От світ настав! Тільки чого ти мало так про Максима сочинив?
— Мало? Можна й більше. Що нам заважає написати, що Гоник знав дещо, про що б не хотілося згадувати тепер Молочаєві як партійному. Нехай тепер доводить, що не він їх намовив.
— Ти глянь, аж шкода, що така розумна голова та дурневі дісталась.
— А мені шкода, що у вас, Власе Радивоновичу, якраз навпаки.
Волос крякнув:
— Ти не дуже... а підпишеш як? Може, ще й не пропечатаю гь такого? Бо це ж проти власті.
— А ми таке словечко знаємо.
— Яке словечко?
— Селькор.
— Та ти по-нашому.
— Селянський кореспондент.
— А ти вже й туди встряв?
— А хто буде перевіряти, чи встряв, чи ні? І вп'ять же,, можна носити псевдонім.
— Так це, гляди, ще й заплатять тобі. Ти ж тоді щоб могорич нам.
— А як Максим довідається?
— Вони чи заплатять, чи ні, а ви за це дільце повинні заплатити рівно два червінчики, тоді й Максим не довідається.
Волос розтулив рота, кліпнув очима, оглянувся на синів, ніби хотів перевірити, чи вони ж слухають, і вже після цього відказав:
— Та поставлю вже колись пляшку; ти краще скажи, що там старий Кліщ затіває?
— Пляшечка пляшечкою, а менше червінчика за такі дела не полатається. Це вже моя такса, і то в акурат до копійки. Воно ж і Артем Власович у той вечір були в Ординці.
— Ну, так що?
— Можна й про це згадати. У мене перо як розкрутиться, так я скільки завгодно можу написати.
Артем спалахнув. Навіть підвівся на лаві, ніби щоб сильніше клацнути зубами.
— Я тебе закрутю, я тебе так закрутю, що ти мені аж на тім світі ляпнеш.
Тиндик взявся жужмом:
— Що у вас за нерви? Це ж тільки пропозиція, а гроші можна й потім.
— А ти думав —зараз? Зроби, потім подивимось. Засадять хоч на півроку, так і десять дам.
— О, це.я розумію. А Кліщ за хату з двором хоче п'ять тисяч карбованців і щоб половину грішми, а на половину — вексель на рік.
— Візьме й три тисячі. Ну, Артеме, це вже. твоя справа, не мені в ній жити.
Артем підвівся з лави, важко пройшовся по хаті й буркнув:
— Сам побалакаю.
Допис про вбивство Хоми Гоника в скороченому і переробленому вигляді з'явився в газеті під заголовком "Лишки старого".
Матеріал потрапив до слідчого, і Молочая викликали в округ на допит. Саме в цей час він приїхав до округу в земельних справах, а тим часом газета з дописом прибула в Левендарівку.
На Домку, Максимову дружину, цей факт справив вра-, ження грому серед ясного дня. Вона не припускала навіть у думці, щоб Максим був причетний до цього вбивста, хоч він і згадував не раз старого Хому Гоника, але просто як хазяїна, що колись сидів йому в печінках. Домку тривожила й непокоїла своєю неясністю зустріч Максима з якоюсь Василиною, що про неї згадували в газеті як про "дівку гулящу". Майже за чотирирічне спільне життя Максим жодного разу не згадував про неї, а в газеті натякають як на давній зв'язок.
Перше, що могла придумати Домка, це негайно побачитись з Максимом, але тут на перешкоді ставали зима й господарство, і вона схопилась за перше, що спало на думку: піти до батька, до братів і попросити поради. Четвертий рік, як вона залишила старе подвір'я, і більше туди не ступала її нога; цьому противився Максим, і Домка зустрічалася з батьком чи з братами хіба тільки випадково. Родинні почуття її мало турбували, бо в цій родині ніжність була майже нікому не знайома, змалку її глушили покорою, а потім скнарістю і зажерливістю.
