Вона дихала, як загнана козуля. Нарешті проговорила:
— Я хотіла пошукати в останніх вагонах свого знайомого, а двоє козаків…
Вона не договорила: її душили сльози.
Лец-Отаманів глянув на ріг ешелону і враз пригадав. І тоді були ці ж самі козаки, на роз'їзді біля Крюкова. Там ешелон надвечір став на запасну колію, і від цього хвіст його губився в темноті.
Того вечора сотник вийшов на колію, яка зникала в білій далині, і поринув у спогади. Згадувалися дні, коли ще він учився в сільськогосподарській школі, згадувався гурток "щирих", читання віршів Івана Мазепи, суперечки про майбутні шляхи України, мрії про гетьманів, про козацькі жупани… І от тепер реалізація тих далеких мрій!
Ніч уже заходила в суміжний чагарник, навіваючи сум, холодний, як сніг, що падав йому на обличчя. Гнітюча тиша скрадала в пухкому снігу повільні кроки. Нараз у корчах почулися голоси, потім крик:
— Іди за нами! — і слідом брудна лайка.
— Куди ви тягнете? — закричав інший. — Це ж у яр… Ну, ведіть мене до вашого командира. Що я такого зробив? Я хотів проїхати…
Голос дрижав і був на грані плачу, але другий, грубий і владний, знову крикнув:
— А може, ти шпигун який більшовицький!
— Вигадаєте! Я їх і в очі не бачив… Ох, рятуйте!
Лец-Отаманів звик уже до таких картин у своїй армії, але чому біля самої станції, де могли почути селяни? Він вихопив револьвер і, чіпляючись за кущі терну, побіг до яру. Тому, хто кричав, певне, заткнули вже рота, і він тільки безсило мукав.
Вистрибнувши на галявину, сотник владно закричав:
— Стій!
Двоє козаків від несподіванки випустили третього, цивільного, і він, цупко тримаючи дорожній саквояж, ляпнув на сніг. Лец-Отаманів підійшов ближче. Його обличчя поруч із стволом нагана було, напевне, настільки лютим, що двоє козаків, Кавуля й Береза, враз виструнчились.
— Це що таке? — запитав їх сотник, тикаючи наганом у цивільну спину на снігу.
— З буферів зняли! Мабуть, шпигунський агент.
— Пане командире, — заволав, підводячись із снігу, миршавий чоловічок із ріденькою борідкою. В рудому волоссі білів сніг, як пташиний послід у бур'яні. — Який з мене шпигун? Я навіть не знаю, з чим його їдять. Я собі знаю шити шапки.
Презирлива гримаса перекривила обличчя Лец-Отаманова.
— Лазите тут…
— Два тижні валяюсь на станціях.
— Куди ви його тягли?
— До штабу, пане сотнику, — відказав Береза, уже осмілівши. — А він тікати.
— Пане сотнику. Ну, скажіть скільки, я заплачу двічі. Мені тільки до Балти.
— Воювати треба, а не забивати станції.
— Хіба без мене вже не обійдуться на війні?
— Обійдемось! — Повернувся і пішов.
Ні благання шапкаря, які чулися ще довго, ні постріл, що пролунав потім із яру, його вже більше не турбували. Але зараз до цих хлопців у нього спалахнули скажені ревнощі. Він пожадливо глянув на переполошену Ніну Георгіївну, потім знову на ріг вагона і з погрозою сказав:
— Хай тільки посміють… Ні, ви не бійтеся…
— Я не знаю, як вам дякувати. Ви тільки подумайте, що б вони…
— Даруйте, пані, ґречність не вживається з війною.
— Але ви врятували мене, пане сотнику!
— Ну, облиште, заспокойтеся.
— Тепер мені не страшно.
— Ви і в цьому вагоні питали?
— Я не могла відчинити дверей. Але б він сам вийшов пошукати.
