Це було ваше право, особливо вашого мужа.
Євгенія. Не право, а обов'язок! Коли через дев'ять років по тому Пряхін загинув як герой, страшна відповідальність за його сина лягла на мої плечі. О, як пам'ятаю я цей буряний, сніжний день, Красну площу, врочисті вогні великої зали.
Лена. Так... Це хвилини, що керують усім життям.
Євгенія. Я виростила юнака і мужа і, виряджаючи торік на війну, чекала назад героя — такого ж, як його прославлений батько. І що ж! Він повернувся сюди, щоб розшукати її! Так, тепер мені ясно, чого він приїхав! Шукати її, ту, що бавилась з ІІИМ колись як з лялькою, як з кучерявою болонкою!
Лена. Нехай! Але він любить вас!
Євгенія. Мене? Ні... (Гірко.) Я ж не мати... в мене ж суворе серце. Я не вмію голубити й вилизувати дитину, як кицька. Я вчила його обов'язку і честі,, і замість колиски, клала в огонь, щоб загартувати душу. І ось відплата... (Похиляє голову на руки.) Він любить не мене, а її...
Лена (бере її руки). Та ні ж бо, ні, це неправда! Я бачу його вперше, я розмовляла з ним півгодини, але скільки разів1 він згадував про вас — і з якою пошаною, ласкою.
Євгенія. Він? Згадував про мене?'
Лена (збуджено і палко). Так, так, весь час! А як він про вас піклується. В нього невеличка рана на голові від осколка,-то він навмисно не знімав пілотки, щоб не хвилювати вас даремно.
Євгенія. І все ж таки вона переможе...
Лена. Хочете, я зараз же дожену й приведу його додому? (Схоплюється.) Не бійтесь, я нічого не буду говорити про вас, я сама. (Одягає манто, капелюшок.) Хіба ж можливо, щоб через таку дрібницю. Я певна, що він сам шкодує.
Єв генія. Не треба! Не смій же йти!
Л'е н а. Ба, ні, це вже не ваше діло! Я вмить. (Несподівано цілує Євгенію і виходить.)
V
Є в ге н,і я (сама). Невже я помилилась, взявши голуба в орлине гніздо? (Задумалась.) І чи зможе найкращий вплив перебороти голос матері... (Згадує.) "Є одна справа, яку я повинен з'ясувати". (Схоплюється, пройнята новою думкою.) Він одержав від неї листа і тепер пішов до неї! І вона одразу обплутає його душу! І я сама штовхнула його туди! Що ж тепер робити?
Дзвінок. Євгенія кидається до дверей.
Невже він повернувся! О, як би це було добре...
Швидким і впевненим кроком входить майор Дрозденко. Це вродливий, ставний чоловік з мужнім, одвертим обличчям і чорною, квадратною бородою, років 40, в формі артилериста.
Дрозденко. Ну, все гаразд. Щойно з батареї. Одбили клятих1! Прогнали. Здрастуйте, Євгеніє Ріосипівно. (Міцно тисне її руку.) Не пізно? Маю вільну годину до нічної варти і .вирішив ,вас— провідати. Цілих два дні не міг вибратись, навіть додому не заходив. Що це з вами? Щось трапилось?
Є в г е н і я. Ні, ні, нічого. Дуже рада. (Намагається приховати своє збентеження.) Може, хочете чаю? Я зараз. (Вмикає електричний чайник, ставить на стіл хліб, масло, посуд тощо.)
Дрозденко. Ащож.не відмовлюсь. (Ходить збуджений по кімнаті.) Так, прогнали, ледве половина врятувалась. Шість мої зенітки підбили, а вісім в повітрі. Ба! Та іде як! Цікава історія — коли вони ще летіли в місто, їх зустрів кілометрів за двадцять один наш бомбардувальник, що прямував сюди з південного фронту з якимсь дорученням. А в цьому ж самольоті летів один зовсім сторонній товариш, теж льотчик. Він мав командировку чи навіть відпустку, точно не пам'ятаю, і скористався випадком, ілдоб швидше по-трапити додому. Аж замість відпустки наскочив на кількох юнкерсів 6 і двох мессершміттів 1. Бомбардувальник не розгубився і почав одбиватись, причому одразу ж збив ближчого' юнкерса. Але одразу ж був вбитий і наш пілот. Євгенія. А машина? А інші?
