Читала в газетах, що то тільки в Німеччині спалахнула революція, а зараз уже і в Австрії, і в Угорщині. А коли святкували в Москві річницю революції, їхній Ленін сказав, що світова війна доведе не тільки Росію, а й усіх до всесвітньої пролетарської революції…
— Значить, і нас не мине?
— Ви ж, мабуть, читали, що в Харкові давно вже утворився Радянський уряд України. Ну, про маніфест ви вже знаєте, мабуть.
— Про що? — запитало зразу кілька голосів.
— Що поміщицька земля повертається селянам…
У Лелеки засвітилися очі, і він весело підморгнув до сусіди.
— Робітникам — фабрики й заводи, — продовжувала Ніна Георгіївна, — восьмигодинний робочий день… але ви мене ще за більшовичку станете вважати.
— Коли б такі були усі більшовики, — зітхнув Лелека, — а то, кажуть, у портрети нашого Кобзаря стріляють.
Йому закивали головами й інші, тільки козак із сорочачими очима сказав:
— Центральна Рада теж оголошувала і про землю, і про заводи.
— На цей гачок не один з нашого брата впіймався, — саркастично відказав Кудря. — А хазяї не дозволили: "Земельки — а гайдамаків не хочете?"
— А я так гадаю: коли хазяями буде сам народ, то й робитиме, що ухвалить. У Росії, кажуть…
— Директорія, може, теж дасть землю.
— Казав пан, кожух дам. Наче в Директорії не той самий Петлюра, що в Центральній Раді був.
— Тоді німці перешкодили.
— А зараз перешкодять Карюки. Знайдуться охочі, доки матимуть права. Ви дивіться в корінь, яка в кого програма, на кого опирається? Коли куркуль, так продасть нас хоч чортові, аби йому була користь.
— Я читала в російській газеті, — сказала Ніна Георгіївна, — про Директорію пишуть, що стара самостійність на новий лад — зручніша ширма для нової англо-французької окупації України.
— О, я ж казав, уже й покупець знайшовся, — злорадно чмихнув Кудря. — Раз пишуть, значить, соображеніє мають. Такі комусь там на слово не повірять, хоч би й кричали, що ми соціалісти. Кажуть, що багато з них по тюрмах за революцію сиділо. Мали коли до таких придивитися. Так кажете в їхній газеті. А нам коли й трапиться якась газетка, то зразу її на куриво. Та в наших про таке й не надрукують.
Бесіда затяглася аж до обіду. Більше за всіх сперечався козак в гімназичному кашкеті, але під кінець і він почав погоджуватись, що Петлюра й Винниченко своїм колінкуванням перед Антантою готують ґрунт для англо-французьких окупантів, і від цього обличчя його ставало все більш розгубленим.
Коли Ніна Георгіївна залишилася наодинці з Кудрею, вона сказала:
— Он ви який! Може, й на селах не задоволені з політики нашої Директорії?
— Самі, пані, бачите, якими очима дивляться на нас дядьки. Справді, їмо, п'ємо, у них же беремо. А яка з нас користь. Отак як подумаєш… — Він з недовірою глянув на Ніну Георгіївну й махнув рукою. — У Грапівці, ось поруч, коли не сьогодні, так завтра теж проти нас підніметься народ. Я радив би вам, пані, перейти до начальника станції, чи що.
8
Лец-Отаманів клекотів од зрадженого бажання, голова йшла йому обертом; щоб хоч трохи розвіяти лишки збурених сил, він наказав ординарцеві засідлати свого Аполлона.
Від’їхавши від станції з версту по дорозі на село, Лец-Отаманів зустрів селянську підводу, на якій сиділо, крім дядька, що правив, двоє козаків і третій цивільний. Козаки, забачивши сотника, хутко зіпхнули із саней цивільного пасажира, і він тепер брьохався в довгому й вузькому пальті за ними по снігу. У козаках Лец-Отаманів упізнав своїх телефоністів Березу й Богиню. В дивізіоні ці прізвища стали вже одіозними, і він зупинив підводу.