Опинившись враз віч-на-віч з лихом, Домка відчула себе малою сиротою, загубленою серед ярмарку, і бажання знайти хоч крихітку співчуття направило її з дитиною на старе подвір'я.
Коли Д@мка переступила поріг, Улас Волос від розгубленості навіть зворушився. Заскорузле його серце, сховане під десятками десятин землі, худоби, зажерливості і жорстокої ненависті до Максима Молочая, раптом ніби опустилось у літепло. Перед ним стояли дві Домки — одна висока і ставна, з синцями навколо почервонілих очей, а друга, зменшена до межового стовпчика, блакитними очицями запитливо озирала волохатого діда.
Зеленкуваті його очі, що лежали в лісі рудого волосся, звичайно були байдужі, як вода в цвілому ставку, тільки сьогодні в цих очах нагло блиснули скалки, викотилися через береги й по кінчиках бороди докотилися до глибоко прихованих уст і викликали на перекривлених губах щось подібне до усмішки. Домка, пригріта батьківським ласка: вим поглядом, якого вона не пам'ятала за все життя, заплакала.
Коли перші слова були вибалакані, Домка згадала про дочку.
— Олю,— сказала вона,— це ж твій дідусь Улас.
— І я знаю,— відказала дитина, притискаючись до спідниці,— дідусь Ляс там далеко.
— Оце ж тобі й там далеко.
Улас Волос дивився на дитину, як перший раз на грамофон, і, розчулений, сказав:
— От сучина дочка, вже й про діда знає. На ж тобі на пряники.
І він всунув їй у ручку мідяка.
Дитина взяла монету, потім схилила набік голову й несподівано заявила:
— А я буду булзуїв бити, як вилосту.
Волос від подиву роззявив рота і, ніби млин на коловороті, повернув свою голову до Домки. Домка зніяковіла.
— Ти, Олю, краще скажи —дякую.
— А я вмію казати: сидить зайчик на колоді, лукавички клое... Наша спілка молода... Посмутились кулкулі...
— А богу вмієш молитися?.. Куркулі...— запитав її Волос, перегнувши до неї шию.
— Бога немає, то дулні так думають.
— Олю,— знову заморочено сказала Домка,— піди он побався краще з кицькою. Бач яка Ічинка.
Декламація дитини ніби остудила Волоса. Він нахмурив брови і вже не без іронії в голосі запитав:
— Що ж це наробив твій комісар? Домка піднесла на батька очі, повні докору:
— І ви вірите?
— От тобі й маєш,— саркастично посміхнувся Волос.— їхні ж газети пишуть, як же ж не вірити? Про порядочного не напишуть. Не бійся, про Зубківського ніхто не скаже, а він ще вчора про тебе перепитував.
— Ви мене, тату, краще порадьте, що треба робити. Це ж брехня. Він їздив наймати дівчину, робітницю.
— А опинився у Василини.
Домка зашарілась. Максимова зустріч з Василиною була для неї все ще загадкою. Вона підвела очі до темних, засотаних у павутину образів, але обурення разом з тугою напомповували нові сльози, і темний куток розпливався в якомусь тумані.
До хати увійшов Левко і розгублено зупинився. В ньому, мабуть, боролися почуття турботи за сестру і страх перед батьком, аж доки вона не оглянулась.
— Левку, який же ти великий став,— сказала Домка, зрадівши.
— Це я виріс,— відповів він, сам не знаючи для чого, і обережно, мов до нової покупки, підійшов до чистенької дитини, що вже тягла кішку за хвіст.
— Я хочу поїхати до нього,— знову сказала Домка,— може, хоч довідаюсь, хто це таке міг написати. Це ж хтось тутешній.
— Ну то й їдь,— раптом визвірився Волос.— Чого ж ти про це батька питаєш?
— А ви пустите Левка доглянути за коровою?
— То вже його питай.
— І дитина нехай побуде у вас.
