Козацька помста

Андрій Чайковський

Сторінка 6 з 27

Коли б дізналися, що я був у його, взяли б сердегу на допит, куди й що — а він міг би проговоритися, що я поїхав до балки. А так скаже, що я поїхав на південь або на північ, то туди й погоня буде... А коли б Господь допоміг до того характерника добратися, тоді ми й безпечні.

— Воно справді хитро ти обдумав.

— Полісовщик лісник попрощався зо мною та ще й паляницю дав на дорогу. Ось тобі, Карпе, половина...

Козаки буди голодні, тому паляницю з'їли в мить.

За весь той час не злазили з коней. Коні поскубали трави й рушили далі.

Уже вечеріло, коли побачили перед собою велику гущу дерев і кущів. Не було ніякої доріжки, лишень незамітна стежка. їхали один за другим. В'їздили в глибоке провалля. По боках, щораз вище, піднімалися стіни, порослі кущами й високим деревом. А далі провалля розширювалося, й козаки могли вже їхати побіч себе.

— Знаєш що, Карпе, нам би говорити тепер голосно хрещеною мовою, а то, чого доброго, старий хрін сидить де за кущем та ще кулю пошле на привітання...

— Може б ліпше гукнути козацьким звичаєм?

— Або заспівати... вже так давно не співали...

І вони обоє заспівали:

Гей, хто в лісі озовися!

Та викрешем огню,

Та закурим люльку,

Не журися.

Їх сильні голоси відбивалися луною по берегах балки й їм самим веселіше стало. Хлопець прокинувся й став розглядатися по боках, мов у сні.

Максим широко разкрив ноздрі й став у воздусі нюхати.

— В повітрі дим чути... Десь недалеко чортів син сидить...

— Яке тобі діло до чортового сина? Коли тобі не подобається, так геть до самого біса, а його синові дай спокій! — гукнув на них збоку з-поза скелі якийсь сильний голос.

Козаки поглянули туди. З-поза скелі виходив старезний, сивий дід з рушницею в руці... Він був в одній сорочці, в постолах, оперезаний мотузком. Сорочка на грудях розіп'ята, без шапки. За поясом стирчав довгий ніж.

— Здоров був, діду! — гукнув Карпо, — не гнівайся, будь ласка, не хотіли тебе образити... От так вихопилося негарне слово, а ти вибач.

— Хто ви в біса будете?

— А вже ж що запорожці. Знати птицю по піррю...

— Чого ви сюди забилися?

— Овва! ти бо справді сердишся та й у гості не приймаєш. Та, бач, нам скрутна година. Хоч не хоч, а не підемо звідси, хоч палицею бий...

— По тобі й по звичаю бачу, що ви добрі люди. Я вже давно знаю, що ви в балку мою заїхали. Та коли б ви були не заспівали козацької пісні, то вже б і не жили. Я дуже стережусь непроханих гостей... Ну, тепер, здорові будьте, панове товариство, просимо гостей у хату.

Старий зійшов униз, наблизився й руку їм подав.

Козаки позлазили з коней.

— Добичу везете? — питає Охрім, показуючи на хлопця.

— Вовченя піймали та треба його уговкати. Де ж твій зімовник, діду?

— Ходіть, то й покажу.

Охрім пішов попереду. Тут дно балки ширшало. Стояли тут грядки з яриною, овочеві дерева, пасіка. З-за гори місяць показався. Стало ясно, й усе було видно. Старий завернув у бік, відчинив малі плетені ворота й впустив туди козаків. Зараз же вискочили два великі, мов вовки, пси. Стали біля діда лащитися, а тоді обнюхали козаків і теж помахали хвостами.

— Бачу, що ви добрі, свої люди, коли мої пси на вас не гавкають... То мудра тварина, зараз занюшить козацьку душу. Коли б так сюди попав пан, або жид, або татарин, так на шматки розірвали б.