— Куди їздили?
Богиня нахабно глянув в очі сотникові й штовхнув дядька в спину:
— Поганяй!
Лец-Отаманів міцніше стиснув шпорами коня і вже крикнув:
— Стій! Я питаю, за чим і куди ви їздили?
Богиня зіскалив на сотника одне око і, штовхнувши знову дядька, відказав:
— Говорю ж вам, у розвідку. Бунчужний посилав. Ось уночі дядьки як дадуть нам чосу, так язика зразу потягне аж у г…. Які сварливі! Ми теж не з простих. Поганяй, чортів когут!
— Під арешт! — крикнув Лец-Отаманів. — Я вам покажу! — і всадив шпори в гладкі боки коня.
Кінь зірвався і, розпластаний, полетів далі над білими снігами. Даючи йому дорогу, третій пасажир, чорний, як циган, із злодійкуватими очима, злякано шарахнув убік і тільки покрутив головою.
Богиня нахабно гукнув:
— Ну ти, гільдія дохла, скоріше там дибай!
Третій пасажир, засапаний, нарешті знову впав на сани.
— Мало дух не виперло, — сказав він, утираючи рукавом піт. — Сердитий! Мабуть, із тих, що ломакою підганяють нашого брата в атаку.
— А вашого брата багато на війні?
— Навіщо гнатися за смертю, коли вона й сама не мине. У нас був один такий… А що то за цяця?
— Взявся в боки та й дума, що пан, — сказав Береза. — Ти з підводою останься поки що за посадкою.
Сани залишилися за кущами глоду, а козаки, озираючись, підійшли до червоного вагона з написом: "8 лошадей, 40 человек". У ньому були відсунені двері й на зроблених із нетесаних дошок примістках сиділи, спустивши ноги, козаки. Посередині вагона дихав смородом чавун, а поруч, мов рогатий жук, стояв кулемет "максим".
— Кавуля, ти тут? — запитав Береза.
Замість відповіді, рябий, з одним оком козак вилаявся з примістки й чвиркнув на розпечений чавун.
— Ну, ходімте. А де Смицький?
— А де вас і досі носили чорти? — запитала з темного кутка з-під шинелі патлата голова. З другого кінця випирали довгі й худі ноги.
— А сім верстов — це тобі що? Бунчужного бачили?
— У задньому вагоні щось вичитують, і баба ота вчорашня. Ух, брат, практикантка, видно!
— Про що вони читають?
— Ти не крути хвостом. Куди заховав матерію?
— От іще зануда. Кажу ж, віддам.
— Яку частину? — сказав похмуро Кавуля. — Доки не скажеш, і кроку не зроблю.
— Песиголовець ти після цього… Мабуть, жижки затіпались. Не хочете — не треба!
Триповерхова лайка, певне, переконала козаків, бо обидва вони вилізли до дверей.
— Ну, гляди ж, — казав Кавуля, — я тобі не Лелека, якого можна лякати шпалером. Тримай!
Вони передали по одному п'ять важких лантухів, Богиня й Береза віднесли їх за глід на підводу.
На все це дивився сорочачими очима, повними прихованої злості, худорлявий козак, що сидів верхи на кулеметі. Він мовчав, аж доки вони не віднесли останнього лантуха, тоді, мало не зриваючись на сльози, проговорив:
— Навіщо це ви робите?
— А ти мовчи, — крутнув на нього своїм одним оком Кавуля. — Христос який знайшовся! Дай йому, Богиня, цукерку, а то наш гімназистик ще заплаче.
— Ось моя цукерка, — відказав Богиня, ляпнувши по кобурі. — Гайда!
Але їх зупинив обозний козак Лелека із рябим, мов гречаний млинець, видом:
— Куди це ви носите?
Богиня витяг наган, ткнув йому під самий ніс і запитав, зціпивши зуби:
— Нюхав?
Від несподіванки обозник витріщився й широко відкрив рота:
— І спитати вже не можна.
— Нюхав, питаю тебе, мать…? Так понюхаєш, коли писнеш хоч слово. Іди там коням хвости крути!