Вітер метав її запашне, з тонким ароматом волосся, що вибилося з-під шапочки, і кидав, як гаряче проміння, до нього на обличчя. І сотника раптом, мов пломінь, охопило нестримне, жагуче, повне буйної сили бажання притиснути цю беззахисну, крихку, як сніжинка, пані до своїх грудей, затопити ласкою, завихритись по степу й разом із диким вітром зірватися з долу й розтанути в імлі.
Він з силою хруснув усіма пальцями і, задихаючись, безладно залепетав:
— Заспокойтеся, Ніно Георгіївно, ну я вас прошу, ну я прошу…
Рука, здригаючись під бешметом, як шина, наблизилась до її талії, але Ніна Георгіївна, в'юнко зігнувшись, зробила крок назад і з переляканим видом втупила очі в сотника. Він, важко дихаючи, ступив за нею, але раптом увесь зсудомився, рвучко повернувся до приступок і, потужно витискаючи із самого низу хрипкі слова, проговорив:
— Хочете зайти до цього вагона? Може, знайдемо його…
Вона, вагаючись, вистрибнула на приступки і взялася за холодну ручку дверей. Вітер з дикою силою схопив її сукню і, мов хмару диму, закружляв у жовтих блисках. Парa струнких ніг в тонких панчохах на мить вималювалась перед очима Лец-Отаманова, мов два язики рожевого полум'я, і знову опалила його мозок. Сотник, уже не володіючи собою, теж стрибнув на приступки і з силою притиснувся до круглого плеча Ніни Георгіївни. Під їх напором двері розчинились, і вони опинилися в освітленому коридорі. Від образи в Ніни Георгіївни обличчя вкрилося червоними плямами.
— Чим же ви відрізняєтесь…
— Хто там? — перебив її голос із купе.
Лец-Отаманів, закусивши до крові нижню губу, обмахнув долонею, мов хусточкою, зашаріле обличчя й, вслухаючись, в якому купе бубоніли голоси, відказав:
— Я комендант ешелону!
— Ну, так що вам тут треба? — знову проговорив, але вже інший голос із середини купе.
Сотник зніяковів.
— Я хочу знати, по якому праву…
— По якому праву ви стирчите в степу й затримуєте нас?
— По якому праву…
— Що ви там мимрите? — бубонів той же голос так, ніби сварився через стінку з дружиною. — Питаю — значить, відповідайте.
Лец-Отаманів, щоб не здатися смішним в очах Ніни Георгіївни, оглянувся й хотів скорчити задерикувату гримасу, але замість цього губи розтяглися в таку кислу посмішку, що Ніна Георгіївна вибрала за краще розглядати наказ Директорії, що білів на стінці вагона.
Ніжна й полохлива, вона, мов голубка, жмурила свої короткозорі очі й водила ними біля самого наказу, ніби намагаючись піймати жовтого зайчика, що дрижав разом із вагоном від напору сердитого вітру.
Лец-Отаманів, почуваючи себе дурником, спалахнув.
— Нарешті я повинен знати, — уже сердито викрикнув він, беручись за двері, — хто їде в цім вагоні?
— Редакторе, прожени його до… Чуєш? — відказав, не міняючи тону, той же голос.
Ніна Георгіївна ще пильніше почала приглядатись до об'яв Директорії. Але хтось інший упівголоса відказав:
— Незручно, пане Тодосю. Зайдіть, пане коменданте.
— Ви самі?
— Я з дамою, але…
— Але чому ж ви не сказали зразу про це? — безцеремонно перервав його все той же сердитий голос, що виходив із нижньої канапи. Голова цього пасажира ховалася в тіні, а на світ були виставлені тільки ноги в смугастих штанях з брудною бахромою. З верхньої канапи, як гарбуз через тин, звисала руда, зовсім кругла голова, притиснута до волохатих грудей. Шиї буцім зовсім не було, бо сорочка, що прилипла до широких плечей, закінчувалась вузьким пружком з жовто-блакитною стрічкою аж коло самих маленьких вух і круглого, як тельбух, вола. З другого боку на канапі сиділо двоє пасажирів в європейському вбранні. Тверді комірці були пов'язані галстуками з українськими узорами.
