Підеш — не вернешся

Іван Кочерга

Сторінка 7 з 13

Він теж змінився, став серйознішим, змарнів.

Мальванов. Сідай, Серьожа. Ну, як? Все гаразд? Спичаковського не бачив?

Вернидуб (сідає). Ні, не бачив,— а що?

Мальванов. Та немає його ніде,— скоро їхати.

Хламушка (підводиться). Ну, я, .очевидно, поїду на Білоруський.

Вбігає Спичаковський з маленьким чемоданом у руці. Він захекався і весь мокрий від дощу. Обтрушується неначе пудель.

Ма.льванов. Спичаковський, нарешті!

Спичаковський. Ну, все чудово! Замкнув на ключ. Летючий поцілунок. В замкову щілину. Догнав автобус. Троячка штрафу. Свіжий, як троянда. (Знімає кепку і струшує — бризки летять всім в обличчя.)

Мальванов (витираючись). Та ну тебе к чорту! Бризкає прямо в обличчя. Троянда підмочена!

Всі сміються.

Спичаковський. Фатальний збіг. Жахливий дощ. Мальванов. Та в чому справа? Яка щілина? Який поцілунок?

Спичаковський. Поцілунок летючий, а щілина звичайна,— в дверях. Замкнув дружину і втік. Здається, ясно. А ще професор. Ф-фу!..

Мальванов. Ай, ай, Спичаковський, та хіба ж так можна з жінкою? А ще казав — "пушинка", "метелик".

Спичаковський. Жахлива помилка. Відсутність досвіду. (Хмуро.) Не пушинка, а гиря, млинарське жорно. Гірше від устілок.

Мальванов.' Ну, словом, чудово! Іди мерщій в багажну контору, ось тобі записка. Цих ящиків чомусь немає, він каже, що на обмінному пункті.

Спичаковський. Гаразд, з'ясуємо. Дивіться ж, мене немає. Прийде дружина, кажіть — поїхав. Інакше не пустить. Відведе додому. Я буду там, сюди не прийду. (Зникає.)

Мальванов. Добре, добре, іди. Попався-таки, нещасний. А така з виду тоненька, тендітна,— іменно "пушинка". Ну, то ходім і ми, товариші.

Увіходить та сама делегація і прямує до Мальванова.

Професор. А, ось де вони! Добривечір, дорогий колего! Нарешті ми вас знайшли.

Мальванов (злякався). А що. ..що таке? Але пробачте...

Професор. Семене Семеновичу, де ж наше привітання. (Йому подають розкішну теку.) Ми прийшли, дорогий колего, вітати вас від імені нашого товариства... (Чхає, дехто з делегатів теж), з нагоди тієї... (Чхає.) Надзвичайно паскудна погода,— з нагоди вашої сгйіливої подорожі в ті далекі пустині, де велично панує... (Чхає.) Надзвичайно жахлива погода... (Чхає.)

Мальванов. Але, дорогий учителю, це зовсім зайве. З'являються двоє фотографів з апаратами і негайно націляються

на Мальванова.

Професор. Е, ні, дозвольте,— дайте ж мені скінчити. (Читає.) "Невгамовний дух Прометея26, благородний неспокій бунтарського розуму завжди штовхали людину до нових і нових дослідів".

В цю мить вбігає Пушинка і рішуче повертається до Мальванова, незвертаючи-ні на кого уваги. Вона дійсно заслуговує такого імені, і ніколи не подумаєш, що ця тендітна, принадна жінка може бути такою енергійною.

Пушинка (немов вихор, прориває лави, перекидає ana-рат одного з фотографів, відштовхує професора). Товариш Мальванов! Де Спичаковський? Де мій чоловік?

Професор (підіймає окуляри й теку). Моя промова! Мої окуляри! Це якийсь тайфун, а не Жінка. Гірша від сьогоднішньої погоди. Адже ж розбились!

Фотограф (піднімаючи апарат іл касети). Пропали знімки.

Пушинка. Де мій чоловік? Куди ви його поділи?

Мальванов. Але, дорога Пушинко, пробачте, товаришко Спичаковська...

Професор. Добра мені "Пушинка". Це справжня бомба! Пропали окуляри!

Мальванов. Ваш чоловік, здається, повнолітній, і під моєю опікою не перебуває. Він поїхав.