Дрозденко. Інші були поранені, але легко. Тоді сторонній льотчик, отой, що їхав у відпустку, вмить замінив вбитого, і, як тигр, кинувся на німців.
Євгенія. Як! На важкій машині в атаку? Там же були месершмітти!
Дрозденко. Уявіть собі! Першою ж чергою збив ще одного юнкерса, тоді кинувся за винищувачем, запалив і того, а третього протаранив! От вам і пасабкир. А сам навіть не зачеплений, щасливо привів машину. Тільки чемодан, кажуть, весь в дірках від куль — це мені стрілок-радист розповів.
Євгенія. Так, це герой, справді сокіл. (Задумалась.) А може... а може це (швидко). Я не розчула — він був*поранений... цей льотчик?
Дрозденко. Ні, навіть не зачеплений.
Євгенія (втомлено, про себе). Ну, а в нього ж рана на голові... Ні, це не він....
Дрозденко. Про що це ви?
Євгенія. Ні, нічого... (Наливає чай і намазує хліб маслом.) Ну, все готове. Сідайте, призволяйтесь, будь ласка. Ось хліб, масло, мед. (Раптом падає на стілець і здригається від гірких 'ридань.)
Дрозденко (зляканий). Євгеніє Йосипівно, голубко! Що з вами? Заспокойтесь, ну, годі-бо, дорога!
Євгенія (підводиться, ламаючи руки). Я ж його навіть не нагодувала... хліба шматка не дала і вигнала з дому... А він же голодний з дороги. (Гірко.), Мати! Мати!..
Дрозденко. Та що скоїлось? Про кого ви кажете? Невже приїхав ваш син?
Євгенія. А вона ж нагодує його... О, напевно! І нагодує, і приголубить... та справжня. Я ж сувора й хмура... хіба я вмію голубити і втішати...
Дрозденко. Та в чім справа? Хто тут був? Невже ваш син? Та ну ж бо, заспокойтесь. Дё ж він? Коли він приїхав? Нарешті я з ним познайомлюсь.
Євгенія (витерла очі, важко дихаючи). Він приїхав у відпустку. Кинув фронт і приїхав сюди, напевно, це вона його викликала, вона. Адже ж вона і мені загрожує в листі... ця жінка. Я ж вам казала, що в нього є справжня мати...
Дрозденко. Ну і що ж?
Євгенія. Я не могла себе стримати і образила його... назвала боягузом і зрадником. Як я могла це, сама не розумію.
Д розд-енко. І він пішов геть?
Євгенія (з мукою). Так, він пішов геть, уносячи в серці образу й гіркоту. І, напевно, до неї! Куди ж він міг піти інше, якщо й приїхав тільки для цього! І виходить, що я сама, чуєте, сама штовхнула його до неї. Він приїхав збентежений і розгублений, бо мусив вибирати свій шлях в роздоріжжі, що послала йому доля. І, замість підтримати й укріпити його на цьому роздоріжжі, я штовхнула його туди, в ту драговину, звідки витягла дев'ятнадцять років тому! Ніколи, ніколи не пробачу собі цього!
Дрозденко. Та годі-бо, заспокойтесь, ще ж нічого не відомо. Навіщо даремна тривога! А якщо й тривога,— тоді в бій!
Євгенія. Легко сказати, в бій... Сліпи.й, нічний, нерівний! Ви не знаєте цієї жінки, Ларіоне. Вона ж багата, в неї дім як солодкий дурман, як келих вина і розпусти. Вона одразу отруїть його душу тисячею спокус, п'янким ароматом пороку, пестощів, ліні. Він же її син, а в цьому страшна сила.
Дрозденко (суворо). Він син Пряхіна і ваш син!
Євгенія. Але тим більше я боюсь і страждаю. Що коли вона переможе? Страшно й подумати про це.
Дрозденко. Як вам не соромно? Зневіритись тепер в найблагороднішій справі всього життя! Справі кращій і славнішій, ніж всі ваші польоти і битви!