На столику стояла бляшанка з-під сардин і лежали шматки чорного хліба, а на підлозі — пляшки з черепом на ярлику, що виднівся крізь зелене скло. Декілька пошматованих газет "Трибуна" та плетені кошики на поличках робили враження, що в купе їдуть звичайні пасажири.
Візитом Лец-Отаманова зацікавився в першу чергу пасажир із круглою головою, що звисала з канапи. Він направив на сотника щілинки своїх очей і, не міняючи пози, запитав:
— Ви щось хотіли, пане коменданте?
— Дозвольте…
— А пані чого там буде стояти? — пробурчав другий роздратований голос. — Кличте її сюди та не стовбичте перед носом.
Голова, схожа на гарбуз, ткнулась униз і на диво тоненьким голоском лагідно проговорила:
— Тодосю, пане Тодосю, та почекайте. От темперамент, а читаєш — такий ліричний, як вареники в маслі. Вибачте, пане, як вас?
— Сотник! — відповів випрямляючись Лец-Отаманів.
— Ну, то й Богдан Хмельницький був сотник. А це наш славнозвісний, ви, може, і не догадуєтеся…
— О, прорвало на біду Загнибіду, — знову буркнув пасажир з нижньої канапи.
— Чуєте? І зразу тобі в риму. Талант! Хоч би й не відав, що це, можна сказати, гордість України, а серед цілого б ярмарку пізнав. А ви що хотіли, голубчику?
Сотник недовірливо глянув на нижню канапу, на торочки з холош і, ще вище підіймаючи голову, спитав:
— На Знам'янці відстав один старшина. До вас не сів?
— Не було. До нас нікому не можна.
Лец-Отаманів зирнув на пані, яка прислухалась до розмови з коридора.
— А що це за вагон?
— Е-е, голубчику, це не просто собі вагон, а, можна сказати, доля, еге, доля України. Це, голубчику, мі-і-сі-я. Дипломатична місія до французів в Одесу.
Лец-Отаманів мимохіть утяг голову в плечі.
— Місія, — ще раз сказав той же дипломат і зажував губами, над якими висіла пара схожих на обтріпані віники вусів. — От поїзд стоїть, а ви знаєте, голубчику, що зараз від нашої подорожі, можна сказати, залежить усе. Та ви сідайте.
— А де ж дама ваша? — промимрив з кутка все той же надтріснутий, хрипкий голос.
— Просіть, просіть. А хто вона така? Бо, знаєте, — тут державні справи. Щось ляпнеш, а воно, може, секретне, чи пак таємниче, по-нашому.
— Це моя… — відповів давлячись сотник уже голосом, який навіть самому йому видавався приниженим, — вона щира українка.
— О, так прошу, просимо, — заметушився дипломат на верхній канапі.
Лец-Отаманів виглянув до коридора й проговорив:
— Ніно Георгіївно, зайдіть.
Ніна Георгіївна охоче переступила поріг. З її появою два дипломати, що мовчки сиділи на канапі, сонливо кивнули головами і неохоче посунулись, але коли вона звела на них свої блакитні очі з довгими віями, дипломати поспішно підвелися:
— Просимо!
— Просимо, пані!
Ще більшу метушливість виявив дипломат, що сидів на верхній канапі. Він незграбним рухом опустив ноги і, хутко зажувавши губами, ніби гикнув:
— Ой, той, пардон. Ви, пані, трошки сядьте в профіль, доки я… Знайомтесь. Ото наш, прошу, відверніться ще трошки… наш відомий професор і міністр, пан…
— Потуга, — подаючи руку, сам назвав себе смуглявий пасажир із блискучими очима. Він мав сухе обличчя і золоті окуляри на довгому носі.
Другий дипломат був із плескатим, невиразним обличчям і весь сірий, як і його костюм.
— Пан редактор нашої центральної газети, — рекомендував, упоравшись із туалетом, дипломат і грузько стрибнув на підлогу. — Познайомились? А я, голубчики мої, якщо хочете знати, кооператор Загнибіда.