Я вже давно хотів це зробити, та якось не смів...
— Говори, коли зможу, то певно тобі не відмовлю...
— Яби просив дати мені трохи грошей, бо я хочу собі купити фузію...
— Що? Фузію? А це на що?
А вжеж, стріляти. Бігме тільки заяців бігає по полі, аж просяться: стріляй. Цибульський що дня щось сгіолює, бодай яку куропатку, а я дивлюся та лише слинку проковтую...
Добре. Дам гроші на фузію і сам поможу купити...
Я розпитаю Цибульського, може у него буде яка на продаж...
Добре. Питай Цибульського, але без мене не купуй...
Андрусь подякував, і хотів вже іти до Цибульського, та вуйко його здержав:
— Гов! Підожди! Я маю нині їхати до суду, чи коні готові?
Та Андрій сьогодня рано забув о суді зовсім. Він стурбований став сіпати себе поза вухо.
— Я цілком забув і жадних коней в дома не лишив.
Давніше бувби вуйко такого забуття не пустив безкарно, та бодай накричав, коли й не вибив. Тепер не сказав ні слова. Андрій метнувся до сусіда Стефано-вого Михася і за пів години привів синок Михасів пару вже з упряжжю. Лише причепити до візка та їхати.
Вуйку! вже можна їхати.
Візьми там з комоди судове візвання. Андрій взяв візвання і прочитав.
Вуйку! це візвання аж на завтра...
Ей? ану придивись ліпше.
Таки так, що завтра.
— Ми перерахувались, тай годі. Добре, що завчасу схаменулись, а то бувби я даремнісенько їхав.
Хлопця з кіньми відправили до дому, а Андрій пішов просто до Цибульського.
Там була справді на продаж рушниця двоцівка, котру Цибульський дуже захвалював. То не була його, а дав її Цибульському продати лісничий з сусіднього двора. Андрій аж горів і питав за ціну та сказав, що купувати прийде сам вуйко, а коли б дуже торгувався, то най Цибульський поступиться, а він додасть йому відтак від себе. Того дня двоцівка була справді куплена. Андрій купив собі ще трохи пороху, шроту і капслів, а під вечір пішов вже за ріку. О тій порі виходили заяці на жир не знаючи нічого про це, що Андрій освідчився Зосі і за свою проворність добув від вуйка гроші на фузію. Андрій присів під межею за корчем бознику. Оден стріл, і заяць, що скакав собі легенько в капусту, простягся. Більше того дня не було полювання. Андрій повернув зараз до дому похвалитися до-биччю.
В хаті вже світилося. Андрій приніс ще теплого зая-ця і поклав на столі.
А це коли?
А лише що. Я хотів випробувати стрільбу. Бє дуже добре і не розкидає шроту.
Де ти того навчився?
Від людей — не святі горшки ліплять...
Тереню! візьми це, та зроби з цим, що знаєш...
Хай вуйко візьмуть для мене в бецирку вафен-пас на стрільбу.
— І ще чого! Ти знаєш, що я зі всіми жандармами знаюся, і жаден тобі стрільби не відбере. Шкода видавати на штемпель.
Від тепер справді не було дня, щоб Андрій вертаючи з поля не приніс до хати заяця, куропатви або утки...
V.
Тепер треба було думати о сватанню та заручинах, та списанню передслюбного договору. Треба було ще добути у суді дозвіл на вінчання для малолітного.
На сватів вибрав Тучко двох найповажніших шляхтичів з поміж своїх сторонників: Ясевого Даня Прич-ка і Миколу Михасевого Качкеновича. Обом їм не першина було сватати. Вони не питали нічого, не робили ніяких заміток, лише взяли з собою Андрія і поїхали бричкою Тучка до Вербинців. У такому сватанню вони не виділи нічого незвичайного. І Андрусь добрий шляхтич, і Тачинський теж шляхтич з діда-прадіда. Як їдуть сватати, то і старостами будуть. А староста на такім весіллю, цеж не що будь. Такі богацькі весілля протягаються на цілий тиждень, а вже їсти і випити буде що...
Сватання відбулося як слід, Андрій вернув з шовковою хустиною від молодої, а свати з подарунками. Всі вернули вдоволені. Свати не вважали потрібним робити з сього секрету і того ще дня рознеслася по селу вістка, що Андрусь Гороцький, якого всі звали малолітним, засватав Зосю Тачинську, а в осени має бути весілля.
Лесів Ясьо аж руки з радости затирав, що він так гарно всьо виворожив і відгадав зараз до чого воно йде. Жалував, що не міг старого Штокала підбити на заклад. Зараз таки побіг до старого.
А що вуйку? Шкода що ми не заложилися. Нині малолітний засватав Зоську Тачинську. Вже по слові.
Я тому не вірю...
Як? Не вірите? Даньо з Миколою лише що вернули бричкою Тучка з Вербинців...
Га! То хиба подуріли всі. Такого молокососа женити, і то ще з старшою о десять літ дівкою. Ні, я мушу сам піти до Тучка і розтолкувати йому, що це дурниця.
Вуйку! Даремне не ходіть, бо шкода вашого труду та слів. Тучко, як що робить, то роздумає добре, а він промишляє лише над цим, у чому користи сподівається. Це певно, що він за це сватання візьме неаби якого хабара. Впрочім, яке вам діло до того мішатися?
Я гадаю, що тут о якійсь користі не може бути мови. Навряд, коли він хлопця оженить, буде мусів пустити його на своє і віддати поле і всьо, та ще і рахунки зложити — ну ні?
Тої користи він не покинеться, а кромі того, ще і хабара дістане. Як він це зробить, того ні моя ні ваша голова не видумає. Поживемо, то побачимо...