Козак з обозу, ніби від привиду, відступив назад, а Богиня з іншими трьома телефоністами зник за глодом.
Хлопець, якого зневажливо називали гімназистом, визирнув із вагона й плаксиво сказав:
— Слухай, Лелеко, вони продають наше сало. Що ж це робиться?
— А чому ж ти мовчиш? Чому ж ти не заявив полковникові?
— А ти нюхав револьвер? Сьогодні зранку Чижик тільки шматок сала потяг у них, так і то мало до смерті не вбили. Я перейду до іншого вагона, я не можу з ними.
Лелека замислився:
— Вагон не допоможе. — Нарешті на його селянському обличчі відбилося рішення: — Знаєш, що треба зробити?
Але із-за глоду знову показались усі четверо телефоністів. Богиня щось хутко ховав у пазуху своєї бекеші. Кавуля, вертячи своїм єдиним оком, тримав його за рукав і сердито бурмотів:
— А там знов обдуриш?
— За онучу збивати бучу? Видно буде, — відказав Богиня. — А ти ще й досі тут? — крикнув він уже до Лелеки. — Ану, зараз мені поклич Маркіяна.
Лелека, озираючись на них, як на потайних собак, відійшов від вагона.
— Він на пероні гуляє з якоюсь марухою, — сказав довгоногий Смицький, — я зараз покличу. — І, ставши біля просвіту між вагонами, гукнув: — Гей, мальчонка, бігом сюди!
Старший розвідник Маркіян дзенькнув шпорами, віддав "честь" перед ущерть щасливою дівчиною і попід вагоном виліз на цей бік.
— Маркіяне, — сказав Богиня, — двоє коней, миттю! І тягни сюди Ваньку Шкета. А ти, жлоб, і досі слину пускаєш? — звернувся він уже до козака з сорочачими очима. — Пожди малость — і ти підучишся.
— Оце так робота, хлопці, не те що в Знам'янці. Животи будуть рвати від сміху. Ви тільки уявіть собі, коли його накриють…
Хлопець із сорочачими очима нічого не відказав. Він сидів на кулеметі і щось думав, наморщивши вузенького лоба. Може, перед ним розгорталися картини з романтичних описів Кащенка, а може, тільки мулили нові казенні чоботи, що сиділи, мов ступи, на його незграбних, як увесь він, ногах. Богиня підганяв хлопців:
— Ну-ну, гайда гайда! Ти, Маркіяне, будеш за старшину, а ти, Шкет, за ординарця, і сам не лізь; боже сохрани, а то я знаю тебе: зразу за манишку.
Шкет, із круглими вилицями, кирпатим носом і пересіченою бровою, хоч і без охоти, але погодився, і вони верхи на конях зникли услід за саньми.
Богиня підозріливо зазирнув по кутках під примістку, потім командирським тоном наказав козакові в гімназичному кашкеті нікуди не виходити і потяг телефоністів із собою до другого вагона:
— До Васьки, доки повернеться Маркіян.
— Гаразд! Чого носи повісили, хлопці, не дрейф, — сказав Береза, тупцяючи повз ешелон, — полковник сьогодні теж загнав цілий вагон граблів.
Вони зупинилися біля третіх дверей. Навколо чавуна кружком сиділи козаки.
— А що, хлопці?
— Лізь сюди. Кажуть, замирення скоро буде.
— Ну, доки буде замирення, — додав хтось із козаків, — так більшовики встигнуть ще такого дати чосу, що й додому не потрапиш.
— Ох і дають, ох і дають, — чухаючи потилицю, одказав літній уже козак. — Сказати б, намуштровані, а то ж прості робочі або наші ж, сільські. Так я вже такий, хоч би й додому.
— Набридло, дядьку Ничипоре, чи як?
— Та ну да! І абратно ж, кажуть, більшовики будуть землю давати.
— Наволоч ви, от що! — раптом сердито гримнув на них козак у папасі із синім шликом. — Недаром нам говорили німці в лагерях, що ми темний народ.