Хибне міркування. Яка женщина! Пушинка. Ефір. Метелик.
Мальванов. Ти скажи прямо,— може, ти— не хочеш їхати, злякався, тоді я другого завгоспа знайду.
Спичаковський (сів). Як, другого завгоспа? Як, не хочу їхати? (Схоплюється.) Та я краще від жінки1 відмовлюсь! Та я.
Мальванов. Ну, ну, заспокойся, поїдеш, тільки порайся мерщій.
Спичаковський. Та ви краще скажіть прямо, . може, я вам не до вподоби. Та я... (схлипує) та тоді я... (схлипує).
Мальванов: Та годі-бо, не реви ^поїдеш. Спичаковський. Хороше діло! Три рази їздив, а тепер...
Мальванов. Та поїдеш, поїдеш — іди!
Спичаковський. Двічі в болоті тонув, три рази з гори зривався, Алтайський хребет 21 брав, а тепер непотрібний!
Мальванов (виштовхує його). Та не дури голову — поїдеш!
Спичаковський (вистрибує з дверей). Дивіться ж — я їду! (Зникає.)
Мальванов. Золота людина... Так, для нього не страшні перешкоди. Зникли перешкоди і в вашому коридорі. Що ви з цього приводу скажете дотепного, любий філософ?
Хламушка. Та все те ж саме. Не досить усунути перепони з нашої дороги. Треба, щоб вони ще зникли з нашої свідомості. Як часто ми боїмось перешкод, яких давно вже нема. Свідомість відстає від дійсності. Побачите — хто-небудь ще спіткнеться об ці відсутні ящики.
Мальванов. Напевно/Уявляю картину. Ну, на добраніч. Треба працювати. (Виходить.)
Хламушка. На добраніч. Старе, як світ, побажання... Та не віриться мені чогось в добрість цієї ночі... (Повільно йде сходами нагору.)
Велика пауза. ВІДМІНА ДРУГА
Пусто. Зверху, виразно чути ноктюрн Шопена 22, що звучить спочатку за інтермеццо, а потім вступає і в дальшу сцену.
Під звуки невгамовного ноктюрна увіходить з правого боку закутана в чорне шовкове манто Ніна. Вона полохливо озираетьоя і обережно пробирається повз зачинені двері до сходів. Легкий шум' за Любуши-ними дверима змушує Ніну здригнутися і відбігти назад. Приклавши руку до серця, вона прислухається. Тоді, пошукавши очима вимикача, гасить світло в коридорі і знову пробирається до сходів, що виділяються світлою плямою в кінці темного коридора. їй назустріч спускається так само обережно Шалімов. Він простягає їй руки. Вона припада до нього, і обоє завмерли на мить чорним силуетом на світлому фоні сходів1. І потім нечутно зникли. І ще гучніш лунають співучі трелі ноктюрна.
Раптом чути жалісне котяче нявкання. Тоді вгорі на сходах з'являється Хламушка. Перехилившись через поруччя, він дивиться вниз.
Хламушка. Де це він нявкає? Кис, кис, кис, Ромео, де ти, негіднику?
З правого боку увіходить Вернидуб. Спиняється в роздумі.
Вернидуб. Фу, яка темрява. Так, треба їхати. Конче. Жаль Тасі, та нічого не поробиш. Вона мене не любить — це ясно. (Рішуче прямує до сходів.) Фу, чорт, яч й забувся, що тут ці ящики. (Обережно йде далі, високо підіймаючи ноги і переступаючи через уявлені ящики.)
Хламушка стиха сміється, дивлячись на ці вправи.
Вернидуб (добравшись, нарешті, до сходір). Фу, аж упрів!.. І коли к чорту заберуть ці ящики! (Побачив Хла-мушку.) А ти чого іржеш! Весело!.. Ех!
Хламушка. Та які ящики, дурень! їх же давно нема.
Вернидуб (спантеличений). Як нема? А через якого ж біса я переступав?
Хламушка. Через уявлені перепони — як це робить щодня багато людей.
Вернидуб (озирається, вдивляється). Тьху! Треба ж такої химери. Ні, досить! їду! (Рішуче йде нагору.)
Хламушка. Та постривай, дурень. А де Таня?
Вернидуб. З Танею все скінчено. Відчепись. (Виходить.)
Хламушка біжить за ним. З правого боку увіходить Таня. Спиняється.
