І його моволі почав брати сумнів, чи потрібно було писати отой додаток до резолюції про церкву, особливо тепер, коли в нього має бути кінь. Може, й дійсно йому бракуватиме часу думати про хазяйство. Щоб хоч трохи себе виправдати, він буркнув ніяково:
— Піп у нас дурень, слова за себе не скаже.
—*Не дурень, а мученик. Ти б послухав, що він у неділю казав. Було колись, каже, люди жили по печерах і пили, і їли, як худоба, з одного корита.
— І миски не було? — перебив його Муха.
— Не було, бо не знали віри православної, а потім на-путив їх господь, і вони стали жити по-людському: у кожного своя хата, своя миска, своя ложка. Стали жити нарізно, бо всякий пташок рветься на волю, а це щось знову, каже, починається.
Муха Макар уже засунув кудись карбованця і тепер ніби почував себе вільніше. На останньому слові він не стримався:
— Дурман розводить. Краще б газету читав. Караван насторожився і, лагідно жартуючи, попрощався з Макаром. Навіть руку подав через тин.
— Так коника вважай за свого. Так усім і кажи, а там порахуємося.
Десятий рік уже минув, як надумав Муха Макар придбати коня, і все не міг знайти поцінного, і раптом така несподіванка: може мати буланого, що справляється мало не за трактор.
"Оце так база,— подумав він про себе, простуючи вниз по вулиці.— Тепер уже я справжній господар".
Муха Макар посміхнувся потрісканими губами і підморгнув єдиним своїм оком.
— А хто то гримить по шляху? Муха Макар. Не впізнали? Ініціатор.
Останнє слово, сказане до себе вголос, знову заставило пригадати, що він записався до колгоспу. Муха Макар зупинився. Виходило, що треба було зараз же рішати, як же бути далі, чи йти до колгоспу, чи заходжуватися самому біля господарства? Він усім тоді покаже, хто такий Муха Макар. І знов проказав:
— А хто то гримить по шляху? Не впізнали?.. Ініціатор!
Це слово лізло йому на язик, мов сльоза на око. Він ступив назад, але роздумав і повернув знову вниз.-Не зробивши й двох кроків, він відчув, як його стривожене у Карпатах нутро занило від хвилювання,
Тепер Муха Макар зовсім розгубився. Ставши серед вулиці, він потупцяв на. одному місці і згадав, що йому доручено бути ще й за агітатора. Стривожене у Карпатах нутро розходилося ще дужче, і Макар, вирішивши, що з конем його соціальний стан має змінитися, повернув додому.
У хаті на нього чекала друга несподіванка. Тільки біля самого двору Муха дав раду своїм заплутаним думкам, а тому ще за порогом він крикнув: "Тпру, буланий",— і, вдаючи, що зупинив коня, прочинив двері. Він знав наперед, що зараз обернеться до нього дружина і скаже те ж саме, що й завжди: "Соломи дістав, песиголовцю, бачиш, діти дубіють на печі?" — і приготував для неї вже й відповідь: "Тепер своїм привезу, буланим". Вона здивується і зразу в куток: "Слава тобі, господи",— але на цей раз здивувався сам Муха Макар. Його повнолиця дружина, ніби туго набитий мішок, стояла на лаві і здирала з стін образи. Біля столу стояв голова иевірииків, а з ним комсомолець Васько, який, побачивши господаря, соромливо відвів очі від червоних хазяйчиних литок. Макар це відразу примітив, і в нього щось вугласте повернулось всередині.
— Об чом дєло, товариші? — запитав він з порога,— Чого ти, жінко, там шукаєш?
Дружина, вся червона від натуги, обернулася й сказала:
— Балакайте тепер з ним, а я вже казала,— на прасун-ка вони здалися: бог тільки тоді нитки сучить, як жінка пряде, а то в нас їх багато, а милувати нікому. Краще б повісив яке-небудь революціонноє движеніє.