Пушинка. А! Він поїхав!.. Ну, це ми побачимо. Я вам покажу, як чужих чоловіків завозити. Я не подивлюся на вашу експедицію! Вигадки які! Я його з поїзда витягну (Бурхливо виходить.)

Мальванов. Ну, що поробиш з такою відьмою!

Професор. На жаль, мені не пощастить закінчити мою промову, дорогий колего. Окуляри, розумієте, луснули. Ну, нічого, ви прочитаєте її у вагоні. Прошу. (Віддає Мальва-нову теку й тисне руку.) Щасливої дороги. Бажаю вам

перемогти всі каракумські пустині, Саракамиш, Узбой і Барса-Кельмес.

Мальванов. Спасибі, спасибі. Завітайте до нашого вагона. Ми зараз.

Професор. Дуже радий! Ходім, товариші!

Виходять всі разом. ^

— Хламушка. Ну, я побіг на Білоруський. * Мальванов. Та почекайте, Танин же поїзд ще не

скоро. Серьожа, піди подивись, як там Спичаковський. Ну й

Пушинка,— не пушинка, а піроксилін. Вернидуб. Добре. (Виходить.)

Хламушка. Спробую подзвонити на Білоруський. Увіходить Темі. Побачивши Мальванова, повертається до нього.

Темі. Ігоре Миколайовичу! Ви ще не поїхали,— яка ж я рада!

Мальванов. Темі! Та чи ти при розумі. Чого ти приїхала! Тобі ж не— можна виходити, та ще в таку жахливу погоду!

Темі. Ні, ні, я вже зовсім здорова. Зовсім.

Мальванов. Добре здорова,— з плевритом погані жарти. Дивись, яка червона. Напевно, з температурою вибігла. (Прикладає руку до її чола.) Авжеж гаряча! І голова, і серце.

Темі (бере цю руку і прикладає до уст). Учителю, дорогий мій учителю! (Плаче.)

Мальванов. Ну, то чого ж ти плачеш, дурненька?

Темі. Я не можу, я не можу лишитись, коли ви, коли ви поїдете.

Мальванов. Ну, ну, заспокойся,— поїдеш потім і ти. Куди ж тобі їхати хворій? Відпочинеш в Криму, видужаєш, а через рік поїдемо разом. Вже будувати. Путівку одержала?

Темі. Спасибі, спасибі вам за ваші турботи. Рідний батько не міг би так піклуватись. (Плаче.)

Мальванов. Ну, досить, заспокойся, сідай. (Дбайливо влаштовує її на канапі.) Випий води. Любуша, дай нам води.

Любуша. Зараз. (Подає воду.) Мальванов. Випий, голубко, не плач. Темі. Спасибі. (П'є.) Спасибі! Любуша. бідняточко. (Гладить її руки.) Темі. Це ваша дружина?

Мальванов. Так, ми недавно побрались. Вона їде зі мною. Поки до Красноводська 27.

Любуша. Неправда, я поїду з ним скрізь.

Темі. І ви, і ви... Ну,, як ви поїдете... Як ви поїдете без мене в це прокляте місце?

Мальванов. Та годі-бо, чудачка, яке там прокляте місце. Ти ж сама майже інженер, як тобі не соромно?

Темі. Так, але я знаю, там загинув мій батько, звідти ще ніхто не повертався. Чи можу ж я бути спокійною, коли ви... коли ви їдете туди!

Любуша (схвильовано). Ігор! Невже це правда...

Мальванов (розсердився і встав). Що за безглузді казки! Як тобі не соромно, Темі? Твій батько не мав ні машин, ні людей, ні води. І невже ти думаєш, що я зостанусь через жіночі сльози? Я більшовик, якому велика країна довірила велику справу — дати воду твоїм же браттям, мертвим піскам Саракамишу.

Темі (встає, притихла). Вибач мої дурні слова. (Витирає очі.) Прости бідну Темі.

Любуша (обіймає її). Не плачте, Темі, ми йернемось.

Мальванов (пом'якшав). Ну, ходім, друзі, ходім, Темі, я покажу тобі нашу експедицію. Барса-Кельмес, подумаєш, жах!— Якесь паршиве болото. (Бере Любушу під руку.) Повір, моя дитино, що в тисячу разів страшніше те болото, в якому ти погибала, та з якого я тебе звільняю.

Любуша (здригнулась). Так, так, мерщій поїхати, забути ці муки.

Мальванов. Я завезу тебе від минулого, і ти більше не вернешся в нього. Це й буде наше Барса-Кельмес. Виходять всі троє. Знову увіходить Пушинка. Озирається. Шукає.