Таня. Побіг. Не догнала. Невже ж він мене не любить? А я? Та хіба я знаю... І нащо все таке складне на світі... Ні норм, ні оцінок, ні суддів... Іди навмання, як дурень. Любить — не любить. Люблю — не люблю, спробуй довідайся, розберись. Нема краще, як в спорті — все ясно, просто,— помилився — свисток, добіг — стільки секунд, СТІЛЬКИ ОЧОКт-красота! А тут стій і жди — сама не знаєш чого. Та ні, брешеш, знаю. Ах, якби він прийшов, якби він зараз прийшов,— все б йому тоді, все б...
На сходах знову з'являються В е р и и д у б і Хламушка.
X л —а м у ш к.а. Ну, й люди! Понабудують собі неіснуючих перепон, ось як ці ящики, і мучаться. Та вона ж тебе любить, дурень. Іди до неї і скажи прямо.
Вернидуб. Хіба що прямо. Попробую. (Спускається.) Караул! То вона там стоїть! (Біжить назад.)
Хламушка. Ну, от і чудово.
Вернидуб. Так, добре тобі — "чудово". Кш., іди, я сам.
Хламушка зникає. Таня. Боже мій! Це він.
Вернидуб. Е, була не була! Екхм! (Робить один крок, але зупиняється в нерішучості.)
Таня. От дурень. Знову втече, чого доброго. (Голосно ) Це ти, Серьожа? . Вернидуб. Здається, я.
Вони стоять один проти одного на протилежних кінцях коридора.
Таня. Агов! Вернидуб. Го-го!
Таня. Тс, дурень, весь будинок розбудиш! , Вернидуб. Це мені однаково. Все одно я виїжджаю Таня. Страшенна темрява. В тебе немає сірників? Вернидуб. У черепах, ведмедів і биків, як відомо не буває сірників.
Таня. Ну! То він ще огризається, нещасний. Ну, постривай. (Рішуче прямує до нього, підіймаючи спідницю і переступаючи через уявлені ящики.) І коли, нарешті, заберуть ці ящики?
Вернидуб (освітлює її кишеньковим ліхтарем): Обережно, моя люба, не спіткнись. (Не витримавши, починає реготати.) Ступає... неначе журавель... через... через повітря... Ой, не можу. Діана... німфа... ой!
Таня (переконалася в своїй помилці і страшенно розсердилась). А! То ти ще глузувати! І я ще, дура, йшла до нього миритись. З любов'ю, з відкритим серцем! Дура, дура нещасна! (Плаче.)
Вернидуб (зажурений). Ну годі — я ж не хотів тебе образити. Тася, Тасенько, люба. (Хоче її обняти.)
Таня. Геть!.. Іди від мене! Бачити тебе не можу!
Вернидуб. Та ну ж бо, заспокойся, Тасенько!
Таня. Геть! Залиш мене. Іди.
Вернидуб. Та це ж нерозумно, Таня. Ну, навіщо утворювати перешкоди, яких немає. Дійсно, як ті ящики. Адже ж ми любимо одне одного.
Таня. Іди! Ніколи я тебе не кохала, ніколи.
Вернидуб. Та це ж нечесно, Тася. Якісь образи, гра Бігаємо один від одного, немов журавель і чапля.
Таня (ще більше розсердилася). Ти сам журавель, сам! Забирайся, не можу тебе бачити. Чапля, черепаха, слон!
Вернидуб (обіймає її). Тася! Таня (виривається і тупотить ногами). Геть! Вернидуб. Ну, як знаєш. Прощай. (Іде на сходи.) Прощай.
Таня не відповідає і стоїть, як і перше, затуливши обличчя руками
і схлипуючи.
Вернидуб (іде нагору, кілька разів ' озираючись). Барса-Кельмес... Підеш — не вер-нешся. (Зникає за поворотом.)
Вгорі на сходах з'являється Хламушка. Вдивляється в коридор. Побачивши Таню, швидко збігає сходами і підходить до неї.
Хламушка (відхиляє Танині руки від її обличчя). Тасенько, люба, що з вами?
Таня (рвучко оповиває його шию руками). Хламушка, милий! Тепер я бачу, що завжди, завжди вас любила. (Ховає голову в нього на грудях.)
Хламушка. От тобі й маєщ!
