — не знає. Вимова в нього була чиста полтавська.