Пропала вся надія, бо хто ж за ним постоїть, хто упом-'янеться за його кривду? Коли на волі не міг знайти права й справедливості, то звідсіля певно його не знайде... Прийдеться тут або живим зогнити, або згинути з руки ката, якого, певно, Чаплінський йому пришле. А може, ще і на кіл посадять... "Хіба господь яке чудо наді мною покаже, якщо я живий та цілий звідсіля вийду..."
Став під стіною і поглянув у віконце. Побачив кусок неба, а на тім кусочку одну-однісеньку зірку. Побачивши її, він дуже зрадів. Може, то Віфліємська зірка, що віщує мені спасіння? "Надіймося, не гнівімо бога та просім за рятунокж Став навколішки і задивився в той кусок неба, в цю одиноку зірку, і став гаряче молитися. Може, якраз боже око дивиться в цю хвилю на нього. "Господи, Спасе! Спаси мене грішного, як вивів єси младенців із огненної печі, виведи мене з тюрми та з лядської неволі!"
А потім присів на ослоні і важко думав, поки не переміг його сон, і він заснув кріпко на перегнилій соломі...
Коли вже Хмельницького повели, Онацький побіг швидко до Чаплїнського. Чаплінський ще не спав, і Онацький зайшов зараз до нього.
— Ваша милість, все зроблено по приказу, і Хмельницький вже в безпечному місці...
Чаплінський тої вістки більш налякався, як втішився нею. Прочував, що боротьба між ними лише що зачалася, і коли б так Хмельницький видістався на волю, то певно йому в'язи скрутить. Коли б так про те все не знав староста, то можна би його спрятати, що ніхто не знав би. Але Хмельницький має багато приятелів, і вони, певне, за ним постоять, і треба буде поставити його перед суд. Хмельницький таки має заслуги перед Річчю Посполитою, він це панам нагадає, і в суді нічого йому не зроблять.
То все прийшло Чаплінському зараз на думку, як почув від Онацького, що Хмельницького арештовано. Хоч той лев був закований в ланцюгах, то поки він живий, дуже небезпечний. Краще би його випустити, але певне не тепер. Може, згодом краще обставини зложаться, світ про це забуде, а тоді можна його спрятати заплаченим катом. "Поки що я критий, бо арешт послідував на приказ старости"...
Добре ти справився; я що обіцяв, то додержу, на це моє шляхетське слово. Тепер його стережи, мов ока в голові...
Я на услуги, ваша милість, але на подвійний жолд кожний полакомиться і багато таких буде, що накидатимуться сторожити харциза. А коли він втече, то один на другого складатиме вину... Я для того прощу, ваша милість, дати мені письменний приказ, що я, а не хто другий сторожити має, тоді я і відповідати за нього буду.
Нащо тобі письменного приказу, як я даю славний, хіба ж поважиться хто перечитись зі мною?
Різно буває... Я одного побоюсь: коли я маю сторожити, то ніколи від в'язниці не відступлюся. А коли б так пану поручникові або кому іншому подобалось відірвати мене від тої служби і післати в друге місце, тоді може статися з в'язнем щось небажане. Прошу не забувати, що Хмельницький має приятелів навіть між нашими людьми і багато кумів на Україні; впрочім, у тому, щоб Хмельницький не втік, не лише інтерес вашої милості, але і мій илпсний...— Онацький нахилився ближче до Чаплїнського і говорив тихіше: — Я знаю, що Хмельницький знає про тих гайдуків, що з вашою милістю до лісу їздили та що він нам не простить того. Він мене добре пізнав, як я його вдарив шаблею, і коли б він вийшов на волю, то, певно, мені цього не вибачить, а я хочу ще жити на світі.
— Ти добре й розумно говориш... папір тобі придасться...
І хоч як Чаплінський був лінивий до писання, написав цидулку і передав Онацькому.
ч Онацький хотів вже відходити, як Чаплінський його задержав.
— Ти мене все держись і будь мені вірний, а на тім вийдеш добре. Ти сам сказав, що Хмельницький небезпечний для нас усіх, і не дай боже, щоб він вийшов живий звідсіля. Поки він живий, може нам багато накоїти лиха... Тільки мертвий Хмельницький нікому не пошкодить...
Онацький блиснув очима і засміявся так, що аж зуби вискалив.
Значиться так, ваша милість,— він різнув себе пальцем по шиї...
Відгадав мою думку. Як добре справишся без розголосу, то сто дукатів тебе не мине...
Я гадаю, ваша милість, що це дасться зробити без проливу крові, бо з цього вийшла би ціла плутанина. Сказали б люди, що Чаплінський казав Хмельницького зарізати, а тоді й мені дісталось би... Але коли б так...— він нахилився до вуха Чаплінському,— коли б так добути де отруї. Вашій милості прийдеться це не важко... Я даватиму Хмельницькому їсти, ну-... та й усе зробиться потихеньку, непомітно...
— Добре, мій коханий, тепер йди й роби свою службу... Як Онацький вийшов, Чаплінський говорив до себе:
"В тім гайдуку сам чорт сидить... Що за проворність! Таких треба нам більше. За нього я можу бути спокійний... От на що то така хамська душа може зважитися за гроші..." Обидва були вдоволені.
Онацький пішов зараз до в'язниці, де замкнули Хмельницького, і показав головному дозорцеві цидулку підстарости...
— Овва! Баба з воза, коням легше... Тепер ти відповідатимеш за в'язня, не я.
Онацький відібрав зараз ключі від льоху і кайданів. Пішов між своїх гайдуків і прибрав собі десяток, яких сам хотів...