Наблизилися до хати. Та то не була хата, а велика камінна печера, до якої старий Охрім приставив двері й у середині причепурив. Козаки ввійшли за старим у середину й він засвітив каганець.

Карпо роздивлявся. Була се простора висока печера з рівним глиняним помостом. З одного боку в стіні видовбана піч, на якій догорав огонь. Від того блимало світло по стінах, малюючи невиразні чудовижні взори, які то повставали, то зникали, пересувались з місця на місце.

Дим з тої печери виходив якоюсь щілиною на двір. Навпроти входових дверей стояла якась щілина, заткана дошками. Були се двері до льоху. Карпо не міг при світлі гаразд роздивитись відразу. Він держав на руках хлопця й не знав, де його діти.

— Будь ласка, діду, чи нема в тебе чого з'їсти, бо ми страх голодні, й для дитини б дечого.

— Зараз зварю козячого молока, а для вас зараз вечеря буде.

Старий пішов з каганцем поза піч до якихсь дверей. Там була невеличка печера з лежанкою, вкритою кожухами. Він покликав туди Карпа.

— Ось тут поклади дитину та зроби біля його, що треба. Карпо поклав хлопця на лежанку й розгорнув з кожуха. Хлопець був мокрий. Він уже прокинувся та дививсь на все з острахом, не розуміючи, що з ним робиться.

Карпо став обережно роздягати його до гола з мокрої одежи.

— Я тобі зараз, Остапику, одежу просушу при огні. Поки що ти полеж так, а коли б тобі холодно було, то накрийсь кожухом.

— Я хочу до мого покою.

— Тут нема, дитинко, твого покою, пожди до завтра...

— А я хочу! Занеси мене зараз до мами.

— І мами тут нема, а тепер і ніч, і далеко їхати.

— Зараз до мами мене занеси, — сердився хлопець, — а то я поскаржуся батькові, й він звелить тебе побити.

Хлопцеві здавалося, що то хтось з слуг коло його порається.

Карпо передав мокру одежу Максимові, щоб той просушив її при огні.

За той час приніс старий Охрім кухоль теплого козячого молока.

Хлопець узяв кухоль в руки й став жадно пити молоко.

— Добре молоко? — питає старий.

— Не добре, воно смерділо. Завтра мені такого не давай.

— У мене, дитино, іншого нема...

— То завези мене зараз до мами...

— Тепер не можна — ніч, у лісі вовки бувають. Можуть тебе з'їсти.

Хлопець почав плакати. Його вдягли в просушену одежину й поклали спати. Він довго ще хлипав, поки заснув утомлений.

Старий узяв каганець і ввійшов до першої печери. Він поставив на столі борщу з рибою, паляницю, меду...

По вечері вийшли на двір. Ніч була прегарна. На блакитному небі світив великий місяць. Усюди було тихо, лиш соловейко в садку аж заходився, так виспівував. В воздусі пахло від розквітлої садовини, що, мов снігом, вкрилася білим цвітом. Дерева кидали дивовижні тіни на мураву.

Чарівна українська ніч!

Старий виніс кілька кожухів і розіслав на землі під роскішною черешнею.

— Ну й козаки з нас! — крикнув Карпо. — А де ж наші коні?

— Не журись про коней, їм добре й безпечно. Он там пасуться поприпинані.

— А не бував тут часом вовка?

— Буває й вовк, та в мене добрі собаки. Здалека його почують та розірвуть на шматки. Сідайте ось тут, коли не голодні, та розкажіть мені, звідкіля ви й куди їдете?

Карпо став розказувати старому про все, що ми вже знаємо...

Дід Охрім вислухав усе, покурюючи люльку, та к каже:

— На пана Овруцького треба б нашого Кривоноса. Той ніколи з порожніми руками не відходив. Ех! набрали ми тих замків панських, набрали, а що панів та жидів налущили, то й не перелічиш.

— Хіба ти, діду. Кривоноса знав?

— Чи я знав? я з ним у всіх походах був, та й його славну смерть бачив ось тими очима, що на тебе дивлюся!