— Нехай. Може, на комуніста діда оберне. А чого ж ти поїдеш? Випустять, якщо не винний.
— Може, на поруки дадуть.
— А гроші? На нас не надійся.
— Хіба б він не повернув!
— А звісно, поверне. Ліс же повернув,-що Артемові нема з чого й хати поставити. Ні, цього вже не буде. Мале то ще не об'їсть, а грошей нам самим доведеться десь шукати. Самим по горло треба,— уже сердито закінчив-він.
— Ну, спродамся. Що ж робити? Життя дорожче, ніж барахло. Корову продам.
— Отак ви все й робите. Коні теж у мене в роботі, чи ти, може, на казенних поїдеш?
Домка закусила губу й відвернулась до дитини, що в цей час намагалась запхнути до себе в рукав кицьчину голову.
Тепер Домка остаточно переконалася, що нічого рідного не зосталося для неї в цій хаті. І чорні образи в кутку, і кремезні канапи з стільцями, і така ж кремезна німа наймичка, і навіть безсловесний Левко були їй чужі, далекі і вже незрозумілі. Все дихало неприхованою ворожнечею не тільки до Максима, а здається, до всього світу. Тому чиста і біла голівка її Олі видавалася тут, як ромашка між старим, заржавілим залізом. Від такого порівняння їй стало страшно.
Вона рвучко притягла до себе білу голівку і мовчки вкрила її поцілунками.
— Куди ти, мамо?
— Я скоро повернуся, дитинко, піду до корівки, а дядько Левко тобі гірку насипле,— сказала вона вже на порозі, але з сіней Домка знову повернулася назад. Ще раз притиснула до себе дитину, ніби прощалася з нею назавжди, і тільки спостерігши на собі батьків здивований погляд, вона розгублено проговорила:
— Може б, позичили мені бичівки, а то там сала трохи і нічим до бантини підв'язати.
— Нехай Левко візьме налигача.
Домка щось показала на пальцях німій наймичці, востаннє зирнула на дитину і хутко вибігла з хати.
Випровадивши Домку за двері, Волос роздратовано затарабанив пальцями по столі. Кинута дочкою фраза: "Може, хоч довідаюсь..." — стирчала перед ним, як рогатка перед ведмедем. У такому стані, щоб уже власна дочка ставала йому загрозою, він опинився вперше. І Волос зрозумів, що клубок, на який він намотував життя, випадає із його рук і за кінець може ухопитися Максим Молочай, коли тільки буде на волі. Волос стукнув кулаком по дубових дошках столу. На розі, під краєм скатерки, задзвенів ніж і мимохіть притяг до себе увагу Волоса. Він ударив знову по столу, ніби заганяючи у дошки кулаком цвяхи, і вже вголос прохрипів:
— От і допанькалися, а пустити б його, собачу душу, під лід ще торік, а тепер на тобі, ще й дітей панькай, доки його візьмуть на твою голову на поруки.
Волос інтуїтивно відчував, що смертельна боротьба починається лише тепер. Максим, який до цього часу ставився до нього хоч і суворо, але терпимо, тепер, коли довідається правди, може наробити лиха, а тому в голові його почали з блискавичною хуткістю складатися один за одним плани, і кожен із них приводив до єдиного висновку — за всяку ціну позбутися Максима.
До цього часу Влас Волос ніде не висував своєї голови так, щоб вона була хоч трохи помітна. Живучи в себе на хуторі, він ніби не брав жодної участі в тій глухій невгомонній боротьбі, що весь час точилася навколо, по всій колишній Росії. Навіть з Кліщем зустрічався десь на стороні.
Волос уже бачив і розумів, що одвертою боротьбою з Радвладою зараз нічого не вдієш, а треба покласти цю справу на невблаганний час, а самому тихо сидіти на хуторі й непомітно, де слід, підкидати хмизу в огонь. Одібрали землю — хай знають, що Артем бере на замітку, хто і скільки заграбастав поля і скільки має заплатити.