Та старий Дмитро таки не дався від сього відвести, щоб не піти і з Тучком не поговорити. Це вважав він за християнський обовязок. До того ще він жив в приязні з покійним батьком Андруся...
"Та це недорічність, дурнота",— бурмотів старий сам до себе надягаючи капоту.
Добрий день панє Якімє! — каже війшовши в хату.
— Дзінь добрий! сідати просимо... Рідкі гості. Старий сів на кріслі і підпер бороду палицею.
— Я до вас, сусідо, не в своїй справі приходжу, а так сказати б христіянській та людській. Бо св. писання говорить що як твій брат блудить, то ти повинен його остерігати, тай на добру дорогу справити... Я справлюся з моїм ділом коротко, та спитаюся вас,
сусідо і брате, чи правда тому, що язики по селу мелють, немов то ви засватали Зоську Тачинську за малолітнього Андруся Гороцького?
Правда, або що?
Бо то видите таке: покійний Юрцьо Гороць-кий, батько Андруся був мені, як знаєте, і свояком, і добрим сусідом і приятелем. Я був при його смерті і я йому отсими руками очі замкнув. Покійний умирав при памяті. Цей то на смертній постелі просив мене, щоби його дитиною я заопікувався, і я йому це обіцяв і слюбував шляхоцьким словом, що буду за Андрусем пильно зорити. Я повинен бути йому опікуном, та ви мене перебігли, і вас наставив суд опікуном. Я з цим не перечився, бо я гадав, що ви краще мене цим заорудуєте, бо ви проворніші, розумніші... молодші. Я вже над гробом. Але я мій обовязок хочу сповнити бодайби моєю старечою доброю радою, хоч я ваш розум шаную. До тепер я у вашу опіку не мішався, бо не було потреби. Признаю вам, що ви вели хлопця добре, твердо, а молодому цего й треба. Та тепер коли таке зайшло, що дотикає цілого життя цего хлопця, то я відповідаю перед Богом, якби я мовчав... Хочете женити Андруся з Зоською Тачин-ською. Не перечу, що це добрий шляхотський дім і рід. Але змилуйтеся: що це за пара буде? Вона і не гарна і десять літ старша від його. Вона ранче від його постаріється, а за десять літ буде таки добре стара і погана, а він тоді буде як раз в силі свого віку. Чи ви не рахуєтеся з цим, що з цего вийде? Тоді і він не встоїться покусі і буде за иншими спідничками бігати. Образа Бога, сором і для шляхотського імени, ганьба...
Андрусь сам вибрав, сам цего хотів, і я не вид-ясу причини йому цего перечити...
Вибрав! вибрав! що такий жовтодзьоб має вибирати? Ви йому показали дівку, а він побіг за нею як бичок за коровою... А хочби і сам так зробив, то ви його опікун повинні були звернути його увагу на не-дорічність такого кроку, а навіть спротивитися цему, колиб само розважне слово не вистарчало. Він ще не переходив того, що називається любов, що кождий з нас переходив, і він мусить перейти. Тепер ще йому не пора на це. Це ще не любов, а якась безглузна примха, а ця примха, то мов мартова погода.
— Я так чорно на цю річ не дивлюся. Поживуть з собою, пізнаються блище, то і полюбляться...
Старий став хитати головою і каже:
Пізнаватися, полюбитися аж по слюбі? І це я від вас чую Якиме? А що буде, коли пізнавши себе зненавидить одно другого? Не буде тоді вже за пізно завертати? Хайби перед цим пізналися та полюбилися. Але це також не можливе. Вона з кождим днем буде старша і поганіша, а він кращим і певно до любови не прийде, а навряд...
Звертати вже не можна, коли вже сватів посилалося, а пословиця говорить, що не кайся рано вставати, а за молоду женитись...
Знаю цю пословицю, і вона правдива. Але це "за молоду" не може сягати аж до колиски, мусить бути якась пора установлена, звідки воно має зачинатися, а Андрусь ще дуже від колиски не відбіг. Не можна завертати, кажете, а на що було так спішитися зі сватами? Оженитися, це не дощеву хвилю перестояти, цеж на ціле життя. Ось я вам наведу такий оден примір нерозважного женення... вас самих... Чи не правда? Чи не жалували ви нераз свого нерозважного кроку?
Тучко зморщив брови:
Краще би моєї особи в примір не наводити...
Навряд. Коли з сього має вийти наука і осторога для другого, то можна і на королівський примір вказувати, не то що. Чимже ви обиджеєтесь? Хиба це не правда?
Ну, а по вашому, то що мені тепер з Андрусем робити?
Перепросити Тачинського і розтолкувати йому, що так булоби зле і для його дитини. Андрусь молодий, дітвак, мусить ще перекипіти і вишуміти. На це треба часу, а молодість не стоїть і розвивається. Він буде розвиватися в гору, бо він молокосос, а вона знова розвиватися буде в долину, бо вона вже трохи переспіла.
Я слова касувати не буду і на таке не позволю,— каже Тучко.
Дмитро Штокало дивився довго на його своїми бистрими розумними очима. Ці одні очі у його не по-старілись, хоч був вже сивий мов голуб. Вони сіяли великим розумом і погідністю душі. А він вмів так дивитись, що либонь бачив це, що на самім дні душі діялось у того, на кого він дивився. Дививсь, і хитав головою.
— Якиме! Fie прогнівайтесь на мене за правду, але я ціле життя любив правду говорити. Либонь це буде правда, що люди по селу говорять, що ви за це сватання взяли від Тачинського куку в руку...
Тучко скочив, мов його оса вжалила. Він крикнув:
Хто таке сміє говорити? Скажіть!
Хто говорив, я сього не скажу, бо я вже застарий, щоби по судах свідкувати. Ви наставте вухо, то самі почуєте, бо неоден так говорить...