Голова невірників обернувся і здивовано запитав:
— Ви, товаришу Мухо, в невірниках состоїте?
— Авжеж.
— І колінкуєте і досі перед цими дощечками?
— Це другий вопрос.
Молодичка все ще світила проти вікон червоними литками, і Макар уже зовсім розсердився:
— Вони їсти не просять.
— Так це ж опіум для народу!
— Може, й опіум, а молитися можна і після більшовицького движенія. Злізай, жінко! * .
— Ви ж самі голосували! — не вгамовувався голова невірників.
— Авжеж, що голосував. Он беріть отого старенького. Один біс, шашіль уже носа сточила. Візьміть ще й Варвару, велику мученицю.
— А ті для чого залишаєте?
— Щоб було до чого лоба перехрестити.
Його повнолиця дружина, що все ще стояла на лаві з стареньким образом у руках, недомислено глянула на свого чоловіка,.що плямкав завислою на губі цигаркою, потім на сторонніх людей і презирливо чмихнула:
— Та ти ж, песиголовцю, учора сам наказував познімати їх.
— А тепер кажу,— відступаючи від своєї дружини, викрикнув Макар,— була б ціла релігія, так сніг би пішов, а то хоч і зима, а на дощ в'южиться.
Голова иевірників і комсомолець Васько перезирнулись, знизали плечима.
— Сам казав, спалити їх...
— Та то ще казала Настя, як удасться. Щоб узимку та в'южилося на дощ — це теж треба розуміти.
Невірники, здвигуючи плечима, пішли з хати, залишивши на столі образи.
— Ми не силуємо,— кинув уже з порога комсомолець Васько.— Дивно тільки, що навіть Караван, і той просив забрати, а невірник захищає релігійний дурман.
Муха Макар, почувши останні слова, зніяковів. Щоб Караван, який тільки що з ним говорив про релігію, та просив забрати образи,— цього він ніяк не міг припустити і. вирішив, що це брехня, що це його тільки під'юджують.
Несподівана історія з образами, а особливо заглядання наі,жінчині литки, вкрай зіпсували йому настрій, і він, замість того щоб порадувати свою господиню новиною, гримнув:
— Довго ще ти будеш стовбичити? Господиня повільно повернула до нього голову.
— Ти чого це, песиголовцю, розходився?
Муха Макар втяг голову в плечі, покрутив своїм єдиним оком і вже тихше сказав:
— Коня Караван продає.
— Бо до созу дурно заберуть,— відказала його дружина, важко зіскакуючи на долівку.— Він теж не дурний. Ану поколи ці образи, то буде хоч піч натопити.
Муха Макар повертів у руках старенькі образи і подумав: "Голосував-то я дійсно, та тільки хто ж його знає, ну ж як там,— він кивнув догори,— та не буде більшовицького движенія, все по-старому. А тепер, коли в нього буде кінь, треба, щоб і в хаті було, як у Каравана".
Зирнувши переполошено в бік дружини, він одставив їх на покуть і промимрив:
— Краще піду дров настягаю, а то сокиру, здається, позичив комусь.
Дружина провела його глузливим поглядом і крикнула:
— Ініціатор. Греблю тільки такими гатити! Ох, здається, візьмусь я за тебе!
Муху Макара ці слова наздогнали в сінях, і він тільки ніяково шморгнув маленьким носиком і скоріше причинив за собою двері.
На току Макар побачив дівчину, Караванову доньку. Вона зайшла, мабуть, з садка і, озираючись полохливо на всі боки, зараз кралася попід повіткою. Побачивши Муху, дівчина зупинилась і на мигах кликала його до себе. Він теж, пройнявшись раптом якоюсь конспірацією, втяг голову в плечі і перейшов тік навшпиньках.
— Що таке? — запитав її пошепки.
— Просили тато,— теж пошепки відказала Караванова донька,— щоб оце постояло у вас, а то ми,— дівчина почервоніла і, одвернувшись убік, закінчила: — збираємося хату мастити.