Таня (цілує його). Милий, любий Хламушка. Дайте мені вмитись, я не можу йти до себе в такому вигляді.
Хламушка. Ходім. Будьте свідками, товариші, що я чесно старався їх з'єднати. Але я теж не залізний, і, коли щастя оаме йде до мене, я вмиваю руки. А за одним разом і Тасю умию.
Виходять нагору.
Музика давно замовкла. Десь довго б'є годинник — дванадцять. З Таниної кімнати вибігає Любуша. Вона напівроздягнеиа, з накинутою на плечі великою хусткою. Вся тремтить від холоду й ляку.
Любуша. Таня! Таня! Господи, як б'ється серце. Що таке скоїлось?.. Хто це тут плакав? Або це теж мені снилося? Який жах!., немов Саша вмер. Холодно, я вся тремчу. Де ж Таня? Як моторошно одній, в чужому домі. Саша, Саша, нащо ти мене тут покинув саму, нелюбиму, чужу... (Сідає на стільчик і гірко плаче.)
З своїх дверей швидко виходить Мальванов. Озирається здивований;
Мальванов. Що таке? Хто це тут плаче? Або це мені здалося? (Бачить Любушу.) Любуша! Що сталося? Що з вами, дитя?
Любуша {стріпнулася). Це ви, Ігоре Миколайовичу...
Мальванов. Що з вами? Хто вас образив?
Любуша (підводиться). Я не знаю. Мені страшно. Мені приснилося, що Саша вмер. Тут хтось плакав. Ігоре Миколайовичу, милий, підіть, будь ласка, до нього, до Саші, попросіть, щоб він до мене прийшов. Мені дуже зле.
Мальванов. Ну, звичайно, я зараз.
Швидко йде сходами наверх. Любуша замовкла, притулившись до стінки. Згори вертається видимо зніяковілий Мальванов,
Любуша (озирається). Ну, що? Де ж Саша?
Мальванов (не знає, що казати.). Він уже роздягся. Він не може прийти. Лягає спати. Та й вам треба лягти, справді.
Любуша. Він... він не схотів прийти. Цього не може бути. (Іде до сходів.)
Мальванов. Стривайте! Куди ви, Любуша? Ви вся тремтите. У вас, напевно, жар. Вам треба лягти.
Любуша. Ні, ні,— пустіть, я піду.
Мальванов. Та куди — "піду"?
Любуша. Напевно, до Саші. Я не можу лишатись тут сама. Я збожеволію. Там хтось ходить, стогне. Я ляжу на порозі біля його дверей. А завтра я поїду. , Мальванов. Та це ж нерозумно, Любуша. Що ви робите? З вас же сміятимуться. Та й він — хіба він зрозуміє ваш сум, хіба... (Пригортає її до себе і зараз же випускає.) Що я роблю?.. Тут дійсно здурієш з цією дівчиною.
Любуша. Ні, ні, мені треба йти. Пустіть мене. Мені треба пройти цю жахливу пустиню. Так, так, це далеко, далеко, але я дійду. (Іде по сходах нагору.)
Мальванов. Любуша! (Кидається за нею, але зараз же вертається.) Що я роблю? Ще хвилина — і я б наробив жахливих дурниць. Це дійсно якась химера з цим коридором. Немов тут справді на двадцяти метрах зсунуто всі пустині і всі безодні Паміру. Знову! Знову це дівча!
Згори, тримаючись за поруччя і ледве пересуваючи ноги, спускається Любуша. Бліда як полотно, шукаючи руками підпори, робить ще кілька кроків і падає. Мальванов, зляканий, підбігає до неї.
Мальванов (підіймає її). Любуша! Любуша! Що з вами? їй млосно. Любуша!
Любуша (плаче). В нього женщина. Ця, Ніна. Він не любить мене, не любить.
Мальванов. Ну, досить, заспокойтесь. Ходімо краще спати, все пройде, все забудеться. Та годі-бо плакать, Любуша. Ну, що' з нею робити... От клопіт з цим дівчам,— і кинути не можна, і підійти страшно... Ну, як ти її візьмеш, коли вона трохи не гола. Любуша!
Любуша тихо плаче.
Мальванов. Легше було вбрід через Мууксу 23 переправлятись. Куди легше! В крайньому разі понесе водою, а тут... Ну, досить, Любуша, ви ж таки доросла дівчина.