— А хіба ти такий старий?

— А як ти гадаєш?

— Шістьдесять, либонь...

— Додай ще двадцять, то як раз буде мій вік...

— Вісімдесять літ? — скрикнув здивовано Максим...

— Так, так, синку. Як покійний Хмель утік на Запорожжя, то я вже козаком на Січі був. От так наче тепер його бачу, як стоїть на січовім майдані перед усім товариством і плаче, жалується:

— Я, каже, старий козак поможіть, мені браття...

Пішло козацтво з ним, пішов і я. Запорожців наче б огнем підпалив. Було завзяття. Жовті Води, Корсунь... гей гей, Боже святий! Гомоніла слава козацька. Ляшків-панів, жидів орендарів та єзуітів гнали, мов череду... Потому пішли загони по всій Україні. Я ходив з Кривоносом. То був козак! Як світ світом, такого не було й не буде. Лицарь був. Нічого не було, чого б він злякався. А вже на Ляхів страх завзятий був. А жидів мотлошив, що аж рука умлівала. Козацтво йшло за ним, як нетлі за світлом. Часи, часи славні, де ви поділись? За Хмельом став цілий народ. У кого лише здорові руки та ноги, кидав усе та біг до батька Хмельницького. То була сила. Ми могли й без татарської підмоги розмести цілу Польщу. Не раз говорив славний полковник Богун, щоб позбутися татарів та самим кінчати. Хмель не зважився на те, хоч знав, що татарва його вже кілька разів зрадила. Не послухали Богуна. От і прийшло Берестечко.

— Ти, діду, був і під Берестечком?

— І там був. Я врятувався чудом божим. Три дні болотом ішов, комишами. Не гадав я вийти живим.

— Так славно почалося, а що з того? — зітхнув Карпо.

— Така воля божа. Попуст за наші гріхи... так, так. Хмельницький славний козак був, розумний ватажок, та він не доріс до того, щоб Україну поставити самостійною... Як би вам це сказати? Вилетів на гору орлом, а зліз униз жабою, бо голова йому закрутилась від такої висоти. А лізучи вниз, поскидав тих, що йому помогли в гору вилети...

— Як се?

— Ось як: увесь український народ став за ним одною душею, бо всім було зле від панів, а найгірше мужикам. Ті мужики-невольники стали відразу лицарями, та ще й якими. А Хмельницький, заманюючи мужиків до себе, обіцяв усе, а в зборівських пунктах забув за чернь, за мужиків, а про самих козаків дбав. А чого не можна було під Зборовом доконати? Я на те все дивився. Ми так зімняли всю Польщу в одній жмені, що тільки потисни раз рукою, й сліду по них не лишиться! А тут Хмельницький гукає: згода, згода! та ще булавою завзятців одганяє, короля собою заступав. Пишуть пункта, та так, наче б мужиків і на світі не було, а саме козацтво...

— Говорять, що се сталося по волі кримського хана. Він грозив, що коли козаки не вгамуються, то він Польщі помагатиме.

— Начхать було на хана й на цілу орду. У нас таке було завзяття, що з татарів ні одна лаба не вийшла б жива. Кажу вам: ляшня вже конала під нашими шаблями. Ще півгодини, й був би їм усім капут. Кажуть, що Богун аж плакав перед гетьманом, просив, щоб не переставати.

— Чого ж Богун не доконав сього сам? Його ж були б козаки послухали?

— Він лицар був. Не хотів заводить у війську роз'єднання. Він хоч не згоджувався з тим, що робив Хмельницький, а зоставався йому вірним аж до смерті. То щира була душа... Хмельницький відцурався черні, простого народа. Народ перестав йому вірити, а від того все пішло шкереберть... Хмельницький тяжкий гріх узяв на душу, по волі чи по неволі... Слухайте, хлопці, мого старого розуму, пам'ятайте, що без народа або проти народа нічогісінько не доконається.

1 2 3 4 5 6 7