Макара почала бити пропасниця:
— Що ж воно таке, чи не страшно?
— Та ні.
— Може, проти власті?
— Та ні.
— Тоді краще б до сусіди, він такий, що й крадене переховає.
— Та це образи. Дві ікони.
Муха Макар смикнувся назад, глянув одним своїм оком на те, що було загорнуте в брудну рядюжку, і сердито сплюнув:
— Чорт батька зна що. Хіба це й усі?
— Та ні, дядьку, а ті всі татко пожертвували на невір-ників.
Тепер уже зовсім розсердився Муха і, забувши конспірацію, писнув:
— Постав у куток. Та не бійся, не закаляєш: то ще торішнє. Христос теж у кошарі лежав.
Дівчина, залишивши образи, побігла назад, а Муха Макар ступив під повітку і замислився. Каравана він ставив завжди за приклад навіть своїй дружині, як людину релігійну, що без бога ні до порога,— хоч дружина і перечила йому, що в Каравана божниця домашня, та совість продажна,— але ж тільки годину тому він сам вів бесіду з ним про релігію, і раптом так обійтися з богами, віддати ікони на невірників.
— Він кращі, звичайно, заховав ото в мене,— говорив до себе Муха Макар,— але ж осквернити хоч би й поганенького мученика — гріх однаковий.
Тому Караванового вчинку ніяк не міг зрозуміти Макар, і в нього з'явилася підозра, що Караван, хоч і скидається на дуба, проте, напевно, почав слабувати на голову. Події другого дня зовсім було переконали його в цьому.
Зранку Сурган-Балка заквітчалася прапорами. Серед сірого неба, землі й хат червоний кумач привітно тріпотів на тоненьких дрючках навіть по глухих закутках. Проти сільбуду, над трибуною, теж маяли па вітрі прапори, а через усю стіну сільради висів лозунг: "Вітаємо культпохід — стимул до суцільної колективізації".
Муха Макар не зміг добитися пуття, з якої нагоди так по-святковому прибралося село, і вирішив сам: "Якась агітація буде".
— Мабуть, мені теж сьогодні доведеться балакати,— сказав він уже до своєї дружини, що навіть долівку у хаті посипала жовтим пісочком.
— Ти б краще других послухав,— відповіла вона йому,— а то від твоїх балачок і розумний стане дурнем.
Муха Макар хотів сказати своїй молодичці, що він остаточно вирішив з конем, але після такої атестації прийшов до висновку, що в жінки волос хоч і довгий, та розум короткий, і тому вирішив, що надалі буде сам вести цю справу. Було тільки незрозуміло для нього, чи може він, названий ініціатором, не вступати до колгоспу. Про це можна було довідатися на зборах, що на них уже загадували виконавці, і тому, пообідавши все тою ж юшкою з картоплі, Муха Макар натяг кожух, притиснув рукавами поли до підведеного живота і вирушив на другий куток, до сільбуду.
Надворі не по-зимньому гуляв вітер. Він кидався з гори на село, надував хмари, задирав пір'я курей і шарудів по вулиці піском. З тої ж самої гори спустився в село поїзд тачанок. Муха Макар їх побачив, коли з них вийшли люди і з оркестром попереду теж попростували до сільбуду. Таку музику він бачив тільки в сибірських гренадерів, що з ними поруч воював у Карпатах "за віру, царя й отечество". Грав справжній духовий оркестр. Муха Макар частіше зашкрьобав мозолястими чобітьми по шкарубкій землі і. плутаючись у довгих полах кожуха, прибіг до сільбуду, коли вже від трибуни усі валом посунули в клуб.
Зопрівши від натуги, він протиснувся нарешті всередину, але що творилося на сцені, біля якої гриміла вже музика, він, як не витягав шию, побачити нічого не міг; спереду стояла глуха стіна широких спин.