Вже було геть по півночі, як Онацький поставив своїх людей на сторожі. Трохи проспався, а рано, узявши з собою одного гайдука, другому наказав принести добрий околіт соломи, набрав у глечики харчів, пляшку горілки і дзбанок з водою та й пішов до Хмельницького. Один гайдук світив смолоскипом...
Хмельницький спав. Онацький торкнув його ногою і заговорив грізно.
— Ану, встань, пане Хмельницький, тут треба зробити порядок...
Хмельницький прокинувся зо сну і прислонив очі від світла. Вмить нагадав, де він є.
Вже берете мене на страчення? Я бажаю собі попа, щоб висповідатись перед смертю...
На страчення ще час,— говорив сердито Онацький,— як буде треба, то приведу тобі десяток попів з хоругвами, коли схочеш, але це тобі нічого не поможе, і вони тебе не вимолять від кари, на яку ти заслужив.— Онацький засміявся з свого дотепу, а гайдуки сміялись теж.
Гайдуки прибрали камеру дочиста і настелили свіжої соломи. Потім вийшли, а Онацький лишився ще, щоб попробувати замки кайданів. Притім він кричав:
— Ти, пане Хмельницький, не фиркайся, бо ми вміємо не таких панів приборкати! — а брязкаючи кайданами, прошептав до вуха: — Кріпись, пане Хмельницький! Твої приятелі роблять за тебе, і твоє визволення близьке... Ну, пане Хмельницький,— крикнув знову,— ти, бачу, хочеш, щоб тебе прикувати до стіни? Ми і це вміємо...
І знову забряжчали кайдани. Онацький встромив Хмельницькому ключ у руку і шепнув:
— Як відчинятимуть двері, треба замкнути кайдани, а ключ непомітно сховати.
Хмельницький не знав, що з ним робиться. Онацький, виходячи з камери, оглянувся і поклав палець на губах...
"Що це? Хіба ж це правда? — думав.— Що то за чоловік? Буцімто сердитий, мов кат, а говорить слова розради, надію у серце вливає..." Тепер справді надія його оживила. Він не може, не сміє загибати. Тільки розпочатих діл, треба їх покінчити... Він нагадав свою розмову з королем, з канцлером Оссолінським... У нього є королівські грамоти. Хіба ж це все мало би пропасти без користі для України? Треба справді кріпитися, не попадати в одчай, хоч як життя в тюрмі невиносне. Коли б йому тепер не вийти з цієї халепи, то ті грамоти, котрі так хитро від
Барабаша добув, пропадуть, бо ніхто другий, хіба він сам знає, де їх заховав *.
Онацький буцімто забув взяти смолоскипа, і він горів притканий до ослона та кидав по стінах камери руде світло. "Щось воно мусить бути правди у цьому, що говорив цей гайдук. Ось і харч для мене кращий, і горілка. Де так у ляхів в'язнів годують! А та свіжа солома, і добра, вода, і ці порядки... хіба я не знаю, як наш брат, попавши в тюрму, живцем гниє в нечисті... Рад би я знати, хто мною так піклується? Може, я і дізнаюсь..."
Надворі стало прояснюватись. Крізь віконце втискалося ранішнє світло. Хмельницький устав і випрямив задеревілі руки, на яких вже не було кайданів. Ключа сховав у кишеню, пригасив смолоскип і взявся за їду. У сінях чути було рівне ступання вартового.
В полудень прийшов Онацький сам і приніс їду.
— Скажи мені, чоловіче добрий, хто ти? Чи ти ангел, чи ти чорт-скуситель та глумишся з мене?
Онацький поглянув на нього з докором, показуючи очима на двері.
— Пробі! Говори тихше або мовчи, пане Хмельницький, а то попсуєш діло...
* Королівські, грамоти без печатки канцлера Оссолінського, а лиш з печаткою короля Владислава забрав Іван Барабаш, черкаський сотник, великий підлиза панів. Цих грамот не хотів він нізащо Хмельницькому віддати. Хмельницький відібрав їх хитрістю. Запросив Барабаша до себе в гості з іншими старшинами і добре підпоїв. Барабаш напідпитку виговорився, де ті грамоти заховані. Коли опісля кріпко заснув, Хмельницький забрав його шапку і післав як знак своїм вірним чурою до Барабашихи: "Пан сотник Барабаш прислав мене по ті грамоти, що там над ворітьми сховані, щоб їх привезти. Ось шапка пана сотника на знак". Барабашиха далась підійти, бо й шапка була її чоловіка, і грамоти знайшлись у вказаному місці. Грамоти чурі видала, а він пригнав з ними до Суботова і передав Хмельницькому.
У цих грамотах король взивав і наказував козакам, щоб збирали військо і ладилися до війни з турками. У них обіцював король повернути козакам усі їхні свободи. Сама грамота не мала правного значення, бо не було на ній печатки канцлера і без його підпису. Але велике значення мала вона у Хмельницького як агітаційний засіб посеред козацтва і як доказ небезпеки для муслемського світу. Тою грамотою наклонив Хмельницький і хана кримського до союзу з козацтвом проти Польщі і султана турецького до переговорів.
Він став знову кричати на нього і глумитись та запові-
дати близький його кінець. А як відходив, то з такою злістю замикав двері, що аж мури задрижали.
* * *
Аж рано довідались хлопці, що вночі скоїлось. Тиміш був лютий, закусував губи до крові і затискав кулаки. Але почував себе безпорадним і безсилим. Ніжний Олексій став плакати і ломив руки в одчаю.
Няня переказала слова Богдана, що треба зайти до отця Созонія. Тиміш одягнувся на борзі, та лише що вийшов у сіни, стрінув якогось купця, що заступив йому дорогу.