Євгенія. Не будьте жорстоким, Ларіоне. Це минулі радості... іспанська рана назавжди відняла їх у мене...
Дрозденко (м'яко). Простіть мені, Євгеніє... Але виховати героя — радість ще краща, ще вища. То невже ж ви їй більше не вірите?
Євгенія (з глибоким зворушенням). Якби ви знали, Ларіоне, як нелегко діставалась мені ця прекрасна, ця благородна радість... Я віддала Оресту всю мою душу, життя, молодість. Я брала його в польоти, гартувала його дух в океанських хвилях, в іспанських боях. Але жодної хвилини я не була спокійною, що він не згадує матір, привид матері, що голубила й пестила його колись. Я не сміла його цілувати і сама кам'яніла без ласки. І тільки вночі бувало спинялась на мить біля його ліжка і тихо, несміло цілувала в лоб... І одного разу він сказав крізь сон — мама... Кого він згадував тоді, в ту мить? Мене, —сувору й непривітну, чи ту, ласкаву і теплу, що лишилась в його душі світлим образом дитячої казки... Страшна ця боротьба, мій друже, і нерівна...
Дрозденко (теж глибоко зворушений бере і цілує її руки). Не сумуйте, мій бідний друже, буде і для вас ще радість. Ви заборонили мені говорити вам про мою любов, але ця любов не стала від того меншою. Мине час, зникнуть ці нічні тривоги, і ви стрінете вашого сина героєм і мужем, яким ви його створили. Я ж не залишу вас ні тоді,-ні тепер. Євгенія. Ні, Ларіоне, пізно. Моє серце вже догоряє.
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Зала в квартирі Любовицької, обладнана з великим смаком і розкішшю. Рояль, картини, килими, з них один великий гобелен на задній стіні. Кілька запакованих ящиків на підлозі. Двері: вхідні ліворуч, двоє внутрішніх в правій стіні. Вікна замасковані.
Продовження тієї ж ночі.
І
І в л є в, вродливий мужчина років п'ятдесяти з довгастою, темно-русявою бородою, темнішою за волосся, зайнятий пакуванням речей з допомогою під-літка-столярчука, який з гуркотом забиває цвяхами, вже 'готовий ящик. Сам же Івлєв стоїть задуманий перед поставленим сторч великим, плескуватим ящиком — більшим заввишки, ніж завширшки, очевидно, з картиною всередині, збираючись його розкрити. В руках у нього великі обценьки.
Івлєв, Два роки... Два роки похованих надій і любові... Г чому саме сьогодні ці спогади Нахлинули на мене з такою свіжою силою? Ну що ж... Ще раз подивлюсь на неї, а тоді вже заб'ю навічно. (Починає витягати цвяхи обценьками.)
З сусідньої кімнати виходить Любовицька в ошатній і вже іншій сукні, несучи ворох дамського вбрання, яке вона кладе на крісло, а потім починає влаштовувати у великому кофрі, що стоїть праворуч на підлозі.
Івлєв продовжує витягати цвяхи.
Любовицька (пораючись). Коли ж ти пакуватимеш мої речі? Ти ж бачиш, що робиться. Після сьогоднішнього нальоту я й дня не залишусь тут більше! Знову терпіти цей жах — ні, досить.
Івлєв. Ти ж хотіла чекати Ореста.
Любовицька. Так, я буду чекати, але. при умові, щоб усе було готове. Нарешті, речі можна відправити раніш, і вагон є, машина є, хоч завтра ж вези на вокзал. Та тихше-бо, чого ти так стукаєш, йолопе! (Це до хлопця.) Слова не можна сказати. Ти навіть сам можеш поїхати з речами.
І в л є в. Я мушу ц першу чергу подбати про мої картини. Це труд всього життя.
Любовицька. Про це треба було подбати раніше. ' І в л є в. Не я в цьому винний. Ти сама вибрала це міста, я б поїхав у Алма-Ату або Самарканд. Там більшість художників.
Любовицька. Як же не вибрати, коли це рідне моє місто і колишній наш дім, де народився Орест.