Пушинка. Сховався, негідник. Увесь вокзал обшукала, всі поїзди. Ніде немає. Ні, я цього так не залишу. Я до начальника станції піду, в ДПУ! (Виходить ліворуч.)

З правого боку вбігає знайомий наш залізничник, за яким женеться

/ розгніваний Спичаковський.

Спичаковський (хапає залізничника за комір, той випускає з переляку свою книжку, з якої сиплються якісь папірці). Я тобі покажу обмінний пункт! Обманний, а не обмінний. Ходім в ДПУ. Спичаковський не дасть собі в кашу наплювати.

З лівого боку повертається Пушинка.

Пушинка. Ага! Нарешті. (Дуже ніжно.) Васюнчик!

Спичаковський (озирається). Пропав! (Дригає ногою й випускає залізничника, який тікає.)

Пушинка (ще ніжніше). Васюнчик, стрибунчик, цвір-кунчик мій любий! Твоя Пушинка плакала. Промочила ніжки. І тобі не жаль Пушинки?

Спичаковський (хлюпає носом). Але, моя дорога...

Пушинка. Ходім, мій цвіркунчик, ходім, мій стрибунчик, ходім. (Ніжно поплескує його по щоці затягнутою в рукавичку рукою.) Неслухняний хлопчик! Не жалієш своєї Пушинки. Ходім. (Впевнено йде ліворуч, озирнувшись з чарівною усмішкою на Спичаковського.)

Спичаковський повільно й слухняно йде за нею, понуривши голову, немов великий, розумний пес. Виходять.

Залізничник (що обережно виглядає з-за колони, тепер виходить на середину). Оце да!.. (Говорить він з щирим захопленням.) Оце так баба! (Піднімає свою книжку.) Щоб такого чорта приборкати!.. Уму непостижимо. (Виходить дуже вдоволений.)

Поспішно увіходить Вернидуб.

Вернидуб. І тут його немає. Через двадцять хвилин поїзд.

Вбіга-є жвава, розчервоніла Таня. Волосся вибилося з-під берета, збризнуте дощем, пальто розхристане. Побачивши Вернидуба, одразу

спинилась.

Таня. Стоп. Хвалити бога, ти ще не поїхав. Вернидуб. Таня!

Таня. Прийшли попрощатися з тобою. Промазала трамвай, півдороги бігла прямо по вулиці. Наш поїзд через 40 хвилин. Уф!..

Вернидуб. їдеш?

Таня. їду, Серьожа.

Вернидуб. Будеш в Парижі бігати?..

Таня. Буду. Подумати, аж дух перехоплює. Ех, жаль, що ти не їдеш. Вигадав (зітхає) в пустиню. Теж — пустинник...

Вернидуб (усміхається). Пустинник і ведмідь.

Таня. Не забув... Ех, сам винуватий!..

Вернидуб (м'яко). Нічого, Тасенько, все на краще. Тебе я не догнав, а бігати без мети — нерозумно. Не досить завоювати простір,— треба його упорати.

Таня. То хіба не можна працювати па місці? Чи мало роботи вдома? В клініці, в лабораторії?

Вернидуб. Тісно мені в лабораторіях,— така вже в мене вдача химерна. Все кудись в далечінь пориває,— де не тісно. Не люблю працювати на одному місці. Мені б у тайгу поїхати лікарем, щоб від одного пацієнта до другого два дні на оленях їхати. Або, як ось зараз, в пустиню.

Таня. А бігати все ж таки любиш?

Вернидуб (усміхається). Люблю. Люблю відчувати простір ногами. Ну, прощай, Тасенько!

Таня. Прощай. Не сердься. (Змахує сльозу.) Ну, поцілуємось на прощання,— не скоро побачимось.

Вернидуб. Тасенько... (Поривчасто пригортає її до себе і-цілує в губи, тоді вибігає.)

Таня (стоїть схвильована). А! Тепер уже пізно... не поправиш.

Увіходить видимо стурбована Любуша.

Любуша. Боже мій... він тут. (Бачить Т.аню.) Таня, голубко, яка ж я рада тебе бачити.

Таня. Любуша! Що з тобою? Що скоїлось?

Любуша. Що мені робити — господи! Через десять хвилин поїзд, а я й досі не знаю — їхати мені, чи лишитися...

Таня.

1 2 3 4 5 6 7